Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 130)

…Тух-тух-тух-тух — кожен крок віддається у п’ятах ритмічним свербінням.

— Ма! — заздалегідь гукнув він, забігаючи в під’їзд, що здавався крижаним. — Ма! Мамо!

Зараз він їй як скаже! А мама як засміється! А потім вони знову полетять до Левчика літаком. І його випишуть!

Він наліг на ручку дверей їхньої квартири.

— Знаєш, що мені тьотя сказала? Ма!..

Квартира відповіла мовчанкою. Зляканою тишею. Полохливою принишклою надією. Хитким сподіванням, що наступна його фраза буде будь-якою, тільки не тією, яку Еміль намірився сказати, щойно блискуча застібка на сандалику відпустить коричневий ремінець із дірочкою.

— Знаєш, що вона сказала про братика? Ма! Вона сказала, що наш Левчик… Що наш Левчик…

Еміль ніяк не міг вимовити те слово. Але мама й так усе зрозуміла — він побачив по її обличчю. І вперше в житті йому захотілося, щоб вона його насварила. Щоб сказала, що він дурненький і що таке навіть думати не можна.

— А він же в лікарні, так? — спитав Еміль і спинився перед нею, не розуміючи, чому вона і не сердиться, і не сміється.

«Так» — ось і все, що йому було потрібно. Одне коротке «так». Глибока зморшка прорізала мамине чоло згори вниз, мов шрам. Він дивився на неї й досі чекав, що вона відповість. А мама взяла його на руки і міцно обійняла. І тоді він зрозумів — це і є відповідь.

Вона й далі мовчала, а він вдивлявся у візерунки на шпалерах, які зазвичай складались у його голові в похмурі, витягнуті обличчя трьох велетів, і настирлива думка свердлила його мозок аж так, що він не міг не спитати:

— А коли ховають — земля потрапляє на обличчя?

Йому справді було важливо знати. Дуже важливо знати…

Після того дня маленький Еміль більше ніколи не спав. І згодом уже не міг навіть згадати, як воно — спати. Лікарі вирішили, що в нього така генетична особливість. Ну або ще щось.

— Гей! — сказала величезна, мов водонапірна вежа, жінка і схопила його за лікоть. — Ось хто мені все вугілля по двору порозтягував!

Еміль здивовано оглянув розпечене сонцем подвір’я. Було дивне відчуття, що все це вже було…

— Відпустіть! — він подивився їй у недобре обличчя і спробував висмикнути руку.

«Рано чи пізно ти завжди скочуєшся до найпохмуріших спогадів, навіть якщо почав зі щасливих», — хто це сказав? І чому таке відчуття, що сьогодні — найгірший день у його житті?

— Ах, он ти який! — сказала жінка. — А де твій братик?

І дивилася на нього з тим самим зацікавленням, із яким хлопчаки розглядають муху, що прилипла до павутини, — як вона смикається і не усвідомлює, що по одній із липких ниток уже метушливо наближається її кат.

«Я обрізав ту нитку», — подумав Еміль і сам здивувався тій думці, що виникла звідкись у його голові.

— Вона просто не придумала, як мені сказати, — мовив він уголос.

Хазяйка Курей не знає, що відповісти, — вона лише спогад, трохи розведений уявою.

— Найприкріше, що я завжди почувався винним за те, як тоді спитав про це маму, — зізнався Еміль. — Що кричав прямо з коридору… Я ж не знав, що це правда.

Сусідка тільки здивовано витріщається.

— Раніше я думав, що якби колись упізнав вас на вулиці, то сказав би щось грубе. А ще краще — був би вже великим і вдарив вас, — зітхнув Еміль. — А тепер мені не хочеться. Мені це не потрібно.

— А ти піди і спитай, — недоречно пробурмотіла сусідка. — Іди і спитай, де твій братик.

— Знаєте, що я зрозумів, — спокійно провадив він, — цей спогад насправді не про мене. Він про вас.

І зашкандибав до будинку викладеною плитами доріжкою, звично оминаючи тріщини.

На жаль, мама теж була лише проєкцією його пам’яті. Він зрозумів це за її розгубленим поглядом — таким самим, як і в Хазяйки Курей, коли він відступив від належних реплік.

— Іди сюди, мій хороший, — повторила мама, витягуючи до нього руки. — Іди до мене.

— Я обійму тебе справжню, — пообіцяв він.

За відчиненими дверима квартири на нього чекала Пустка.

Хто знає, що було б, якби той спогад Б’юле виявився не найгіршим у його житті. Хоч і важко уявити щось страшніше… Або — що було б, якби Еміль не запам’ятав усе настільки точно: ту луку, те смарагдове море трави, і фіолетовий обрій, розмазаний сірою смугою близького дощу… І жах. Паралізуючий жах, що пронизав Б’юле до самого хребта, коли вона сказала: «Ади! Оно вже паде дощ!».

— Ади! — захоплено кричить струнка рудоволоса велетка. — Видиш? Оно вже паде дощ!

Смарагдове море трави тремтить від подиху вітру. Приземкуватий, цілковито лисий йотун, що мить тому з чогось реготав, застигає і прикипає тривожним поглядом до похмурого неба. І несвідомим рухом торкається голови.

— Б’юле! — гукає Еміль. — Б’юле!

І за його здивованим поглядом розуміє: справжній! Він знайшов його!

— Ти не винен! — кричить він до нього. — Чуєш? Не винен!

Усе ніби сповільнюється. Велетка сміється й захоплено вказує на набряклі від грому хмари.

— А хто ж? — відсторонено питає Б’юле. — Хто ж тоді?

— Ніхто, — хитає головою Еміль. — Не завжди хтось винен.

— Тоді чому то сі стало зі мнов? Що я такого скоїв?

— Це просто сталося, — Еміль бере його за руку. — Не обов’язково шукати причину в собі.

— А єк тоді? — питає йотун.

І Еміль зауважує, яке змарніле в нього обличчя.

— Йти далі, — він легенько тягне йотуна за руку, але той вагається, бо іншою рукою й досі стискає витончену кисть велетки. — Відпусти її, Б’юле.

Він озирнувся ще кілька разів, а тоді відпустив. І вони просто йшли зеленим полем, аж поки вітер перестав обдувати їх вогким подихом, і їх огорнула тиша.

— Вирвалися, — зрадів Еміль.

— Ти вернувсі за мнов, — проказав Б’юле.

— Це випадково, — усміхнувся Еміль. — Майже. Ти пробачиш мені?

— А ти? — гаряче запитав йотун. — Я ж і справді підмінив тую капсулу!

Еміль обійняв його і притулився щокою до теплої лисини.

— Я знаю, як тобі повернутися, — сказав хлопчик. — Аврора стереже твоє тіло, щоб його не з’їли вовки.

— Я був кепсько до неї ставивсі, — зітхнув йотун.

— Доведеться знову перепрошувати, — усміхнувся Еміль.

— Я перепрошу! — палко пообіцяв велетень.

— Ходімо. Ми десь близько до краю.

— А ти? Твоє тіло теж досі там?

— Я тут весь. І мені треба знайти маму. Ти знаєш, який з її спогадів був найгіршим?

Йотун раптом засяяв, наче йшлося про щось дуже радісне, і дзвінко ляснув себе долонею по чолу.

— Аякже! Я ж був ни встиг показати! Ходи!

— Ні! Спершу ми врятуємо тебе.

— То потім! — рішуче похитав головою йотун. — Гойра за мнов!

— А що, як твоє тіло не витримає так довго?