Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 133)
— Гадки ни маю! — знизує плечима Б’юле. — Тільки ти кажеш йому те, що він і так знає.
Еміль напружено думає. П’ятикласники пройшли вже пів стадіону. Йому страшенно не хочеться бачити цю огидну сцену втретє.
— Слухай, Женю! — раптом швидко заговорив він. — Ти не винен…
— Я внаю! — перебиває той. — Тоді ва фтьо?
— Ти не винен, що в тебе погана мама!
Ці слова наче ляпас, що приводить до тями. Булдаков негайно перестає плакати і лише здивовано дивиться.
— Вона не погана… — невпевнено заперечує він.
— Вона — твоя мама. Але з нею не все гаразд. Із нею, чуєш? Не з тобою!
— Не ві мною? — перепитує він і машинально витирає кров із губи.
— Не з тобою. Якби її сином був я — вона била б мене так само. І сварила. І принижувала. Ти хороший, Женько. Як усі.
Булдаков дивиться так недовірливо, ніби чекає, що той зараз розсміється йому в лице.
Еміль дає однокласникові час прийняти цю думку. Булдаков висуває кінчика язика і тильною стороною долоні проводить по ньому.
— Крові нема, — каже він. — І не болить.
Еміль озирається. Біле поле снігу щезло в чорному
— Вирвалися, — полегшено промовляє він. — Допоможеш нам знайти маму?
— Мою? — насторожено перепитує Булдаков.
— Мою. Ти маєш згадати, що вона почувала, коли ви розлучилися. Що було головним. Зможеш?
Розділ 104
Двері стояли просто посеред Пустки: білі, замість скла —
напівпрозорий рифлений пластик, замацані до чорноти навколо круглої пластмасової ручки.
— Вона тут, — сказав Булдаков.
— Певен? — перепитав Б’юле.
— Ага, — відказав той і плеснув себе по грудях. — У неї, типу, як болить отут-о. І я, коли згадав, одразу знайшов. І двері такі самі.
— Це наші, — підтвердив Еміль. — Там кухня.
І рішуче увійшов.
Така рідна, затишна. Тісна. А він і не помічав. Великий холодильник, стіл, плита і маленька пічка, яку топлять вугіллям. Пічка тихо гуде і кидає на стіни оранжеві полиски крізь прочинені дверцята. За вікном ранні сутінки безсніжної південної зими. Чиїсь кури блукають замерзлими калюжами.
— Мамо?
Вона миє посуд. Миска з теплою мильною водою стоїть на табуретці, бо у крані лише холодна. Її обличчя — спокійна маска без жодної емоції.
«Як у Аврори», — думає Еміль.
— Ма!
Вона не чує. На столі біля розірваного конверта — листівка. Юнак плаче над тілом оленя, вбитого стрілою. Хтось надіслав їй це. Еміль бере її в руки. Напис на звороті:
— Ма… — повторює він, а сам не зводить очей із листівки. — Мамо… Ма!
Ніби між ними скло. Її рухи такі механічні, мовби вона і не рухається, а колихається під байдужими поривами вітру.
— Мамусю…
Бере її за руку. Вона висмикує плесно нервовим ривком, наче на нього сіла муха. Навіть очей не звела. Еміль знову кладе пальці на її зап’ястя, та вона не звертає уваги. Нарешті смикає рукою й машинальним рухом потирає кисть.
— Ма! МАМО!
Еміль навіть долонями махає перед її лицем, але вона дивиться крізь його руки. Крізь намилену тарілку. Крізь миску з брудною водою. Крізь кульгаву табуретку, в якої вічно відгвинчується ніжка. Крізь підлогу, пофарбовану бурою фарбою. Крізь Пустку. Кудись углиб тієї самої безодні, ім’я якої вона так боїться забути.
Наляканий, розгублений, Еміль сахається, аж впирається в стіл. Жалібно дзенькають чашки, й одна падає на підлогу. Еміль піднімає її. Дивно: з одного боку візерунок повністю стертий! Ті дурнуваті, схожі на пропелери квіточки тепер тільки з одного краю. Деякий час він не розуміє, в чому річ, а потім кидається до столу, розвертаючи все, що на ньому стоїть. Цукорниця, тарілка, коробка кукурудзяних пластівців, ще одна чашка, маленька каструлька, в якій мама варила яйця, — все це має візерунок або хоча б колір лише з одного боку — того, що обернений до неї. Ніби дивні декорації.
— На жаль, для неї не існує нічого більше, — несподівано озивається знайомий голос. — Нічого за межами поля зору.
Еміль рвучко озирається. У дверях зібгався гачком Третій Тлумач, і його золота маска видається такою недоречною на їхній крихітній кухні.
— Ви?! — питає Б’юле, вочевидь, здивований більше за Еміля.
— Це ж я мав би спитати, — озивається Третій і доволі схоже перекривляє йотуна: — Ти?!
— Драстє, — тихенько шепоче Булдаков і, про всяк випадок, відступає за холодильник.
— Що вам тут треба? — вигукує Еміль.
Він намагався звучати грізно, та вийшло жалібно.
— Навіть не знаю, — хитає головою Золота Маска. — Іронія в тому, що тепер я твій мимовільний союзник. Після стількох спроб тебе занапастити!
— Занапастити? Та за що?!
— Мені здається, спільна біда людей — мислити категоріями «за що», а не «навіщо». «За що» — означає, що все вже звершилося. Отже, будь-які подальші дії — марні. А я прагну все робити «навіщось». На жаль, я так хотів, щоб усе було справедливо, що проґавив мій найкращий шанс.
— Справедливо — це як? — виклично запитує Еміль. — Кинути мене в Криницю?
— Кинути в Криницю — раціонально. І дуже кмітливо, до речі. А справедливим мені видавалося зберегти тобі життя під час нашої першої зустрічі, щоб ти мав змогу дізнатися, в чому будеш винний.
— Як це — будеш? Перестаньте вже говорити загадками…
— Я пам’ятаю, що в тебе з ними не склалося, — каже Третій, і чути, що Тлумач посміхається під маскою. — Але мені складно відповісти, не розкривши самої суті. А розкривати я не можу. Тобі доведеться повірити мені на слово: я хотів тебе вбити, хотів навічно полонити в Пустці, але тепер я той, хто допоможе тобі вибратися. Така моя гра.
— Я не піду без мами, — Еміль рішуче стискає губи.
— Саме в тому і річ, щоб вибратися з нею.
Мама домила тарілки і тепер витирає їх із байдужою виснаженістю в очах. Вона й досі не зауважує гостей на власній кухні.
— А якщо я не вірю на слово? — питає Еміль. — Тоді що?
— Напевно, найближчою буде відповідь «загинеш».
— Найближчою до чого?
— До істини, звісно, — розводить руками Золота Маска. — Оскільки ти в нас не майстер натяків, я говоритиму тобі
— «Майже правда» — це як?
— Це огидно, якщо бути з тобою чесним, — зітхає Третій. — Але інакше ніяк. Можу пообіцяти лише те, що правдою буде більша половина.
— Половина — і є половина, — заперечує Еміль. — Вона не буває більшою.
— Залежить, хто ділить, — стинає плечима велет. — Ось що тобі слід знати, мій дорогий: твоя мама у Вічній Безодні, що зветься Ґіннунґаґап.
— Хіба ми не в ній?
— Ґіннунґаґап — не між світами. Вона — всередині душі.