Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 128)
— Ти що, вже бувала тут?
— Я читала про це місце, — смикнула плечима вона. — Послухай: Темна Криниця згубна для всього, що народилося під сонцем. Але Чорне Серце у твоїх грудях — геть не з Дев’ятьох Світів! Слимаки народжені в Пустці й Пусткою. А отже, ти можеш претендувати на Дар Темної Криниці! Ось навіщо ми тут!
— І що за дар такий? — насторожився Еміль.
— Дар Порожнечі. Він захистить від болю, він дасть сили, він дасть свободу! Спогади більше не полонитимуть тебе. Навпаки, ти сам зможеш відтворювати будь-який із них і проживати його — будь-скільки, будь-як і будь-ким!
— Навіщо мені все це?
— Бо звідси тобі вже не вибратися. Четверта Криниця — єдиний спосіб бути в Пустці не в’язнем, а володарем.
— Я хочу врятувати маму, — нагадав він. — Ти хіба забула?
— Напийся із Темної Криниці, інакше незабаром загинеш. На жаль.
— А якщо вип’ю, то врятую маму? — вперто запитав Еміль.
Аврора дивилася на нього, але на її обличчі — чи не вперше від моменту зустрічі — не було жодної емоції. Він би подумав, що то порцелянова пудра, якби вони не були в Пустці.
— Навіть якщо тобі вдасться виштовхнути її назад, — повільно мовила русалка, — то, найімовірніше, її свідомість до кінця днів залишиться замкненою в тому єдиному спогаді, в якому вона зараз застрягла. А якщо вона згадає щось іще — то лише те, що втратила вже не одного, а двох синів!
— Вона не втратить мене! Ми повернемося разом!
— Не хочу тебе засмучувати… Але тобі недовго лишилося. Криниця — твій єдиний порятунок, але за її дар доведеться заплатити тут і зараз.
— І чим? — питає він.
— Смертю земного тіла.
— Я в житті з неї не питиму!
— Послухай! Воно однак помирає! А Криниця дасть нову оболонку. Нові сили. Нового тебе!
— Але я так не хочу! — вигукнув Еміль, та його слова пролунали в Пустці тихо і глухо, наче крізь подушку.
— У тебе немає вибору!
— Мама допоможе мені, я нагадаю їй, хто вона…
— Вона не згадає! — урвала Аврора.
Раптом вона закашлялась і надовго відвернулася. Щось сплюнула в долоню, а може, просто витерла губи.
— Мій любий маленький Мілько… — проказала нарешті русалка. — Коли світ не дає тобі того, про що просиш, — вимагай більшого. Завжди треба вміти побачити більше! А ти просиш того, чого не отримаєш взагалі.
Еміль свердлив її колючим, уважним поглядом. На місці задушливого відчуття образи спалахнуло кристально ясне усвідомлення.
— Як ти мене назвала? — тихо спитав він.
— Мілько? — русалка невинно знизала плечима. — «Еміль» звучить якось офіційно…
— Звідки ти знаєш це ім’я? — урвав він.
Вона завмерла на мить і лукаво зиркнула на нього.
— Тобі хіба не подобається?
— Звідки ти знаєш, що було біля Криниць? І що зробив Третій? І що слимаки народжені в Пустці? І про Темну Криницю…
— Усе це є у «Віщуванні», мій любий! До речі, ти порішив Такого Самого? Все справдилося чітко, чи були відмінності?
Еміль і далі обмацував її сторожким, пильним поглядом.
— Я не читав «Віщування».
— Не читав? — Аврора видавалася вкрай здивованою. — Отже, вона спромоглася це змінити, навіть не знаючи, що буде…
Він уже розтулив рота, щоб запитати, про кого йдеться, аж тут у його очах майнула раптова здогадка.
— Ця Валла, від якої знайшли лише шкіру… Вона ніколи не писала ніякого «Віщування», так? — запитує Еміль. — І якби існував хтось, хто живе задом наперед у часі, й він дожив би до далекої давнини й уже тоді написав пророцтво… У нього б усі повірили, бо там було б достатньо правди. Але водночас він міг би додати і трохи від себе, правильно? І тоді всі, хто вірить у долю, звірятимуть власні вчинки з його «Віщуванням»! А отже, ніхто і ніколи не скасує його улюблених спогадів, якими він безкінечно насолоджується у Пустці!
Аврора дивилася на нього і не кліпала.
— І, до речі, — зауважив Еміль ніби між іншим, — ти в курсі, що вже хвилин зо п’ять як забула змінювати вираз обличчя?
І тоді русалчині губи повільно розтяглися в огидній, недобрій посмішці, й вона пересмикнула плечима, ніби в неї по спині щось повзло.
Розділ 101
Усмішка Аврори розпливалася й розпливалася. Здавалось, вона розтягувалася цілу вічність і набувала спершу демонічного вигляду, а далі й поготів якогось моторошно-лялькового, а куточки її губ рухалися й рухалися. Рухалися й рухалися! Ось вони вже ширші за вилиці, ось — далі за зовнішні кутики очей, ось підтягнулися до самих мочок… Мов намальований рот Арлекіна. Шкіра натягнулася так, що русалку складно впізнати. Цієї миті вона повільно роззявила рота, й він мимоволі відсахнувся, але не зміг відвести очей від неприродної густої, непроникної чорноти її пащі. Аж раптом цей морок ринув звідти тягучим, в’язким потоком, мов загусла смола.
Рідка чорнота виростала лискучою купою, а сама русалка дужче й дужче зсихалася, немов порожній наплічник, забутий на вістрі чорного сталагміта. За кілька секунд Емілеві стала очевидна суть цього моторошного процесу, і на хлопця напала млість: Аврора виверталася догори сподом. Смоляна постать витяглася чорним шаховим слоном і здерла з себе русалчину оболонку, мов старий розтягнутий светр, і пожбурила на землю.
— І знову добридень, — задоволено мовив Гастропод. — Я завжди казав, що ти ого-го який розумничок!
Еміль дивився на зморщене і порожнє Аврорине лице на підлозі.
— Не може бути, щоб вона… Це весь час ти…
— Та де! — і Гастропод засміявся огидним, скрипучим сміхом. — Я використав її подобу тільки тут. Але ти цілком маєш рацію в тому, що пора відповісти на це набридливе запитання: то хто ж такий Гастропод?
— Неспокійна риба-лосось, що повернула проти течії. Колись ти бачив у дзеркалі самого себе, але потім щось сталось, і ти…
— Не розчаровуй мене, — перебив Гастропод. — Що ми бачимо в дзеркалах?
— Кожен — себе… — знизав плечима Еміль.
— І найгірший ворог кожного — теж він сам, — нагадав Гастропод.
— Я собі не ворог, — відтяв Еміль.
— То чому ж ти себе так ненавидиш? І навіть не забажав зцілитися біля Криниць? А все тому, що в глибині душі ти не вважаєш себе гідним життя. Якщо твій ідеальний брат не з мамою — то як можеш бути ти?
Еміль хотів заперечити, але слова наче прилипли до піднебіння тягучим, гірким присмаком правди.
— Увімкни мізки, Хлопчику-без-Сну, — пророкотів монстр. — Як ти можеш одночасно розгадувати надскладні речі й не бачити найпростіших! Усе, на що тобі натякав Третій, можна вкласти в одне коротке слово.
— Зло?
— Надто розмито. Третій мав цілком практичну мету і вів тебе просто до неї.
— То Гастропод — це смерть?
— Оу… — зворушено протягнув той. — Ти мені лестиш. Я лише скромний мешканець вічності. Уявляєш, як це — жити і тепер, і водночас — потім?
— Не дуже.
— От я бачу тебе вдруге в житті. І все ж це я скерував тебе в цю точку. Але зробив це
І Гастропод продекламував: