Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 129)
— Ти сам зізнався, що вигадав цю маячню.
— Я бачив цю маячню на власні очі, хлопче, бо я щойно з твого майбутнього і пам’ятаю те, що з тобою ще тільки станеться.
— Навіщо мені мститися світові?
— Хочеш сказати, він не завдав тобі зла — світ навколо тебе? Світ, де в твоєї мами одна дитина — і це не ти? Де ти сам маєш рятувати і її, і себе, і брата? Де ти єдиний пам’ятаєш власні обіцянки, бо мама не пам’ятає навіть саму себе?! Де твій шкільний друг — зрадник. Де ти зустрів нових друзів — але одна з них людожерка, а інший хотів тебе занапастити. А зрештою, це ж ти той, хто прикрив його бездиханне тіло гілками в сосновій гущавині… Світ, де твої дні так передчасно, так несправедливо полічені! Невже так і мало бути? Невже такий світ — добрий? Світ, у якому ти не повернув брата, хоча міг! Але тебе заплутали, задурили голову — і ти не впорався! Невже такі долі сплетені для дітей? А щодо мами… Твоїй мамі не треба нічого, крім її власного горя!
— Брехня! Їй потрібен я! — закричав Еміль, і по його щоках покотилися сльози.
— О, до речі, про це. Твій дружок-зрадник потрапив сюди разом із твоєю мамою, уявляєш? Він із нею — а ти ні.
Еміль щосили закусив губу і хрипко дихав, прагнучи стримати ридання, що дерлися з грудей. Велика сльоза зірвалася з його носа срібною перлиною.
«Я потрібен їй! — повторював він подумки. — Я їй потрібен».
— Здається, ми відволіклися, — безтурботно зауважив Гастропод. — Так хто ж я такий?
— Кажи, якщо так хочеш, — відсторонено пересмикнув плечем Еміль.
— Ні, маєш здогадатися сам. Ми неминуче ставимо під сумнів те, що нам кажуть прямо, навіть якщо це правда. А от те, до чого додумалися самі — записуємо як істину назавжди. Навіть якщо це цілковита нісенітниця.
— Навіщо мені це…
— Щоб ти зрозумів, що я на твоєму боці! Більше, ніж будь-хто у Дев’ятьох Світах! Тоді ти дослухаєшся до мене і нап’єшся з Криниці! Бо сказано у «Віщуванні»: з тобою разом ми повернемо у Світи справедливість!
— Мені це не треба, — тихо заперечив Еміль. — Я попросив усе, чого сам хотів.
Гастропод дістав коричневу аптечну пляшечку і сплюнув туди два помаранчеві драже.
— Ти не замислювався, чому мама завжди просила нагадати їй ім’я Вічної Пустки, а не, скажімо, вічного світла? Чому Ґіннунґаґап, а не Кобольдбрандт? — він витримав театральну паузу. — Бо лише Темрява — неминуча, і мама це знала! Ба більше — тільки це знання й дозволяло їй триматися за життя.
— То це ти вкрав мої вітамінки? — відсторонено запитав Еміль.
— Що за манера — думати про щось своє в найважливіший момент!
— Мені він не важливий, — зауважив Еміль. — Я щойно відгадав іншу загадку Третього. І це справді важить.
— Ти ж навіть не знаєш, що ховається за золотою маскою, — фиркнув Гастропод.
— Хіба важливо, ким був той, хто сказав правду?
— Ну, не знаю… — Гастропод нарочито замислився. — А хто сказав тобі правду про братову смерть? До речі, який рік тобі йшов? Третій?
— Четвертий, — Еміль спохмурнів. — Не знаю, навіщо їй це було.
— А навіщо все це Третьому?
— Теж не знаю… — чесно відповів Еміль. — Він чомусь хотів, щоб я порушив клятву.
— Може, він теж знав, що маму неможливо повернути?
— Може, він просто не вірив у мене.
І Еміль рішуче рушив у темряву — подалі від чорного провалля Криниці.
— І що ж такого ти відгадав? — гукнув йому вслід Гастропод.
— Запалює, але не палить.
— Це не допоможе! — запевнив його Гастропод. — Мрії завжди програють спогадам! А тим більше — в Пустці!
— Я і є мрія, — відповів Еміль, не озираючись.
— Невтілена! — насмішкувато вигукнув Гастропод йому вслід. — А знаєш, як одним словом назвати «невтілену мрію»? Розчарування! Розчарування для власної мами!
Складно сказати, чи почув його Еміль. Пустка поглинала звуки не гірше за ватяну ковдру. А як і почув — то чи повірив? Адже з віком віра чимраз дужче залежить від бажання: у що вірити, наскільки навіщо. А Еміль твердо вирішив не вірити в те, що заважало йому йти вперед. Інша річ, що з віком люди дещо і втрачають. Наприклад, здатність мріяти в чорній, позбавленій надії та сенсу Пустці. А те, що Еміль подорослішав у своїй Останній Вандрівці, не викликало жодного сумніву.
Питання в тому, чи не занадто.
Розділ 102
Якийсь час він ішов у цілковитій тиші, й жодна думка не порушувала його спокійної рішучості. Але поступово рішучість слабшала. Річ не лише в тім, що він і гадки не мав, куди йде. Найгіршим було те, що він не міг бачити, наскільки далеко вже відійшов, і навіть не знав, чи породжують його кроки хоч якийсь рух. Мабуть, це і є вічність: коли не знаєш ані скільки пройдено, ані скільки лишилося.
«А може, вічність — це коли перестав вірити, що вихід є», — подумав Еміль. І подумки пообіцяв собі, що не перестане. Наступна думка була, без сумніву, найстрашнішою, найотруйнішою з усіх, що колись народжувалися в його голові: «А що, як повірити в існування виходу, а його насправді немає?».
Жити з цим всередині було не лише нестерпно, а й безглуздо. І тоді Еміль спитав себе от що: «Якщо виходу немає — то куди ж я йду?».
Отож-бо й воно: поки йдеш хоч кудись — є й сенс, і віра, що вихід десь таки є. А якщо зупинитися — виходу не буде, навіть якщо він і справді на тебе чекав. І Еміль обрав іти.
У якийсь момент його кроки раптом набули звуку. І цим звуком стало шелестіння вугільного пилу по асфальту.
«Дир-дира, дир-дира, хто не заховався — хай кричить» ура!«»
— Ура! — закричав він, петляючи між сараями і вугільними ящиками. — Ура-ура-ура-ура!
Він знав, що один з ящиків точно не замкнений, і старий важкий замок висить просто задля годиться — третій праворуч, якраз навпроти вишні. Мигцем роззирнувся, відкинув кришку й пірнув у ящик. Порожній. Бо ж літо, а вугіллям запасалися на зиму.
З лунким стукотом опустилася кришка. «Корито-корито, мої очі відкрито!» Він завмер, і єдиним звуком тепер було його власне дихання. І дивився крізь дошки, як Руслік шукає. І як уже всіх знайшов, а його — не може. І от Еміль прочиняє кришку, щоб вискочити й гайнути до дверей сараю, щоб затарабанити по них із переможним: «Дир-дира за себе, дир-дира за себе!» — і вистрибує на розпечену сонцем асфальтову доріжку.
— Ось хто мені все вугілля по двору порозтягував! — суворо сказала якась жінка і вхопила його за лікоть.
Вона заступила сонце і видавалася величезною чорною тінню. Він бачив тільки поділ брудного халата з якимись зеленими візерунками.
— Там немає вугілля… — заперечив Еміль. — Відпустіть!
— Так тому і немає! Дивіться, який розумник! Ти чий такий взявся?
— Я мамин.
— А як маму звуть?
Він і далі думав про вугілля в тому нещасному ящику. Невже можна розтягнути його все, якщо просто залазити і вилазити? Невже аж стільки прилипало до сандалів?
— Оля, — відповів він.
— А тебе? — і вона нахилилася, напружено вдивляючись йому в обличчя. І лише коли він назвався, відпустила його і випросталася. — Ах, ось ти який. А де твій братик?
І він розповідав їй і показував долонькою, як літає літак, бо лікарня братика аж в Херсоні, й літак називався «кукурудзник».
— І я згори бачив корів — крихітних!
— То це ви коли літали! — похитала головою жінка. — А братик уже давно не в лікарні. Тебе надурили.
— Мама? — здивувався Еміль.
— А ти піди і спитай, — порадила сусідка. — Іди і спитай, де твій братик.
— Де? — кліпнув Еміль, бо не розумів, куди вона гне.
— Твій братик помер, — повільно вимовила жінка. — А тобі не сказали.