Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 139)

Вона помовчала.

— Гаразд. То лягай на підлогу.

— Вже? — уточнив Еміль, і в його голосі по-зрадницькому дзвякнув страх.

— Не думаю, що в нас багато часу.

Еміль мовчки кивнув і ліг на лінолеум лікарняного коридору.

— Буде боляче?

— Ти не встигнеш нічого відчути, — і мама присіла поруч. — Зігни коліна, бо я не зможу тебе нести. І не стискай зубів!

Задзюрчала вода, стрімко наповнюючи коридор. Еміль устиг подумати, що мамі ніколи не наповнити це нескінченне приміщення, й раптом відчув, що вода дійшла вже йому до вух. Вона була тепла, мов у ванні.

— Ма! — згадав Еміль. — Треба висмикнути їх із завихрення. Просто відтягнеш їх звідти, де вони будуть!

— Добре, — сказала мама. — Затримай дихання, коли відчуєш, що вода дійшла до носа.

— Як ти робиш, щоб вона не розтікалася?

Мама щось відповіла, але його вуха вже залила вода. За кілька наступних секунд теплий водяний дотик огорнув його груди, і стегна, і пальці ніг у черевиках. Торкнувся підборіддя, охопив скроні й нарешті змусив швидко вдихнути.

Аж раптом вода зникла, ніби випарувалася в одну безмежно коротку мить, й Емілеву свідомість поглинула темрява.

Розділ 107

Вона сиділа сама посеред безкінечного коридору, а її син нерухомо лежав на підлозі, вкритий білою памороззю, ніби саваном. На її обличчі блищала сріблом луска, а очі мали довгі, як риски, горизонтальні зіниці. Вона дивилася на сина, немов милувалася. Але насправді її нерухомий погляд пильно прикипів до його губ. За кілька секунд вуста ворухнулись і повільно розтулилися, бо щось чорне розсунуло їх зсередини. Кульґа завмерла, ніби хижачка на полюванні. І тільки коли між зімкнутими вустами почав протискатися вгодований, лискучий слимак, вона блискавичним рухом вхопила його і висмикнула.

Наступної миті, не завдавши собі клопоту навіть роздивитися молюска, Кульґа кинула його додолу і встромила ножиці по самі кільця. Створіння тонко заверещало, і крихітні слизняки на стінах зруйнованого директорського кабінету вмить так гучно підхопили той вереск, аж Кульґа мимоволі затиснула вуха, і її біле волосся, що танцювало в повітрі, нервово здригнулося. Смоляна чорнота слимака вже не вилискувала в світлі ламп, вона зблякла, зробилася матовою, а відтак втратила форму, поступово перетворюючись на масний чорний дим. Кульґа поглянула крізь розбиті двері кабінету: чорний дим висів під стелею, ніби хтось палив всередині автомобільну покришку. Тоді вона нахилилася над місцем, де був слимак, а тепер мерехтіла жирна чорнота, і добряче дмухнула. Згусток чорного диму безслідно розвіявся.

…Еміль був твердий і важкий, ніби мармуровий, і донька океану виросла настільки, наскільки дозволила висота стелі, й пішла вздовж лікарняного коридору. Стіни тремтіли і поволі ставали прозорими, й нарешті вони опинилися в дистильовано чистій темряві. За якийсь час Кульґа штовхнула білі кухонні двері, що стояли посеред нічого, й опинилася в тісній кухні.

Стіни вкрито льодом, тимчасом як старенька вугільна пічка — така розпечена, аж світилася. Усі троє були тут. Третій сидів посеред кухні на табуретці, Б’юле стовбичив під стіною, а Булдаков забився в куток біля холодильника: кожен нерухомий, мов лялька. Кульґа обережно поклала Еміля на підлогу при вході. І тільки тут помітила, що знову набула людської подоби, до того ж — на ній її старий халат і фартух. У руці сама собою опинилася ганчірка, якою вони мили посуд замість губки.

— Ну вже ні, — мовила вголос і з огидою жбурнула ганчірку в куток і здерла із себе фартух.

А потім ступила крок до столу, схопила листівку з написом «Винний» і кинула її просто на розпечену пічку. Листівка вмить спалахнула і згоріла в жовтому полум’ї.

Відтак Кульґа «витягла» Булдакова і Б’юле із завихрення і всадовила на стільці. Щоб зрушити Третього, довелося знову набути подоби височенної доньки океану, і тільки тоді велета вдалося висмикнути за межі завихрення. Він тяжко опустився додолу, мов п’яний, а вона знову стала земною жінкою Ольгою Ігорівною, бо не хотіла налякати Женю.

Ніхто не відчував потреби говорити, тож всі мовчали, даючи собі час отямитися.

— Я точно можу вивести цих двох, бо їхні тіла поза Пусткою, — раптом запропонував Третій, — але Еміль тут повністю…

— Мені треба, щоб ти вставив йому токен, — вона показала Третьому золотий механізм. — Тоді вивести його я зможу сама.

— То він знайшов монету! — здивувався Третій.

— Він каже, що використав останню капсулу рішату-рішту, — промовила Ольга-Кульґа. — Це правда?

— Так і є, — кивнув Третій. — Однією він урятував життя собі, одну віддав, щоб врятувати іншого, а останню використав, щоб дізнатись, як порятувати маму.

— Без серця він помре, — прошепотіла жінка.

— Без серця помре, — погодився Третій. — Але є ось це!

І Золота Маска театральним жестом здійняла вгору довгасту капсулу кольору індиго.

— Остання в Дев’ятьох Світах! Один хлопчик із Крабового острова передав її Емілю. Він би зрозумів.

— Добре! — тільки й сказала Кульґа, а наступної миті вже розстібнула затверділий від морозу одяг у сина на грудях. — Давай капсулу!

Але Третій навіть не ворухнувся. Лиш повільно похитав головою.

— Немає сенсу. Це часовивернута травма. Він проживе хіба кілька днів.

— То вилікуй її!

— Такі не лікуються. Вона ніби росте в зворотний бік і ростиме вічно, бо не має початку. Якби ми хоч знали, що це, то…

— Він казав, блискавка! — перебила Кульґа. — Якраз таки вивернута!

— Тоді блискавка мала би вдарити його ще раз — і в те саме місце. Тільки боюсь, я не маю влади над блискавками.

— Я маю! — раптово озвався Б’юле. — Та, що у спогаді, — рахуєтсі?

— Якщо спогад у Пустці, й ти достатньо в нього віриш, — зауважив Третій. — Але ж блискавки б’ють у тебе, а не куди ти накажеш.

— І в мене теж, — зітхнув йотун. — Може, виведете поки дитє? Нащо йому то видіти…

— Я з ним не піду, — несподівано озвався Булдаков і сховався за Емілеву маму.

— Зніми маску, — попросила вона. — Він боїться.

— Не певен, що я готовий, — хитнув головою Третій.

— Ніхто не сміятиметься, — запевнила вона.

— Думаєш, я цього боюся? — Третій пхикнув.

— Усі, хто носять маски, так чи так цього бояться. З дитинства.

Третій пхикнув знову, але цього разу геть невпевнено. А тоді раптом узявся обома руками за золоте підборіддя і зняв маску — так обережно, ніби вона була з лушпиння. Він мав обличчя трирічної дитини — ніжне, рожеве, з великими блакитними очима.

— Ти дуже милий, — усміхнулася Кульґа.

— Дякую, — відповів Третій. І простягнув Булдакову руку. — Вже не боїшся?

— Ні, — відповів той і теж всміхнувся, дивлячись у дитяче личко велетня.

— Я знайду вас у спогаді про блискавку, — пообіцяв Третій і прочинив перед хлопчиком двері кухні. — Але доведеться пережити все ще раз. Це єдиний спосіб зробити ту блискавку справжньою.

— Я знаю… — спохмурнів йотун.

— Не дай йому зациклитися, Кульґо!

Вона зачинила за ними двері й, здається, подумки рахувала секунди, а потім спитала у Б’юле.

— Ви готові?

— То найгірший спогад за все життє, — зізнався він.

— Спробуйте перестати думати, що було б, якби. Немає ніяких якби.

— Відки ви знаєте, що я то думаю?

— Бо так робила я, — і Кульґа підхопила на руки Еміля. — Відчиняйте двері.

…Смарагдове море трави коливалося під ударами вітру, й фіолетові хмари затулили обрій важкими пузяками. Йотун ішов із заплющеними очима, аж нарешті почув, як знайомий голос гукнув: «Ади!».

Наступної миті його долоня була в її, й він забув усе на світі, крім жаху перед грозою, що сунула просто на них. І коли розряд наздогнав обох, вона лишилася лежати у високій траві, а він — кричати над її тілом.

— Я відчуваю твій біль, — сказала Кульґа і взяла йотуна долонями за безброве лице.    — Ніхто на таке не заслужив.

Він звів на неї очі — здивовані, ніби не сподівався побачити її тут.

— Це сталося давно, — сказала Кульґа. — Воно назавжди у твоїй пам’яті, але більше не в твоєму житті.