Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 142)
— Будь ласка! — дитяче велетове личко так кумедно звело брови, що йотун не втримався й собі усміхнувся.
— А хай його маму… Тільки дивітсі, ни смійтесі!
Тоді йотун навіщось міцно заплющив очі й прочитав напрочуд виразно і щиро:
Велетень чомусь притиснув долоню до живота.
— Що? — пригнічено запитав йотун.
— Вона в тебе мила, — видушив із себе велетень. — Читай іще!
Йотун розгублено посовався біля багаття, але таки прочитав:
— Агрххх! — захрипів велетень і затулив собі рота.
— Я ж казав, то є бездарно… — простогнав йотун.
— Ще! — прохрипів велет. — Читай!
Тут велет гучно відригнув і зніяковіло поглянув на йотуна.
— Метелики… — пояснив він. — У животі!
Тієї ж миті з його дитячого рота метушливо виборсалися кілька синьо-чорних метеликів і по черзі пурхнули геть. Велет замріяно витер пилок метеликових крилець зі своїх пухких вуст і провів їх поглядом.
— То від моїх віршів? — здивовано і навіть з надією запитав йотун.
— То від того, що я жеру їхні кокони. І деякі вилуплюються просто в шлунку, — він лунко гикнув і поглянув на розча- рованого йотуна. — Та жартую! Метелики з’являються, коли зустрічаєш справжнє кохання, неважливо чиє. Але бачив би ти свою схарапуджену мордяку!
І велет зареготав щирим відкритим сміхом — так захоплено і довго, що не приєднатися до нього було неможливо. Тож йотун, пробурмотівши щось про конячі гузна, теж собі загиготів — спочатку тихенько, а відтак гучніше й гучніше. І вони ще довго заразливо реготали, не свідомі того, що хоч би куди повели їх згодом життєві дороги, тут, у пустці, на віки вічні лишиться оцей спогад. І головним почуттям у ньому буде звичайне невибагливе щастя.