Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 140)
— Єк же ни в моєму… — хрипко заперечив йотун.
— Життя — це все, що від зараз і далі. Інше — спогади. А тепер ти можеш врятувати мого сина або й далі намагатися врятувати спогад. Що скажеш?
— Кладіт його сюди, — йотун витер мокрі щоки кулаком. — Краще відійдіт, щоб ни зачипило. Хто його знає, що буде.
І поклав руку Емілю на груди.
…Коли обидва вони потонули в блакитному спалаху, Кульґа несамохіть заплющила очі. Вона боялася почути страшний запах гару.
— Зникло! — радісно вигукнув йотун. — Воно зникло, клянуся Іміром!
Третій з’явився майже відразу. Оглянув Еміля, задоволено кивнув і вимогливо простягнув руку. Кульґа здогадалася про все без слів і поклала йому в долоню золотий токен.
— Я маю перепросити в тебе, Кульґо… — раптом промовив Третій, зосереджено розглядаючи Еміля поглядом хірурга.
— Не треба, — відгукнулась вона. — Просто врятуй його.
І Емілева мама вклала синові між зубів довгасту капсулу кольору індиго.
— Це ж подіє? — не втрималася вона.
— Якщо ти про ризики, то вони високі.
— Тобто він може і не вижити?
— Я не великий любитель говорити прямо…
— Так чи ні?
Велетове дитяче личко стало надзвичайно сумним.
— Так.
Емілева мама дивилася на нього таким довгим і жадібним поглядом, ніби хотіла витягнути щось іще, але Третій мовчав.
— Чуєте… — раптом промовив йотун і поклав руку Кульзі на плече. — Треба вірити.
Вона не відповіла, обхопила синове обличчя долонями. А щойно з нього зійшла паморозь, натиснула під підборіддям. І капсула глухо клацнула на Емілевих зубах.
ЕПІЛОГ
Салон літака шурхотів голосами. Гул двигунів робив їх якимись далекими і нереальними. Еміль заплющив очі, уявляючи, що він усередині фільму. Мама тримала в руках газету, але сама замріяно дивилася у вікно-ілюмінатор.
Білий килим хмар під ними видавався пружним, і Еміль думав про те, що звідси так легко повірити, нібито по хмарах можна ходити.
Він помітив щось на маминій газеті.
— Можна?
Вона простягла йому її, а сама й далі милувалася небом.
— Це що — я?
Мама здивовано обернулась. У газеті й справді була Емілева фотографія. Він стримано усміхався. І маленька замітка на три абзаци під великим заголовком:
— Звідки вони знають? — запитав він. — Ти розповіла?
— Ну, Емілю, — всміхнулася мама. — Це величезна рідкість.
— Але ж ти кажеш, що нічого не було!
— Чому ж одразу нічого! — хитро примружилася мама.
— Але ж вони написали «механічне»!
— Це просто метафора. Для заголовка.
— А велетні?
— От їх якраз і не було!
— І хто ж тоді скасував пожежу в школі?
— Ніхто не скасовував, — мама взяла газету з його руки. — Бачиш, що написано? «…внаслідок пожежі». Добре, хоч ти вибіг із тієї комірчини, поки воно не бабахнуло. Це якесь диво дивне, їй-богу!
— Це якесь нудне диво, — зітхнув Еміль.
— Враховуючи, скільки їхала пожежна, і те, що я теж вчаділа, враховуючи твою проблему із серцем, про яку ніхто і гадки не мав… Аж ось ми летимо додому, а про твою успішну операцію пишуть у газетах! Більшого дива мені й не треба.
— А я бачив справжні, — заперечив Еміль.
Мама лагідно провела рукою по його волоссю:
— Треба ж тобі було палити ті сірники саме там, де Юрій Іванович зберігав каністри! Бензин у школі! Ідіот, прости Господи, не можна так про покійних…
— Річ же не в бензині, — заперечив Еміль. — Сірники були часовивернуті: спочатку всі геть згорілі…
— Певно, таки не всі, — зітхнула мама і похитала головою. — Мілько-Мілько…
— А костюми з нігтями! А ліфт! А Гастропод!
— Величезний равлик, що хотів затягти мене в порожнечу? Дуже влучна метафора… — мама сумовито всміхнулася. — Якби не моя любов до тебе, я в житті б не виборсалася з того стану.
— А Остання Вандрівка? — обережно запитав Еміль. — Віриш, що принаймні вона була?
— Мій хороший Мілько, я ж не кажу, що нічого цього не було, — м’яко сказала мама. — Я кажу, що все було… Інакше.
— Це якось дуже спрощено, — зауважив Еміль і поклав голову мамі на коліна.
Він уявляв, що гудіння двигунів — це далекий шум моря. І хвилі б’ються об скелі у вісьмох океанах за вісьмома різними вікнами. Бо за дев’ятим — пустеля.
— Пообіцяй, що більше не забудеш, хто ти.
— Не забуду.
— Отже, визнаєш, що забувала?
— Іноді, — погодилася вона.
— Що ти — Штормова Хвиля, — уточнив він.
— Що я — твоя мама.
Вона поцілувала його в чоло, і за кілька хвилин Еміль сам не помітив, як заснув звичайним здоровим сном. І в тому сні над синьою морською гладінню ширяв мартин.
«Літати! — кричав він. — Літати!»
ТЕМНА ПУТЬ