Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 131)
— А єк твоя мама ни витримає? — вигукнув він. — Ходи вже, ну! Вона точно там буде! Тільки ось що… Третій хотів, щоб ти подумав, ніби вона є погана людина…
— Я так ніколи не подумаю…
— І ни станеш чудовиськом? — спитав Б’юле й знітився. — Так казав Третій…
— Не стану, — пообіцяв Еміль.
Розділ 103
Це було схоже на тунель — слабке світло попереду, мов зоряне небо.
— Ледве відшукав, — зізнався Б’юле. — Запам’ятай: якщо дивишсі її очима — її там нимає. Сам лише спогад.
— Я зрозумів.
— І значит — притьмом назад!
— Ти вже сто разів казав.
— Емілю! — йотун узяв його за лікоть. — Чим менше побачиш — тим тобі ж ліпше. То Третій хотів, аби я показав тобі це, отож…
— Отож, там нічого доброго, — закінчив за нього Еміль, вивільняючи руку. — Я швидко.
За десяток кроків стало ясно: попереду справді світять зорі. До його слуху долинуло шепотіння вітру. Заінтригований, він прискорив крок — аж доки навколо стало простягатися саме лише небо.
…Запаморочилася голова. Він на мить заплющив очі й аж тоді знову поглянув.
Внизу її замшеві туфлі на самому краї прірви. Ще нижче — вогні заснулого міста. Двоповерхівки. Він дивиться її очима. Де це? Коли? Ніби у відповідь на його думки, вона озирається — і всередині в Еміля все стискається: мама стоїть на самому кінчику стріли височенного крана, що будував дев’ятиповерхівку, в яку він згодом бігав кататися на ліфті.
Дивно, але їй не страшно. В її серці — тягуча байдужа нерішучість. Вона просто ще не вирішила, чи справді так буде краще. Вітер ворохобить її кучері й м’яко підштовхує в плечі. І навіть сам кран ледь помітно хитається від його подиху.
Знову погляд униз, аж крутиться голова — й Еміль помічає, що просто під мамою немає ані будівельного майданчика, ані зеленого паркану, яким огороджують забудови, ані навіть землі. Просто під нею роззявила бездонну чорну пащу Пустка.
— Буде вже! — долинає голос Б’юле. — Хіба ни второпав, що її там нима!
Хтось тягне його за плече і змушує відступити — і ось Еміль знову в порожній темряві, за кілька кроків від плями зоряного неба, в яке знову здійняла погляд його мама.
— Навіщо… Навіщо вона хотіла…
— Вона ни стрибнула, чуєш? Постояла — і сі вернула до хати.
— Вона збиралася! Прийшла туди, поки я спав… — Еміль дивиться на Б’юле, і в зоряному світлі його обличчя ніби у привида. — А що було б вранці? Про що вона думала?
— Вона того ни скоїла! І ни скоїла, бо вдома спав ти — про цево й думала!
— На твою думку, таке можна пробачити?
— Таке ни можна судити! Ти видів її очима, але ни відчував її серцем!
— У неї механічне серце… — похитав головою Еміль і поплентався геть.
— Куди ти йдеш? — наздогнав його йотун.
— Мені байдуже.
— Ні! — вигукнув він. — Ні-ні-ні! Як ти ни втямиш — саме цього й хотів Третій: аби ти більше ни хотів жити!
— Може, мені більше немає для чого, — зітхнув Еміль.
— Як ото їй? — Йотун обійшов його і зазирнув у вічі.
— Я нізвідки не стрибаю…
— Емілю, результат буде той самий. Ни можна припиняти боротисі! І тамка, на крані, твоя мама вирішила, що буде. А ти?
— Немає сенсу, — він розстібнув сорочку і показав йотунові ліловий роздутий синець у центрі грудей.
— Вона теж тако думала! Але ни стрибнула! А ти? Боротимишсі?
Еміль мовчав. Йотун терпляче чекав, не зводячи з нього очей. Нарешті хлопець ледь помітно кивнув. Б’юле кивнув у відповідь.
Упершись руками в боки, йотун озирнувся, ніби в цій пітьмі можна було щось розгледіти.
— І де ж вона може бути?
— Я не знаю, — похитав головою Еміль.
— Якщо ти ни знаєш — ніхто ни знає.
— Знає… — раптом сказав Еміль і вперше звів на нього погляд. — Булдаков був із нею! Він міг бачити!
— Хто?
— Неважливо! Як саме, кажеш, ти знаходиш спогади?
— А ти чиїми очима дививсі?
— Нічиїми. Цього спогаду я ніколи не бачив.
— Так єк тоді? — розгублено кліпнув Б’юле.
— Я знаю, що саме сталося. І де — теж знаю.
— Найперше треба знати, що відчував той, чий спогад. Ни всі відчуття підряд, а
— Дай мені секунду, — відповів Еміль і відвернувся.
Заплющив очі, щоб зосередитися.
Довго нічогісінько не виходило. Еміль то так, то сяк намагався оживити в уяві картину, свідком якої не був.
— Ну єк? — спитав Б’юле.
— Тихо!
Еміль щосили уявляв смак крижаного, заледенілого металу, і як намертво прилипає язик, щойно торкнешся самим кінчиком. Аж раптом під ногами зарипів сніг.
— Виходит! — заволав Б’юле. — Ади!
Вони стояли посеред білого засніженого поля біля великої квадратної будівлі школи. Але більше нічого не було. Ні неба, ні обрію, нічого взагалі.
— Це не спогад, — розчаровано проказав Еміль. — Це те, що я вигадав. Я намагався уявити його відчуття…
— Чиї?
— Та Булдакова ж, — Еміль обхопив голову руками. — Якби в тебе примерз язик до металу на морозі… Що б ти відчував?
— Що я йолуп! — форкнув йотун. — Це ж кому таке на думку спаде язиком — залізяку лизькати…
— Наприклад, тебе обдурили… У дитинстві…
— А… Ну, цейво… Єк ни смикатисі, то ни має бути так вже боляче. Більше лячно.
— Від чого — лячно?
— Ну… Що ни відчепишся, напевно, — йотун знизав плечима. — Тако, щоб взяти й прилипнути — зі мнов такого ни було.
— Щось тут не те, — спохмурнів Еміль.