Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 127)
— Сюди! — гукнула русалка й буквально висмикнула його в якесь бічне відгалуження.
Раптом коридор так трусонуло, аж обоє не втрималися на ногах. Еміль боляче забив ліктя об металеву долівку. Лампочки замиготіли. Він раптом усвідомив, що вони й досі чують набридливий писк того апарата, ніби його транслювали через динаміки, але тепер він став уривчастим, як кашель.
— Підводься! — заверещала русалка. — Він просто так тебе не відпустить!
Еміль підхопився, але не встиг пробігти і десятьох кроків, як новий поштовх збив його з ніг. Цього разу коридор почав хилитися, ще й так круто, аж Еміль зслизнув униз, немов із гірки на дитячому майданчику.
— Хапайся за що-небудь!!! — закричала Аврора. — Вони намагаються тебе повернути!
Еміль устиг учепитися пальцями в металевий одвірок. Коридор стояв майже вертикально.
— Руку! — гукнула русалка.
Вона вперлася ногами у виступ переборки й тягнулася до нього, але Еміль боявся поворухнутись, щоб не зірватися.
— Ну ж бо! — гукнула вона.
Він відчайдушно сіпнувся й підтягнувся на пальцях. Її долоня була вже майже біля його обличчя, коли він зважився. Коридор трусонуло майже одночасно — пальці Еміля зслизнули, але русалка вже міцно вхопила його зап’ясток. На її обличчі безупинно змінювались вирази страху й азарту.
— Тримайся!
Він не відповідав — беріг сили. Підлога коридору здійнялася так круто, що Еміль уже не лежав, а радше висів уздовж неї. Нарешті все навколо струснув іще один потужний поштовх… І підлога почала вирівнюватися.
— У ті двері! — наказала русалка.
Перші кілька метрів Еміль долав навкарачки, бо долівка досі була нахилена. Русалка відчинила важкі двері, й він достоту впав через поріг.
Тут не було ні іржі, ні металу. Еміль сів, важко дихаючи. Набридливого пискання вже не чутно. Стукоту переслідувачів — теж. Він роззирнувся. Великий, просто-таки величезний зал. Скільки сягало око — суцільно заставлений велетенськими прозорими резервуарами, наповненими водою.
— Вирвалися, — Аврора всілася поруч. — Цей спогад — уже мій.
— Що це? — запитав Еміль. — Теж якийсь цех?
— Якийсь цех, — кивнула вона.
Еміль припав поглядом до найближчого резервуара. У каламутній воді, занурена з головою, притиснулася до скла людина. Вона розкинула руки й не рухалася. Було незрозуміло, як вона дихає і чи дихає взагалі, але найдужче вразило Еміля те, що в людини геть не було обличчя. Як у тієї дівчинки. Лише крихітний рот — набагато менший, ніж у звичайних людей. А до її живота присмоктався великий восьминіг або щось схоже. Головоногий пульсував і світився голубим, і могло здатися, що він щось висмоктує. Але наймоторошніше — людська постать вгадувалася в кожній колбі, до якої тільки можна було дотягнутися зором. Усе це було так несподівано, огидно і незрозуміло, що Еміль мимоволі відчув напад нудоти.
— Не зациклюйся, — сказала Аврора.
— Як ти мене знайшла?
— «Путівник». Якби я відразу прочитала його весь, зекономили б купу часу. Ходімо, нам іти ще й іти, — і русалка рішуче підвелася.
— Куди?
Аврора пильно подивилася на нього, ніби зважуючи, чи варто казати.
— Криниць Долі насправді чотири.
— Чотири? — мимохіть перепитав Еміль.
— Четверту ще називають Темною, і вона — просто під Споконвічним Ясенем. А оскільки Ясен росте просто з Пустки, то й Темна Криниця — теж тут. У Пустці.
— Там теж можна загадати бажання?
— Тобі й досі мало бажань? — усміхнулась Аврора. — Ні. Для смертних ковток із неї означає загибель. Але ти… Ти — інша річ. Третій Тлумач дуже підіграв нам, хоч і не хотів цього.
— Ти казала, мене кинули в Криницю! — згадав Еміль.
— Так і було. Третій боявся, що ти не врятуєш маму, і тоді твоя душа через тугу за втраченим розвернеться проти течії — і справдиться, як пише «Віщування»:
— Це хіба про мене? — здивувався Еміль.
— О, так. Третій не знав, що станеться з душею у Пустці, якщо просто втопити тіло, і вирішив не ризикувати. Коли ти опинився на краю — він висмикнув тіло в Пустку. Душа вмить з’єдналася з тілом, і…
— Він її впіймав! — здогадався Еміль.
— Як джина в пляшку, — кивнула Аврора. — І замкнув у своєму конструкті, щоб ти вічно переживав останній спогад когось із тих, кого мій народ перетворив на їдло.
— Ти так спокійно про це говориш!
— Бо я вже врятувала тебе!
— Я про «їдло».
Вона лише знизала плечима.
— Отже, «Віщування» не справдиться? — запитав Еміль.
— Зараз ти маєш думати про себе, а не про чиїсь там пророцтва. Часовивернута травма невдовзі тебе вб’є, якщо тільки Пустка цього не зробить раніше. Хай там як, а душа застрягне в повторюваних спогадах, і…
— Знаю, — урвав її Еміль. — Я вже був у одному.
— Тоді поквапмося. Тримай мене за руку, дивися під ноги і ні про що не думай.
Й Аврора потягла його вперед.
…І нахлинули спогади. Недавні, зовсім забуті — й ті, яких він ніколи не мав, бо всі вони належали його мамі.
Як вона вперше забула. І як він, зовсім іще малий, розгублено питав: «Ти жартуєш чи серйозно? Ти що, забула, як тебе звати?». І як вона згадала, і довго розпитувала, що сталося, і як потім кожне його питання стало Ритуалом, і він мусив повторювати слово в слово їхній діалог щоразу, коли вона його забувала. І як у відповідь на його фразу «я твій син» вона кожнісінького разу називала його братовим іменем…
Як він питає, навіщо Левчиків портрет перев’язали чорною стрічкою, якщо ж він навіть не тріснув. І як вона знімає ту стрічку, промовляючи «а й справді», мовби просто сама не подумала.
Як вона купує той самий «татів» довідник морських тварин і ставить на книжкову полицю. А потім розповідає йому про дивовижну таткову роботу — дослідник морських глибин. «І як я сам не помічав? — думає він. — Іхтіологом був тато, а все на світі про морське дно знала мама».
— А твоя мама та ще брехуха! — зауважила Аврора, мовби відповідала на його думки, й Еміль здригнувся.
«Брехуха! — повторює голос у його голові. — Брехуха-брехуха-брехуха!» І цей голос тепер — його власний.
Ось він дощового весняного ранку заходить у кухню й запитує, а коли ж Левчик повернеться з лікарні.
«Скоро, — каже мама. — Скоро».
І відвертається, щоб він не бачив її сліз.
— Ми прийшли! — раптово оголосила Аврора, і він із подивом озирнувся, мов людина, що прокинулася після глибокого сну.
Перед ними, мов кругле смоляне озеро, простягався Темний Колодязь. А довкола — три грубезні водяні стовпи, ледь підсвічені блідим сяйвом.
— Упізнаєш? — спитала русалка, показуючи на стовпи, широкі, немов будинки. — Криниці Долі! Самісіньке дно. Край реальності проходить просто над нами. Найдивовижніше місце в усьому Всесвіті!
У русалчиному голосі звучить такий захват, що Еміль мимоволі здивовано вдивляється їй в обличчя.