Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 135)
— Продовжуй.
— Я твій син… — прошепотів він, бо якби сказав голосніше, точно не втримав би сліз.
— Це неможливо, — похитала головою мама і закусила губу, бо й сама намагалася упоратися з емоціями.
— Я — Еміль, — мовив він.
— Мій син… — прошепотіла мама. — У якій палаті мій Левчик?
— Двадцятого березня вісімдесят четвертого, — вичавив він через силу. — Нічого не можна було вдіяти.
Мама важко осідає на стілець, наче хтось витяг каркас, що її тримав. Еміль чекає, що вона щось скаже, але мама мовчить. Довго. Вдома він би вже, певно, торсав її, але зараз дає мамі час. Сідає на лікарняну тахту біля стіни. Наступні кілька хвилин у цій неприродній тиші чує лише власне дихання. Аж потім мама заговорила, і він не смів навіть рухатися, доки лунав її голос:
— Йому знову погіршало. Саме тому я й прилетіла до Херсона. Терміново, літаком… Та однак не думала, що погіршало аж так. Лікарі не казали. Я читала йому цілими днями. «Старшу Едду». «Пісню про Нібелунгів». Це і не всі дорослі розуміють, а він любив. Іноді слухав, іноді дрімав під них. Напередодні йому зовсім зле стало. Знепритомнів. Налякав мене до нестями. Це тоді я попросила тітку Надю взяти квитки на літак і привезти тебе. Щоб ви ще побачилися… А того дня ніби покращало. Не хотів, щоб я читала. Просив, щоб щось розповіла. І раптом я побачила. Що йому дуже зле. Погляд такий… скляний. І вчепився мені в руку. Я почала кликати когось. Висмикнула руку, вибігла… Кричу… Біжу цим клятим коридором. Довго біжу. А він ніби безкінечний. І всі кабінети порожні. Поки вже якась медсестра не вийшла назустріч. Одразу все зрозуміла. Побігла. А вже все… Вже все.
Мама подивилася на Еміля таким безпорадним тужливим поглядом, що він мимоволі побачив у ній ту маленьку, беззахисну дівчинку, яку нема кому захистити.
— Ні! — захитав головою Еміль. — Не все! Не все, ти просто забула! Ти забрала його з лікарні…
— Його забрали наступного дня, — тихо заперечила мама. — Тітка Надя допомагала. Я майже нічого й не пам’ятаю. За весь той рік у мене спогадів, може, на тиждень набереться. А може, й ні.
— Все не так, — вмовляв її він. — Ти сама забрала його і перенесла через пустелю — на Маяк Світів. Ти вирішила, що як він сам загадуватиме бажання, то його не обдурять Тлумачі, і тоді він одужає!
— Мій хороший, милий фантазер, — похитала головою мама і лагідно торкнулася його щоки, ніби вперше помітила, що він тут. — Левчика більше нема.
— Є! Просто не тут… Він тепер мартин.
— Мартин? І звідки ж така неймовірна ідея?
— Я його зустрів! І спершу не впізнав. Ми йшли до трьох Криниць загадати бажання.
— І чого ж бажав Левчик?
— Літати! І я вирішив, що не треба намагатися його повернути. Він так любить літати!
— Літати…
Її обличчя торкнулася ледь помітна усмішка, і мама наче посвітлішала. Навіть одвічна зморшка над переніссям розгладилася. Він уже й не пам’ятає, коли так було.
— А ти справді Хвиля. І можеш викликати шторм навіть у пустелі — я бачив! Просто тато вкрав у тебе серце…
— Я сама віддала, — хмикнула мама. — Наївна молода дурепа.
— То ти згадала?
— Ніколи й не забувала, — похитала головою вона. — Тут десь має бути написано… Якби ж я знала що! Щось важливе. Але скрізь те саме.
Вона засмучено зіштовхнула додолу стос паперів зі столу. Еміль підняв якусь теку. Історія хвороби. Бурун Ольга Ігорівна. І лише одне слово великими літерами посередині сторінки: «ВИННА». Еміль швидко переглянув іще кілька таких самих аркушів. Винна. Винна. Винна.
— Ти ні в чому не винна, ма…
— Звісно, винна. Це ж я себе звинувачую, а не хтось. За те, що не була з ним тієї останньої секундочки. За те, що висмикнула руку, коли він тримав. За те, що покинула самого.
— Але потім ти його врятувала! — заперечив Еміль.
Мама дивилася на нього з сумною, ледь помітною усмішкою.
— Я вже давно звикла до цього болю, Мілько. Але є ще щось. Щось конкретне, що не дає мені спокою зараз, розумієш? Якась дуже-дуже болісна думка. І вона десь тут, у цій лікарні. Але я не можу знайти.
— Якщо це якийсь особливий документ… То, може, він в якомусь особливому місці?
— Кабінет головного лікаря, — погодилася вона. — Я з нього й почала. І, до речі, їх тут теж безконечність. А ще кабінети завідувачів, ординаторські…
— Ма… — він вагається, не знаючи, як сформулювати. — Це ж
— Тільки помножена на тисячу… Мені за все життя не знайти.
— То, може… Потрібна його палата? Ти пам’ятаєш, де вона?
— Звісно, пам’ятаю! Я була там. У десятьох різних. Може, й більше. Вона тут на кожному поверсі, Мілько.
— А на якому поверсі була його палата насправді?
Вона поглянула на нього так, ніби ця ідея і справді щойно вперше спала їй на думку.
— На четвертому. Тільки поверхів тут теж нескінченна кількість. Я виходила на сходи. Якщо зазирнути між прольотами — виходить, що їх тут мільйон, не менше. Якщо четвертий поверх і справді є, ми будемо спускатися цілу вічність.
— Не будемо! — радісно каже він. — Ходімо! Я дещо придумав, ходім!
Ліфт із тими дивними подвійними дверима. Зовнішні — як ворота, внутрішні — гармошкою. Мама зачиняє їх за ними. Кнопок поверхів лише п’ять: з першого по четвертий і підвал. І Еміль впевнено натискає «4».
…Перше, що впадає в око — цей поверх не є нескінченний. Він звичайний, навіть невеликий. Емілю здається, він його впізнає. Мама квапливо йде коридором. Майже біжить. Відчиняє двері палати. Порожньо. Стерильно — навіть на вигляд. Вона підходить до тумбочки біля ліжка і рвучко висуває шухляду. З того, як уповільнилися рухи, Еміль одразу розуміє — знайшла.
Сідає на ліжко. В руках конверт. Звичайний. З маркою і штампами. Тільки в графах «кому» і «відправник» — те саме ім’я. Її.
— Знайшла, — каже мама і розриває конверт.
Жовтавий аркуш, складений учетверо. Вона розгортає його і жадібно пробігає очима.
— Ну, звісно, — каже вона. — Ну, звісно.
І кладе на тумбочку.
— Дай мені руку, Емілю. Пора повертатися.
І простягає до нього долоню. І він знає, що треба просто взяти її теплу кисть. І що в жодному разі не можна дивитися туди, де ніби навмисно розкрився синіми літерами до стелі пожовклий аркуш паперу. Де чітким маминим почерком виведені якісь три слова. Лише три. Треба просто взяти її за руку. Не треба дивитися. Не треба читати.
Чому ж він зробив навпаки! Ну чому…
Найстрашніше — що він зрозумів. Скільки ще дітей його віку нізащо б не здогадалися, про що йдеться і що означає цей рядок. А він здогадався. І його рука завмерла на півдорозі до маминої.
— То ти шкодуєш… — прошепотів він. — Ти шкодуєш?! Там, у нашій кухні… Ти шкодуєш, що не стрибнула з крана?!
Мама розсіяно витирає чоло — на ньому густо осіли кристалики льоду.
— Я не вважаю, що це правильно, — шепоче вона. — Просто мені було так боляче, і я…
— Пошкодувала, що не покинула мене самого?! — кричить він. — Пошкодувала, що мені не довелося це пережити?!
Її волосся вкрилося інеєм, немов сивиною. І навіть очі покаламутніли, ніби вкрилися тонким шаром криги.
— Я просто шкодувала, що не стрибнула! — кричить вона у відповідь і часто-часто кліпає. — Від болю! Від дуже сильного болю! Від усвідомлення, що не змогла! І що вже не зможу!
На склі, що виходить у чорну Пустку, збирається конденсат, немов у бані, й великі краплі зриваються вгору, стрімко злітаючи до стелі. На батареї просто на очах наростає лід, і гострі кінчики бурульок тягнуться вгору, мов голодні пащі щурів.
— Зрадниця! Зрадниця! Ти зрадниця! — ридає він. — Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тебе ненавиджу!
Вона зникла з лунким виляском, й Еміль залишився сам у стерильній порожній палаті.
Розділ 105
Хто такий Гастропод
Хтось легенько торсає його за плече і висмикує з дивної ватяної задумливості, в якій не було жодної гадки чи ідеї, а лише втома після недавніх ридань.
— Емілю! — гукає мама і зазирає йому в очі. — Ти мене слухаєш?!