Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 138)
Монстр скептично зводить брову на директоровому обличчі.
— І де ж опинишся ти? А головне, як зі своїм новим шансом учиню я? — і Гастропод щиро регочеться. — Це було б та-а-ак іронічно!
Знічений, Еміль кладе ножиці на стіл.
— Я б сказав, що ти програв, мій любий Мілько, але водночас щойно виграв! — каже директор. — До речі, коли розгорнешся в часі, матимеш змогу змінити цю розмову. Якщо захочеш. Але щось мені підказує, що ти вже гратимеш за іншу команду. Ходімо?
І довга директорська рука знову вимогливо й очікувально розкривається.
— А Б’юле? — раптом питає Еміль. — А Булдаков?
— О, Третій здатний вивести їх обох, якщо, звісно, вони виберуться із завихрення, — і директор по-змовницькому підморгує. — Підказка: не виберуться.
Еміль дивився на простягнуту руку, яка водночас відрізає шлях до втечі. Гастропод ще не схопив його лише тому, що справді подітися було нікуди. Аж раптом Еміль ступає до мами, нахиляється і швидко торкається губами її щоки.
— Ось тобі талісман! — шепоче він. — Тепер із тобою нічого не станеться. А якщо станеться…
Він хотів, щоб мама продовжила, та вона мовчала. Гастропод підводиться в Еміля за спиною, аж той потилицею відчуває його живіт.
— Однак усе буде добре… — шепоче він.
Несподівано мама різко підхоплюється зі стільця, наче виринає з води.
— Я згадала! — вигукує вона високим голосом. — Згадала!
І, схопивши Ножиці Долі, розмашистим рухом встромляє їх просто в око довгорукому двійнику директора сільської школи з далекого засніженого острова.
Розділ 106
Гастропод заверещав від болю цілком по-людському, жахливо і розпачливо. Схопився за ножиці й висмикнув їх з очниці. Чорний смоляний слиз струменів із понівеченого ока. Він миттєво зафарбував половину директорового лиця.
— Що ви наробили… — заскиглив Гастропод і раптом поглянув на Еміля.
Мама миттєво опинилася між ними.
— Жартую! — безтурботно оголосив монстр. — Я відрощу нове. До речі, не хочете зіграти? Знайдіть мене, бо виходу ви не знайдете ніколи в житті!
І, кинувши ножиці на підлогу, він притьмом кинувся до дверей.
— Руку! — гукнула мама Емілеві так вимогливо і різко, що той миттю вхопив її теплу долоню.
Наступної секунди вона видала високий, горловий крик і змахнула рукою, ніби кинула щось на підлогу. І тієї ж миті долівка здибилася, паркетини з тріском порозліталися, як дрібні скалки, і в спину директорові ударила потужна хвиля, ніби весь час десь внизу був у полоні сам океан. Директора жбурнуло на двері кабінету, мов ляльку, але він устиг вчепитися в дверну ручку. Вода залила підлогу, розбризкалася по стінах, розкидала меблі, але Еміля міцно тримала мама: вона стояла непорушно, як скеля. Аж ось вона голосно хукнула, змахнула рукою вдруге — і туге водяне віяло розлетілося від них півколом. Вода з тонким скреготом розрізала стулку дверей, мов бритва, відтяла директорові руку і легко, як масло, розсікла цегляну стіну.
Еміль скрикнув. Стало тихо, тільки крапало звідусіль. Нижня половина відрізаного дверного полотна відламалася й лежала на підлозі, верхня разом із замком гойдалася на погнутій завісі, й вода стікала по розірваному дерматину. Відтята рука перетворилася на вгодованого слимака і намагалася втриматися на ручці дверей.
Еміль важко дихав — водночас від переляку і захвату.
— Виводь нас звідси, — наказала Гастроподу Емілева мама.
Той зіскулився, його шкіра ніби попливла і поплавилася. Монстр у подобі директора відвернув обличчя, немов очікував удару… Аж ось знову звів очі. Еміль відчув, як мама несамохіть судомно зітхнула: на підлозі в калюжі води сидів мокрий, як хлющ, беззахисний, такий маленький Левчик.
— Не можу сам встати, — сказав він тихесенько, ніби соромився. — Даси мені руку?
Еміль хотів крикнути, що то не він, але раптом злякався власної ж абсурдної думки: а що як він? Що як це якимось незбагненним чином
— Я не Кипарис, — промовила мама. — Я ніколи не пускала тієї стріли.
Звідусіль почало линути ледь чутне тенькання, й Еміль побачив, як вода на підлозі й стінах стала швидко-швидко перетворюватися на лід. Він злякано підняв ногу, але побачив, що біля них цього не відбувалося — ніби несподіваний холод охопив лише половину кабінету. Натомість до хлопчика, що сидів біля розсічених навпіл дверей, крига підбиралася, немов полум’я, що біжить по калюжі бензину.
— Ти не змогла мене захистити! — вигукнув хлопчик на підлозі.
— І я не знаю, чи могла, — тихо відповіла мама. — Але знаю, що й досі можу — захистити мого Еміля!
Ім’я молодшого сина вона вигукнула так голосно, ніби у скелю вдарив тисячотонний штормовий вал. Гастропод зірвався було з місця, але його ноги вже вмерзли в лід. Він устиг обернутись на чорного лискучого монстра, і навіть його вертикальна пащека роззявилася в лементі жаху і відчаю, але почути той крик нікому не судилося: мама випростала руку, і потік води, що взявся нізвідки, змив чорне тіло, як прибій змиває піщаний замок.
Підлога хитнулася, Еміль замружився й чимдуж учепився в мамину руку.
Коли розплющив очі, на місці одвірка зяяла діра і стирчала оголена руда цегла. Всі меблі в кабінеті перетворилися на купу дров. Паркет був зірваний, і навіть бетон встав сторчма, як зламаний навесні лід. І тільки під ними якимось дивом лишилася пляма вцілілої долівки.
Мама відпустила його руку і повільно підійшла до стіни. Вона була рясно забризкана чимось чорним, вочевидь, слизом Гастропода. Колупнула нігтем темну цятку на стіні і простягнула Емілю. Він пригледівся. Те, що видавалося краплею слизу, виявилося крихітним слимачком, що метушливо обмацував ріжками її палець.
— Це ще не все, — промовила мама.
— Він знову сповзеться докупи? — запитав Еміль.
— Питання часу. Мене більше турбує, що з твоїм серцем.
— Як він і казав… — зітхнув Еміль. — У мене більше немає серця.
— Зовсім?
— Там такий самий слизняк…
Мама тяжко зітхнула, і знайома зморщечка означилася над її переніссям.
— Я прийму будь-якого тебе, — повільно сказала вона. — Але не будь-які твої вчинки.
— Ним я точно не хочу бути, — промовив Еміль. — І ніколи не буду.
Мама раптом роззирнулася, кинулася до купи поламаних меблів у кутку й витягла звідти сяйливе золоте серце.
— У нас є оце!
— Не можна замінити серце без
— Третій? — здивувалася мама.
— Третій Тлумач…
— Я знаю, хто він! Але ти сказав: «Якби погодився допомогти».
— Бо він теж там — у нашій старій кухні.
— Ніколи не повірю, що в когось із Високих може не бути плану «Б»! — вигукнула мама, і в її голосі лунала надія. — Ходімо! Знайдемо той клятий спогад.
Вони квапливо вийшли з директорського кабінету… І завмерли. Обабіч простягався нескінченний лікарняний коридор, такий довгий, що перетворювався десь далеко на цятку.
— Він це навмисно, — сказав Еміль. — Щоб тобі було важче.
— Я знаю.
І мама напружено замовчала.
— Ось як ми вдіємо… — нарешті промовила вона. — Тобі доведеться довіритися мені, Емілю.
— Я й так довіряю…
— Ні, — мотнула вона головою. — По-справжньому. Ризикнути. Я зможу заморозити твоє тіло, і слимак одразу виповзе. Я знищу його, і тоді ми вийдемо звідси.
І вона показала йому стиснуті в руці ножиці.
— І доки я триматиму твоє тіло замороженим, у нього можна повернути життя, — провадила мама. — Але без серця тебе не оживити. Треба буде знайти спосіб вставити тобі Золоте. А я не знаю, чи він є.
— Добре, — просто відповів Еміль.
— Емілю… — мама покусала губи. — Я не змогла врятувати твого брата…
— У мене немає іншої мами, — усміхнувся він. — А мені й не треба.