Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 137)
— Серце? — стривожено питає Степанида Купріянівна.
— Може, викликати швидку? — уточнює Олег Прокопович.
Щось із гуркотом падає на лакований стіл. Мама якийсь час не рухається, а тоді випростується й обережно вдихає — наче вперше в житті. На коричневому директорському столі лежить золотий механізм, за формою схожий на серце, і маленькі поршні по черзі смикаються вгору-вниз.
Зачароване задушливе безпам’ятство нарешті відступає, й Еміль розуміє, що потрапив у вир повторюваних спогадів. І лише тепер — вирвався. У кабінеті більше нікого немає, тільки він і мама. За вікнами ані снігу, ані низького зимового сонця — саме лише чорне ніщо. І конденсат на склі великими краплями стікає вгору.
— Де ти її взяв? — питає мама.
Вона й досі дивиться на монету в долоні.
— Він сховав її у віддзеркаленні.
— Але ж він розбив дзеркало!
— Але ж не віддзеркалення!
Вона повільно хитає головою. Важко знімає зі столу золотий
— Не можу повірити, що я вільна.
— І ти пригадала те, що забула? — питає він.
— Маяк, і дерево, і рабство, в якому він тримав мене… — шепоче вона. — І як я тікала, а він щоразу знаходив…
— Ні, ти згадала, хто ти?
— Хто я? — промовляє мама, і незрозуміло, вона питає чи ні.
— Отож-бо й воно! — зненацька озивається знайомий голос. — Хто вона, хто він, але найголовніше — хто я!
Директор Рессель стоїть у дверях кабінету і сяє своєю найкращою усмішкою. Еміль повертає голову, а тоді мимоволі озирається на маму. Вона вдивляється в нього напруженим, пильним поглядом, ніби намагається згадати.
— Ви ж не проти? — двійник висуває собі стільця й сідає поруч. — То хто ж такий цей Гастропод? Ми вітаємо у фіналі цієї чудової вікторини Хлопця-без-Серця і Жінку-без-Пам’яті.
— Хто ви? — промовляє мама.
— Та я ж це і питаю! Я — хто? До речі, от ми й зустрілися, Емілю.
— Ви знайомі? — вона дивиться на сина. — Чому він так із тобою говорить?
— Ми якось зустрічалися, — відповідає Еміль.
— А от і ні! — весело заперечує директор. — Я його вперше бачу, чесне слово! Але він — зустрічався. Парадокс!
— І я не знаю, хто він, — каже мамі Еміль.
— Я підкажу, — втручається директор. — Але спочатку трохи прогнозів. Оскільки я живу навпаки, то певною мірою знаю майбутнє, а особливо — найближче. Хочеш дізнатися його майбутнє?
— Ні, — хитає головою мама.
— Однак слухай. Ти не згадаєш, ким є насправді, — директорів двійник безцеремонно тицяє пальцем у її бік. — Можеш мені вірити. А отже, не зможеш вивести звідси сина — забракне сил. А отже, що? Правильно, пустка розлучить вас! Розтягне по різних спогадах. І після виснажливих блукань лабіринтами власної пам’яті, після тисячного проживання найгіршого дня твого життя… Ти вже зрозуміла, так? Земне тіло — загине! Твоє пізніше, його — дуже скоро, бо у хлопця на грудях здоровезна блямба від удару часовивернутої блискавки. Але його душу за давньою звичкою прихистить новеньке чорне сердечко.
Тут Гастропод у личині директора обертається до Еміля:
— Ти вже розповів мамі, що згодував своє серце слимакові?
— Що зробив? — вигукує мама.
— Згодував серце. Взяв черевоногого поліморфа… Він його
— Водили, — тихо відповідає Еміль.
— І ти досі не здогадався, хто я, ну? Що питав тебе Третій?
— Звідки ви знаєте про Третього? Ви ж туди ще не дожили.
— От власне! — плескає в долоні фальшивий директор і повторює: — От власне! І все ж я добре пам’ятаю ту зустріч. Хоч і дивився на неї, скажімо так, іншими очима. Хто сам собі ворог, поки не дозволить собі бути собою? Хто дозволив слизнякові зжерти своє серце? Хто вбив у собі мрію? Кого ти бачиш у дзеркалі? Ну?!
Еміль і справді намагається відгадати, перебирає в голові всі ймовірні варіанти, але жоден не підходить. А може, то йому не хочеться, щоб вони підійшли… Зрештою псевдодиректор нахиляється до нього через стіл, дихаючи крижаним холодом, наче з відчиненої морозилки, і каже — тихо, але виразно:
— Відгадка дурнуватих натяків Третього — коротеньке слово: «Т
Пустка поглинає голос монстра, дбайливо загортаючи вуха у повстяну тишу. Але слова Гастропода й надалі гудуть десь у ділянці Емілевого чола болісним, нав’язливим пульсуванням: «Ти-ти-ти-ти-ти-ти-ти!».
«Навіщо перекривати струмок?»
«Може, колишнє русло мене не влаштовує».
«А звідки тобі знати, яке воно — колишнє русло?»
— Маячня, — не надто переконливо заперечує Еміль.
— Маленький слимак у твоїх грудях замінить тобі фізичну оболонку на решту вічності. І — ні, Дар Темного Колодязя не повертає в часі. Це ти створюватимеш завихрення щоразу, коли проживатимеш власні спогади. Й одне з них таки розгорне тебе назавжди.
— Я не хочу бути тобою!
— Боюся, в тебе немає вибору, мій невдовзі черевоногий друже! Інша річ, що це й не погано! Ти зможеш плести зі спогадів будь-що! А з часом не просто плести ілюзію тут, але виправити все що заманеться у справжньому житті! А як щодо того, аби виправити щось у житті інших? А що, як можна покращити увесь світ? А всі дев’ять?
— Він не стане тобою, — раптом озивається мама.
— Уже став! — гарчить Гастропод. — Тієї миті, коли побачив тебе на крані. І саме ти перетворила його остаточно, коли він дізнався, що ти наважуєшся шкодувати, що не дала йому осиротіти! Тепер ти проживатимеш кожен день наших спільних спогадів стільки, скільки я захочу! Аж доки все не виправиш. Доки не проживеш все як має бути! Хіба ти не заслуговуєш трохи справедливості, ма?
— Вона тобі не мама! — обурюється Еміль.
— Незвично, правда? — хмикає той, хто й досі стоїть в недоречній подобі директора школи. — Ну, нам пора вирушати, хлопчику Емілю. Я проведу тебе до Темного Колодязя, щоб ти напився зараз, а не шукав його цілу вічність. Залюбки позбудуся тих спогадів!
Гастропод підводиться, і, здається, він став вищий, ніж був до того.
— Зроби щось, ма!
— Вона ніяк не згадає, хто вона, — ощирився директор. — Коли вже ти зрозумієш!
Еміль хапає маму за плечі й легенько торсає, ніби будить:
— Ти Штормова Хвиля, Дев’ятий Вал! — він зазирає їй у вічі. — Ти жила на Маяку між світами!
— Все це ніби не зі мною… — ледь чутно озивається вона.
— Ти перемогла піщаних вовків! Ти нічого не боїшся! Навіть Хенті-Менті!
— Це все не по-справжньому, — промовляє мама й опускає обличчя в долоні, наче плаче. — Всього цього не буває.
— Ма! — обурено вигукує Еміль.
— Годі! — й Гастропод вимогливо простягає руку. — Пора дорослішати! Ходімо.
Його рука раптом у неймовірний спосіб починає видовжуватися разом із рукавом піджака, й Еміль мимоволі сахається назад, до стіни кабінету.
— Зроби щось, ма! — кричить він. — Ти Дев’ята Донька Океану, Кульґа Жахлива, Кульґа Крижана!
— Це не я… — шепоче мама у відповідь, не відриваючи обличчя від долонь. — Я така втомлена…
Раптом Еміль шпарко пхає руку в кишеню шкільних штанів, на мить злякавшись, що там нічого немає… Аж ось вихоплює, немов шпагу, блискучі сріблясті ножиці — і націлює їх на Гастропода.
— Знаєте, що буде, якщо клацнути ними у ваш бік? — вигукує він, широко розвівши леза. — Я скасую ваше майбутнє! Скасую всі ваші віщування, нічні дзвінки та обгорілі сірники!