Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 141)

Когось мусиш зрадити, щоб знайти, — це є Перший Постулат.

Когось треба вбити, щоб вижити, — це є Другий.

Кимось маєш пожертвувати, щоб дійти, — це Третій.

Якщо зможеш — знайдеш.

СВІТЛА ПУТЬ

Ось тобі три «коли»:

Знайдеш Криниці, коли віддаси все за мрію.

Віддаси все за мрію, коли віднайдеш надію у непроглядній темряві.

Віднайдеш надію, коли повіриш у неможливе.

Повірити у неможливе — це перше.

Віднайти надію у непроглядній темряві — друге.

Віддати все за мрію — третє.

Але пам’ятай! Коли у неможливого буде доказ,

воно можливе. Коли бачитимеш світло в кінці тунелю, це

просто знання. Коли віддаси усе в обмін на мрію —

це лише обмін.

Тепер ти знайдеш!

Ключ 8

Я не знаю, що там у Еміля з числом «чотири»,

але щось точно є.

Третій, Тлумач-Якого-Не-Було

Розділ найостанніший

У темній пустці серед огорнутого мороком нічого ліниво потріскувало дровами червоне золото багаття. Біля нього задумливо втупилися поглядами у вогонь двоє. Кремезний коротун, голомозий, немов коліно, що не мав ані брів, ані вій, ніби всю його голову вирізьбили зі слонової кістки; він, без сумніву, був йотуном, хоч і набагато нижчим за інших. А поруч із ним сидів худий довготелесий велет з обличчям, що ні дати ні взяти — було личком трирічного малюка.

— Її колишнього бажання біля Криниць ніхто не скасовував, — знизив плечима велет, завершуючи якусь думку.

— То вона знову все забула? — в голосі йотуна дзеленькнув сум.

— Чому ж одразу все! Вона забула певні події. Натомість віднайшла себе!

— То можна вже казати: «І жили вони довго та щесливо»?

— Ну… — дитяче личко велета спантеличено кліпнуло. — Ти ж пам’ятаєш, що в нього токен у грудях?

— І він може поломитисі?

— Качати кров, либонь, не припинить, але… Наповнити токен любов’ю — це тобі не жукляду каменюкою збити.

— Але він то зможе?

— Вона. Цей останній ключ має відшукати саме вона.

— А єк ни відшукає?

Велет зітхнув.

— Ти ж пам’ятаєш, коли народився Гастропод?

— Коли?

— Колись потім. Якщо ти розумієш, про що я. Колись потім…

Він поворушив поліно у багатті, й з нього з тріском вилетів цілий жмут червоних іскор.

— А ще оцево хотів запитатисі: якщо Криниці однаково при Великому Ясені, а отже, ми відпочетку й були поруч, чому «Путівник» відправив нас у четверті двері і ниякі инчі?

— Якщо честно, я не знаю, що там у Еміля з числом «чотири», — знизив плечима велет, — але щось точно є. Бо, зауваж, до Криниць він дійшов.

— А Аврора?

— Їй лишився лише один Постулат.

— «Віддати все за мрію»?

— О, вона зробила це тієї миті, коли ступила на Світлу Путь. Їй дещо складно з вірою в неможливе, бо вона знає, що можливе достоту все. Але… Дай їй трохи часу. Просто дай трохи часу.

Йотун ледь помітно всміхнувся й задоволено кивнув головою. Багаття вигравало вишневим сяйвом, й окремі жаринки вистрілювали вгору, мов зграйки оскаженілих світляків.

— Ну, а ти? — спитав велет. — Досі мариш тим Медом Поезії?

— Та де! Єк ни пишеш файних віршів, то вже ни пишеш, еге ж? Ни треба сі корчити з себе когос, ким ти ни є.

— А що ж тоді? Якщо й собі зможеш пройти Світлу Путь…

— Зможу! — вкрутив йотун.

— …чого забажаєш біля Криниць?

— Дім, збудований із деревени самого Ґрімдрасиля!

— Ну, ти й наглота! — здивовано всміхнувся велет.

— Великого Ясена від того ни поменшає, — знизив плечима йотун. — А його деревина ни горит ні в єкому полум’ї. І щоб стояв той будинок на місці, де колись був дім її батьків!

— Її? — брови дитячого личка велета злетіли вгору. — А що, як не покохає? Змарнуєш бажання?

— То ни для того, щоб покохала. То просто… — йотун зашарівся й опустив очі. — Щоб всміхаласі.

— Добряче тебе ушкварило тією блискавкою, — похитав головою велет. — Але за це я тебе й ціную.

— Цінуєте? — йотун здивовано подивився на нього.

— І з якого б ото дива я тебе знову рятував! Зауваж, мені цього разу геть нічого не треба.

— Цисе хотів єкраз запитатисі, — недовірливо примружився йотун. — Так ото й нич?

— Нічогісінько.

— Ви кажіт, ни встидайтисі.

— Та годі тобі, — усміхнувся велет. Аж тут ляснув себе по колінах. — А знаєш що? Прочитай мені свої вірші.

— Конячу голову тобі в сраку! — відповів йотун.

— Ти сам сказав, що не всі мають писати вірші. То чи не байдуже, що я про них подумаю?

— То й нащо тоді читати…