Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 136)

Еміль підводить на неї здивований погляд. Школа. Вони стоять на другому поверсі. Тихо.

— Ні, — чесно зізнається він.

Щось важливе вивітрюється з голови, мов несформована хитка думка. До речі, чому він у школі? А де мав бути?

— Емілю! — мама зводить брови. — Скажеш, що проспали через різницю в часі, зрозумів? Ніхто не повинен знати, що зі мною стається.

— А що з тобою стається?

Вона уважно дивиться на нього:

— А з тобою?

І торкається його чола тильним боком кисті.

— Зі мною? — Еміль пересмикує плечима. — Моя мама забула, хто вона така.

— Це тимчасово, ти ж знаєш… Ось тобі талісман!

Вона тягнеться губами до його чола, але він ухиляється.

— А як же кран? — похмуро запитує Еміль. — Той, із якого ти хотіла стрибнути.

Вона різко випросталась. Її губи намагаються почати якесь слово, але ніяк не можуть вирішити, яке саме, та лиш беззвучно ворушаться — то розтуляються, то витягуються трубочкою.

— Досі шкодуєш? — запитує він.

Вона геть розгублена. Тепер зрозуміло, що її губи намагаються вимовити слово «звідки», але голосові зв’язки відмовляються слухатись. Еміль перекидає портфель через плече і йде до класу. Вона ще довго стоїть і, мабуть, дивиться йому вслід. А потім лунає нервове цокання її підборів; воно віддаляється.

Білі двері наприкінці коридору. Сердитий окрик:

— Булдаков! Геть звідси!!!

Еміль береться за ручку й відчиняє.

Снігове поле — відразу за порогом. Це видається дивним лише першу коротку мить, а далі подив зникає туди само, куди зникають усі забуті ідеї, надто прохідні, щоб їх озвучувати, — й Еміль просто іде вперед.

Сонця немає, а від білого снігу однак сліпить очі. Сірою смугою в’ється вузька стежка до обмерзлої кабінки шкільного туалету. Булдаков чекає на нього, широко розставивши ноги. Розхристане пальто, величезна кудлата шапка зі строкатого хутра.

— Куди намилився, стукачу?

Еміль мовчки б’є його просто в лице, і той, змахнувши руками, падає в пухкий глибокий сніг. Уже там, у закрижанілій будівлі туалету, почувши наближення кроків, він повертається обличчям до входу й чекає. Булдаков ледь не влітає в нього з розгону — й Еміль знову б’є перший. І ще. І ще. Аж Булдаков нарешті валиться на смердючий горбистий лід. Кудлата шапка злітає з його голови, й Еміль копняком гилить її в обмерзлу дірку туалету.

Дивно, але йому водночас добре і боляче.

Вихід із білої дерев’яної кабінки веде просто в кабінет директора. «Так не має бути», — думає він, але думка «А як?» уже не встигає сплисти в голові. Замість неї там впевнено вкорінилася інша: «Яка різниця».

— Ой, — сказала мама Еміля в нього за спиною. — Нам пізніше зайти?

— Ні-ні, голубонько, — озвалася Степанида Купріянівна. — Якраз на вас і чекаємо.

Вона набундючилася біля свого побитого сина — коло самого директорського столу, мало не витіснивши з-за нього самого Олега Прокоповича.

— То це з ним ти побився? — запитала мама.

— Він штовхнув мене у сніг з доріжки, — й Еміль показав пальцем на Булдакова. — От і вся бійка.

— Хай скаже, куди подів Женину шапку! — вигукує вчителька. — Про туалет розкажи! Ану ж бо!

— Та він і був без шапки, — знизав плечима Еміль. — А до туалету я не дійшов, він же мене з доріжки штовхнув…

Степанида Купріянівна збентежено кліпає. І раптом переводить сповнений люті погляд на сина.

— Він бреше! — у паніці волає Женя, і сльози самі собою навертаються йому на очі. — Бреше!

Але Еміль уже мовчки виходить з кабінету, і на його обличчі виграє зловтішна усмішка.

Мама наздоганяє його, бере за руку — і ось уже вони разом біжать уздовж метушливих рибних рядів засніженого базару, рятуючись від нереального зимового дощу.

— Злива серед зими… Треба ж! — каже мама, і за показною бадьорістю ще чутні недавні сльози. — Дуже рідкісне природне явище!

Еміль тулиться до соснової дровітні під навісом. Замети скуляться під дощовими струменями, ніби роз’їдені кислотою.

— Ти мене не любиш? — тихо запитує він.

— Що ти таке кажеш! — дивується мама і сідає перед ним навпочіпки.

— Ти ніколи не кажеш, що любиш.

Вона вдивляється Емілеві в очі, ніби намагається розгледіти в них причину таких слів.

— Не обов’язково ж казати…

— Обов’язково, — заперечує він і ступає під дощ.

Вона наздоганяє його, розвертає до себе і легенько трясе за плечі.

— Емілю! Ти мене взагалі слухаєш?

Вони в школі. Стоять на другому поверсі. У нього в руках портфель, у неї — учительська сумка.

— Скажеш, що проспали, бо часові пояси різні, зрозумів? Ніхто не має знати, що зі мною іноді буває!

— А що з тобою? — питає він.

Мама здивовано дивиться на нього, не розуміючи запитання.

— Ти ж знаєш…

— А ти? Ти знаєш?

Вона не знаходить, що відповісти, й лише безпорадно ворушить губами.

— Ти забула, — каже Еміль. — Ти забула, хто ти.

Він чекає, що мама спитає: «Хто?», і тоді він знову розповість про Штормову Хвилю, але вона не питає, й Еміль мовчки входить у клас. Цього разу він побив Булдакова просто там, у дверях, при всіх — за те, що той налетів на нього…

— Перший день у школі! — сердито каже мама, і її голос розноситься директорським кабінетом. — Я тут розпинаюся, що мій син не такий…

Директор, Степанида Купріянівна і побитий Булдаков — усі дивляться лише на нього. Як дивно: він не пам’ятає, як тут опинився. І що саме зробив — теж не дуже. Щось із шапкою чи бійкою… А може, і з тим, і з тим… Яка різниця. Жорстокість — надійний спосіб притлумити біль. І щоразу йому добре, коли комусь зле.

— Та хіба ж у грошах річ! — змахнула рукою Степанида Купріянівна.

Вони вже давно про щось говорять. Мама поспіхом дістає гаманець і відраховує купюри.

— …відзначився на рік уперед! — сердиться вона.

— Та я й не знаю, скільки воно коштує! — кокетує Степанида Купріянівна.

У його голові крутиться якась невиразна думка. Щось про гроші. Чомусь миготить образ пірата зі скарбом… Еміль несвідомо дістає з кишені дивну старовинну шестигранну монету кольору зорі й розглядає її, не розуміючи, звідки та взялася. А вони знай говорять чи торгуються. А він не зводить очей із монети. Аж раптом згадує.

— Мамо! Ма!

Усі замовкають і дивляться лише на нього, а він простягає монету мамі.

— Вона з твого намиста! На! Візьми її назад!

Мама дивиться так, ніби бачить уперше. Аж ось в її очах щось спалахує, вона хапає монету стрімким, хижим рухом і міцно стискає в долоні. І тієї ж миті рвучко прикладає долоню до грудей і болісно схиляється над столом.