Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 134)
— Отже, мама — у власному підсвідомому?
— Це якось дуже спрощено, — зауважує Золота Маска.
— І що робити?
— Я навчу тебе, як туди потрапити. Але там, у Безодні, все залежатиме від Лазурового Полум’я в тобі. Якщо втратиш надію хоча б на мить, то створиш завихрення в Пустці. І тоді ти породиш Гастропода, — Третій тяжко зітхає. — А оце вже і є
Еміль отетеріло витріщається на нього:
— Я створю Гастропода?
— Ось чому я не хотів, щоб ми опинились у цій точці, — Тлумач, напевно, втомився стояти зібганий, тож сідає на підлогу і випростовує довжелезну ногу через всю кухню. — Тисячі років тому у «Віщуванні» провидиця Валла назвала мене Справедливим, бо я двічі не торкнуся тебе в Пустці. І я дуже прагнув відповідати тому, — Третій розводить руками. — А виявилося, що в її пророцтві є крихітна помилка, і тільки в одному місці, але…
— Це ж він написав «Віщування», — уриває Тлумача Еміль. — Гастропод.
Золота Маска замовкає на півслові й дивилася на Еміля так довго, аж здається, вигравіювані брови здивовано повзуть на сяйливе чоло.
Нарешті Третій ледь помітно махає головою:
— Це багато чого пояснює.
— Він таки виграв, га? — запитує Б’юле.
— Може, й ні, — повільно відповідає Третій. — У цій точці «Віщування» майже закінчується. Хлопчик-без-Сну лишається сам із мамою, якій не судилося почути його плачу, і зрештою гине в Пустці. А його дух блукає між світами, поки не знаходить Темної Криниці й не перероджується, щоб…
— Саме так. Але дещо таки пішло інакше.
— Тобто шанс є? — радіє Еміль.
— Я би сказав, ми підняли ставки, — понуро хитає головою Третій. — Завихрення в Пустці — жахливе, немислиме явище, яке вчиняє з живими душами незбагненні речі… І з огляду на те, що всі ми будемо тут… — цієї миті Тлумач знову тяжко зітхає, ніби кожне слово завдає йому фізичного болю, — …то неминуче опинимося в ньому.
Золота Маска пильно дивиться на Еміля.
— І що я маю робити? — запитує він.
— Мріяти, бажати, сподіватися, вірити… Якщо побачиш, що навколо відбувається щось дивне або неймовірне, отже, тут уже вирує завихрення. Виберешся — врятуєш нас. А залишишся там, ми всі…
— Це я зрозумів, — уриває його Еміль. — Що конкретно зробити?
— А… — Третій струшує головою. — Слухай. У цьому спогаді, де ми зараз, їй дуже погано.
— Це очевидно, — похмуро погоджується Еміль.
— Важливо, що вона й сама не розуміє чому. Швидше за все, і тоді не розуміла… Щоб вирватися, кожен, хто застряг у найгіршому зі спогадів, має знайти відповідь на найболючіше запитання. Часто воно пов’язане з головним почуттям, але не обов’язково напряму.
— Вона почувається винною, це ж зрозуміло! — вигукує Еміль і хапає зі столу листівку.
Але Третій хитає головою:
— Навряд чи вона б поринула так глибоко в себе, якби відповідь була перед нею. Щоб потрапити до неї, ти маєш зазирнути їй в очі. Зазирнути по-справжньому, якщо розумієш, про що я. Аж так, щоб побачити ту чорну розпуку, яку вона роками ховала за нікудишньою усмішкою чи вічною втомою.
— І що тоді буде?
— Ти провалишся в її лабіринт, де вона й надалі продовжує шукати відповідь. Не знаю, який на вигляд той лабіринт, але відповідь у ньому завжди має матеріальну форму. Лист, манускрипт, малюнок, записка, книжка — залежно від того, яке запитання.
— А яке запитання?
— Чому їй погано! Чому аж так! Але сам ти цю відповідь не маєш дізнатися в жодному разі! Чуєш мене? В жодному!
— Чому?
— Бо… Просто повір. Знайди, віддай мамі, але сам не читай. Якщо хочеш скасувати «Віщування» — не читай тієї відповіді!
Еміль довго вдивлявся в мамине обличчя, а вона дивилася крізь нього. Аж тут — побачив. Воно було схоже на німий крик про допомогу того, хто тоне, але не може закричати, бо захлинеться. На скорботне, безнадійне виття, яке немає кому почути. Як чорна, суха байдужість, коли, здається, не відчуваєш навіть фізичного болю. Як порожнеча.
«Мамусю, — подумав він. — Я ж не знав…»
І підлога вислизнула з-під ніг.
Нудотно довге падіння закінчилося суворим ударом — неймовірно болючим для чиєїсь там підсвідомості. «Це якось дуже спрощено», — нагадав у його думках голос Третього. Він і справді так сильно вдарився плечем і ребрами, що довго не міг вдихнути, аж корчився на підлозі. Нарешті біль втамувався, й він відірвав голову від долівки.
Коридор, залитий світлом однакових білих плафонів. Старий лінолеум із безглуздим геометричним візерунком, вичовганий посередині безліччю підошов. Білі двері на рівних відстанях. Фікуси в горщиках — схожі один на одного, мов пластмасові. Вздовж стін — довгі лави, оббиті дерматином. Лікарня.
Єдина дивна відмінність — тиша. Ватяна, непроникна, абсолютна. Ані голосів, ані кроків, ані брязкоту відер, ані далекого дзвону посуду в їдальні, ані дитячого плачу, ані гуркоту ліфтів, ані грюкання дверей.
Еміль підвівся й потер забите плече. У думках заспокоював себе, що боліти не має, але це не дуже допомагало. Подумав, чи не гукнути маму, але злякався: а що, як тут є хтось іще. І тихо подався вздовж нескінченного ряду дверей.
Коридор був довжелезний. Він розбігався перехрестями, повертав, подвоювався, знову повертав, відгалужувався сходами, перетворювався на міжкорпусні переходи, розливався широкими «рекреаціями» з просілими диванами і погаслими телевізорами. Палати з акуратно застеленими ліжками, лікарняні ліфти з круглими віконцями на широких дверях, зловісні маніпуляційні, пропахлі хлоркою санвузли — і жодної живої душі. Усі двері відчинені. В усіх вікнах — ніч. У багатьох кабінетах розкидані по підлозі документи: теки, історії хвороб, формуляри. Наче хтось нишпорив. На стінах повсякчас трапляються календарі, репродукції в рамочках, безглузді гобелени у кімнатах відпочинку і навіть дитячі малюнки на альбомних аркушах — на всіх той самий сюжет: юнак оплакує вбитого стрілою оленя.
І тихо, так тихо! Якби Емілеві потрібно було повернутися туди, куди він прийшов уперше, він би нізащо не знайшов дороги. І щойно це усвідомив — стало моторошно. Він вийшов із чергового кабінету й довго намагався зрозуміти, чи не ходить він колами… Аж тут до нього долинув короткий різкий «ляп!» — ніби впав на підлогу важкий стос журналів.
Від хвилювання стало важко дихати. Він безупинно повторював собі: «Я в її голові, просто в голові», — та однак було страшно. Все надто реальне. Еміль майже скрадався, намагаючись не видати ані звуку. І зазирнув у прочинені двері кабінету.
Одразу впізнав її. Мама витягувала зі столу стоси якихось паперів. Пробігалася очима і кидала — коли на стіл, а коли й просто під ноги.
— Мамо! — гукнув він. — Мамусю!
Вона дивилась чужим, відстороненим поглядом.
— Ти хто? — нарешті спитала вона.
Буденно. Трохи роздратовано.
— Серйозно? — зітхнув Еміль. — Ти знову забула?
— Де твоя мама? — запитала. І трохи розгублено додала: — Ти знаєш, що це за місце?
Він промовчав. Чомусь страшенно не хотілося повторювати цей дурнуватий ритуал. Однак усе, що вона згадає, — неправда. Але мама втупилася в Еміля з німим запитанням в очах, і він таки вимовив оту завчену фразу:
— Ти жартуєш чи серйозно?
— Взагалі нічого не пам’ятаю…
І знову дивилася на нього, а він знай зволікав із відповіддю. Нарешті, зітхнувши на повні груди, Еміль наважився. Він вимовив чітко і голосно, щоб мама розчула кожне слово:
— Ти — Кульґа, Дев’ята Донька Океану, ти — Штормова Хвиля, Дев’ятий Вал! Ти втекла з Маяка Мадґулу, але залишила там своє серце. Криниці Долі перетворили твого сина на мартина, і ти хотіла скасувати його бажання, але натомість вони змусили тебе забути все. Гастропод виштовхнув тебе в Пустку, і ти застрягла в найгіршому зі спогадів, намагаючись зрозуміти, чому тобі так погано. Ти всередині власного розуму і намагаєшся знайти відповідь. Це і є вічна безодня. Межисвітня Пустка. Ґіннунґаґап.
Еміль виголосив усе це однією чіткою тирадою, наче годинами репетирував, і, коли закінчив, тиша, здавалося, бриніла в повітрі, мов сталева струна. Він чекав, що мама зараз прийме подобу біловолосої доньки Океану і її обличчя вкриється дзеркальною лускою, але вона лише мовчки витріщалася широко розплющеними здивованими очима.
— Ґіннунґаґап? — нарешті повільно перепитала вона. Еміль устиг кивнути у відповідь, і вона продовжила: — Що за дурню ти щойно молов? — і залилася дзвінким сміхом. — Донька Океану! Я не можу! Це ж сюжет для книжки!
— Ма… Це все правда…
— Я втратила пам’ять, але ж з глузду не з’їхала. Краще скажи, куди всі поділися? Тут тихо, як у труні. Уявляєш, не можу згадати, в якій палаті лежу! Чи… Я тут працюю?
Вона відчинила шафу й замислено втупилась у білий халат, що висів усередині.
Еміль заплющив очі й кілька разів повільно вдихнув. Сльози вислизнули з-під повік, але йому вдалося не розридатися.
— Ти що, забула, як тебе звати? — запитав він, докладаючи неабияких зусиль, щоб не тремтів голос.
— Забула, — відповіла мама, не обертаючись.
— Ти — Ольга Ігорівна. Тобі тридцять п’ять. Ти — вчителька. Згадуєш?
І розплющив очі. Мамин погляд став уважним.