Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 132)
Він втупився в білий сніг під ногами і знай крутив у голові те, що чув від Булдакова — і про ту історію, і про маму, і про шланг, яким його луплять ледь що не так. А потім подумав: цікаво, як це — мати за матір вічно наїжачену і недобру Степаниду Купріянівну.
А тоді — уявив.
…У жовтому світлі заслідженої мухами лампочки мама нервово прасує йому сорочку.
— Женю! Женю, або ти сам встанеш, або я тебе копняками на мороз вижену!
— Ну, ма…
Він із заплющеними очима неохоче сідає на ліжку в своїй крихітній спальні. Тьмяне світло з «великої кімнати» нестерпно ріже навіть крізь повіки. Женя трохи хитається на ліжку, мов кобра, — засинає. Мати кидає в його бік колючі погляди, а потім закінчує прасувати і підходить до нього з сорочкою.
— Паскуда мала! — каже вона і шмагає його сорочкою по голові.
Боляче клацає ґудзик по чолу.
— Ну, ма… — схлипує він.
— Одягайся! Через тебе запізнимося!
Женя натягає ще теплу сорочку й неохоче злізає з ліжка.
— Рукави чорні, вже не відпираються! — бурмоче мати. — Почистив зуби і сів їсти — бігом!
Він показово тре лоба, щоб вона побачила і спитала, а він сказав би, що боляче — від ґудзика… Вона бачить, але нічого не питає.
У тарілці посеред добрячої гірки перлової каші холоне пласка жалюгідна котлета.
Женя ненавидить снідати. Більше за сніданки він ненавидить лише перловку. Вранці він любить солодкий чай і булку з маслом, але мати дозволяє їх тільки «після їди». А після їди вже не хочеться… Женя кидає понурий погляд на стіл і мляво чвалає у вбиральню.
— Прокидайся вже, мухо сонна! — сердиться мати і штовхає його долонею в потилицю, поки він флегматично вичавлює зубну пасту над металевим умивальником.
— Ну, ма… — мляво озивається він і з огидою починає ялозити щіткою по передніх зубах. Вона ніколи не купує дитячої пасти, тільки дорослу, солону на смак і гидку, як крейда…
«Річ не в страху і не в приниженні, — розуміє Еміль. — Він до того всього звик».
І, не розплющуючи очей, уявив стадіон — так чітко, мовби стояв поруч із Булдаковим.
— Лизни, давай! Вони солодкі! — захоплено вигукували хлопці й по черзі нахилялися до металевої стійки воріт.
Булдаков не міг бачити з-за їхніх спин, але був надто наївний, аби щось запідозрити, тож думав, що вони справді лижуть. Та й захоплення, що читалося в очах п’ятикласників, було таке щире!
Насправді в їхніх поглядах виблискував
— Які ж вони солодющі! — вигукували хлопці. — Просто мед якийсь! Нямки-нямки!
І Женя мимоволі уявив собі смак меду в роті. І сам не помітив, як тіло подалося вперед — до широкої коричневої стійки воріт. Мабуть, якщо вже торкатися, то хоча б легенько, самісіньким кінчиком, але Женя так повірив у медовий смак, що висолопив язика лопатою…
Язик прилип миттєво. Крижаний холод і гидкий смак металу — аж до горла. А щойно смикнувся назад — біль. Навіть сльози виступили. А вони реготали і тицяли в нього пальцями. Хтось перший здогадався дати йому, безпорадному, копняка, і решта миттю приєдналася. По щоках одна за одною котилися сльози.
— Вшиваємося! — гукнув хтось.
І хлопці розбіглися, покинувши його самого.
І ось він стоїть, зібганий, наче припнуте козеня. Від холоду язик пронизує біль, та він того майже не відчуває, бо в його уяві вся школа зараз товчеться біля підвіконь, і їдкий, злий регіт котиться класами лавиною — ось від чого справді боляче. Від невидимих поглядів з-за вікон, що їх Булдаков наче відчуває шкірою… І найгірше, що серед них точно є осудливий, повний холодного презирства колючий погляд матері. Бо він, як завжди, її підвів.
— Емілю! — шепоче Б’юле і трясе його за плече. — Вийшло! У тебе вийшло!
Той тільки тепер розплющує очі. Вони стоять посеред шкільного стадіону. Дрібні сніжинки мляво осідають на лискуче хутро завеликої шапки хлопчика, що намертво прилип язиком до залізної стійки футбольних воріт. Степанида Купріянівна вже суне до них через стадіон — із чайником, що парує, в розстебнутому пальті, з виразом крижаної рішучості на обличчі. Булдаков зіщулюється, ніби до нього підступає саме лихо.
— Я знаю, що він почуває, — каже Еміль. — Тільки не розумію, що це…
— Булдаков! — вигукує Степанида Купріянівна. — Скільки можна! Всі діти — як діти, і тілько воно ніяк не вспокоїться!
І обливає з чайника стійку воріт. Булдаков відчуває теплі струмені в роті й на підборідді, і язик нарешті відлипає.
— Я думав, вони фолодкі, — знічено белькоче він.
Вона люто шмагає його обличчя шапкою, потім жбурляє її в сніг і йде геть. Булдаков хрипко ридає.
— Це твій спогад, — каже йому Еміль і кладе руку на плече. — Просто спогад.
— Ва фтьо? — ридаючи, питає той і спльовує кров. — Ва фтьо?
— Просто йди зі мною, — вмовляє Еміль. — Інакше все повториться.
— Ва фтьо? — скавчить однокласник.
— Зациклився, — каже Б’юле. — Ни чує тебе.
— Ва фтьо… — повторює той.
— Йдуть, — йотун вказує очима на юрбу п’ятикласників, що вийшли з-за школи. — Зараз буде спочатку.
— Ходімо з нами, Женько! — вмовляє Еміль. — Ходім!
— Ва фтьо! — торочить Булдаков. — Ва фтьо!
Хлопці вже поруч.
— Хочеш прикол? — каже один із них і хитро зиркає на Булдакова.
Усе повторюється. За хвилину Булдаков тремтить усім тілом в очікуванні матері, яка наближається у своєму розстібнутому пальті, мов той тропічний шторм, яким дають жіночі імена. Ураган «Степанида».
— Ва фтьо?! — кричить визволений, але принижений Булдаков їй услід.
— Він ни почує тебе, — хитає головою йотун.
— Але ж ти почув, — заперечує Еміль.
— Бо ти щось сказав тоді, й він одпустив мене.
— Хто — він?
— Спогад.
— Ва фтьо… — скиглить Булдаков.
Еміль замислюється на мить, а відтак каже Булдакову на вухо:
— Ти не винен. Чуєш?
— Я внаю! — плаче він. — Тоді ва фтьо?
— Кажу тобі — ні за що! Ходімо звідси!
— Я думав, вони фолодкі… — схлипує він. — А вона відлупфювала! Ва фтьо?
— Та «ні ва фтьо»! — сердиться Еміль. — Ходімо!
— Ва фтьо?.. — скиглить Булдаков.
З-за школи знову весело виходить ватага хлопчаків.
— Ти не винен, чуєш? — повторює Еміль. — Не винен!
— Він знає, — зауважує йотун. — Й однак думає, що причина в ньому.
— А вона — в чому?