Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 126)

«Як добре», — подумав Еміль, і ця думка надовго стала єдиною в його голові.

Невідомо, скільки часу минуло, коли черговий вдих раптом озвався болісним спалахом кашлю, і в горлі забулькотіла вода. Еміль спробував сісти, але голова одразу пішла під воду. Злякався, почав шалено борсатися, намагався випірнути…

Намацав дно — випростався. Йому всього лише по пояс. Судомно вдихнув і знову важко закашлявся. Вода лилася з рота і носа й чомусь залишала по собі різкий присмак металу в куточку губ.

Роззирнувся. Навколо — море. Піщаний пляж тягнеться вліво і вправо, скільки сягає око. Білий пісок і кучугури бурих сухих водоростей. Синє водне плесо упирається просто в обрій. Жодної живої душі. Прохолодний подих вітру змушує його мерзлякувато обхопити долонями плечі.

— Мамо! — гукає він. — Мамусю!

Звідкись долинає вереск мартинів.

Останнє, що він пам’ятає, — як п’є з Криниці. Чи не останнє? Еміль заплющує очі й намагається витягти з пам’яті бодай щось. Чомусь згадується біль: як роздирає легені від нестачі повітря… І ще якісь уривки бентежних образів, але жодної чіткої деталі, за яку можна вхопитися. «Неважливо, — думає він. — Тепер усе добре». Почвалав до берега і вийшов на пляж. Здивовано завмер: на піску розстелене покривало і дбайливо притиснуте по кутах камінцями. Знову роззирнувся — нікого.

Через прохолодний вітерець Еміль дрібно цокотить зубами. Він не розуміє, звідки взялось оте покривало і чиє воно, але так кортить лягти, що він не витримує. Щока торкається нагрітої сонцем тканини. Вітер розтріпує волосся на потилиці, але вже не змушує тремтіти всім тілом. Еміль заплющує очі й слухає бурмотіння хвиль. Якийсь дивний металічний присмак у кутику рота… Він торкається цього місця язиком і навіть обмацує пальцями. Нічого. Тільки присмак. Сталий смак металу. Неважливо.

Високі голоси мартинів здаються якимись неприродно ритмічними і дратують. А втім, це лише в його голові. Дуже скоро він забуває про них, і його огортає приємна млість.

Зненацька легені знову вивертає назовні від нападу кашлю. Солона вода обпікає горло і заливає покривало. Десь високо в небі мартин істерично кричить на одній високій ноті. Еміль стає навкарачки і силкується впоратись із кашлем, але не втримується, падає набік… І боляче вдаряється об щось холодне і тверде.

І навіть кашель не може заглушити подиву — замість піску під ним іржава металева долівка.

Еміль силкується сісти, та лише незграбно сіпається, мов риба. Якийсь писк на неприємно високій ноті, настирливий, як пожежна сирена, свердлить йому мозок. Сльози заважають дивитися. Багато разів кліпає, аж нарешті починає щось розрізняти. Стіни. Хоч куди глянь — стіни в бурих іржавих патьоках. Напівтемрява. І писк. Клятий писк заважає зібратися до купи. Він знову кашляє, пригинаючись до самої підлоги. Лунають швидкі кроки — і хтось грубо бере його за обличчя.

— Він виплюнув мундштук.

— Натисни йому на підборіддя!

Голоси — скрипучі, мов звук іржавого механізму з глибокої криниці, а руки — грубі й жорсткі. Але дивовижний аромат — чи то квітів, чи то дивовижних фруктів — лоскоче носа і огортає язик так лагідно, що все інше відразу забувається. Набридливий писк ущухає, й знову ритмічно айкає у небесах мартин.

«Де я?» — чомусь замислюється Еміль, але відповідь приходить сама собою: на пляжі. Авжеж, на пляжі! Сидить на білому гарячому піску. Кричать мартини. І якщо не дослухатися, їхній гук не видається ритмічним. Морський бриз насвистує якусь ледь чутну мелодію, що вмить заспокоює, тож Еміль вкладається щокою на гарячу тканину.

Солона вода пощипує очі, й тому їх зовсім не хочеться розплющувати. «Так добре, — думає він. — Так добре».

— Емілю! — гучно шепоче хтось просто у вухо. — Емілю!

Він сіпається від несподіванки й здивовано зводить голову. Нікого. Нікого й не може бути — він сам-один на цілісінькому безкрайньому пляжі. Сонце висушило краплі води на шкірі, й стало зовсім тепло. Еміль відкидається на спину і слухає, як хрускотять піщинки під покривалом. І тиху мелодію вітру…

— ЕМІЛЮ!!!

Рвучко сідає. Ані душі. Лише вітер. І мартини горланять десь далеко-далеко. Він машинально торкається язиком кутика губ, де й досі відчувається металічний присмак. Думка, що виникає в нього цієї миті, здається геть недоречною: «Можна знову піти поплавати». Втім, він миттєво забуває про все інше — а чому б і ні! «Ще хвильку полежу — й піду». І знову лягає на підстилку.

— Емілю! — долинає просто над вухом. — Емілю, розплющ кляті очі, доки вони в тебе є!

«Вони розплющені», — мляво хочеться заперечити, але раптом щось різко смикає його, і легені знову розриває в задушливому нападі кашлю, а з горла рине вода.

— Тихіше! — бідкається голос. — Тихіше, бо зараз прийдуть!

Болісний напад нарешті відпустив груди, Еміль спльовує і зводить голову. Перед ним дівчинка з чорними акулячими очима, вираз обличчя якої не має проміжних фаз і перемикається, немов фокусник міняє одну карту на іншу. «Русалка, — згадує Еміль. — Як її звати?».

— Нун Життєдайний, у тебе ж погляд скляний! — вигукує вона.

«Де я?» — хоче спитати він. А натомість думає: «Який же дивовижний запах!» — бо неймовірний аромат, ніби зсередини, огортає його голову, й він мимоволі стуляє повіки, віддаючись мелодії бризу і крикам мартинів…

— Не спати! Не спати! — русалка трясе його за плечі. — Що це за гидота у тебе в роті…

І знімає з кутика губ вигнуту металеву трубку. Вона висіла там, мов гачок. З її кінчика йде білий дим і наповнює кімнату отим чудесним запахом — чи то квітів, чи то дивовижних фруктів.

— Бридота! — русалка рішуче відкидає трубку.

Обурено верещить мартин. Еміль розгублено торкається язиком місця, де ще відчувається присмак металу. Квітковий аромат стрімко розвіюється, а з ним і образи пляжу й моря в його голові. Писк якогось апарата, чи що воно таке, остаточно витіснив крик мартинів.

— Де ми? — хрипко питає Еміль.

Здається, все довкола було виготовлене суто з іржавого заліза. Металева підлога, металеві стіни, металеві тапчани, як отой, на якому сидить він сам. І на всіх згорнулися клубочком якісь люди. І не лише люди, наскільки він міг бачити. До кожного, мов змії, тягнулися чорні шланги, що, напевно, теж закінчувалися гачкоподібними мундштуками.

— За Краєм. Третій витяг тебе, коли вони скинули твоє тіло в Криницю. Тепер ти тут повністю.

Кожне її слово озивалося в свідомості цілим розсипом образів. Та їх забагато, щоб розібратися: Золота Маска, неспокійна рибка у струмку, дзеркала, живе серце на терезах і дерево, що тягнеться до самого неба.

— Не зараз, — махнула рукою русалка, ніби бачила, що коїться в його голові. — Треба вшиватися.

Вона буквально тягла його за руку вузькою напівтемною залою. Писк того апарата, що здавався Емілю мартином, не вщухав, і це, вочевидь, її непокоїло. Якоюсь частиною свідомості він це розумів, але чомусь ніяк не міг зосередитися на цій думці, та знай роззирався довкола.

— Що це за місце? — не витримав він.

— Це конструкт, — на ходу пояснила русалка. — Щось на кшталт мініреальності. Третій нашарував багато схожих спогадів про те саме і зміг їх стабілізувати.

Еміль висмикнув долоню з її руки і зупинився. Його погляд прикипів до маленької тіні на одному з тапчанів, бо та раптом сіла. Еміль бачив тільки спину, але майже не сумнівався: то дитина. Дівчинка, з огляду на те, якою тендітною здавалася постать.

— Не смій! — прошипіла Аврора і дужче стиснула його руку. — Тут справжній тільки ти! Усі вони вже давно зникли.

— Звідки ти знаєш?

— Звідти, що це спогади про реальне місце. Пам’ятаєш, я казала, що русалки не топлять тих, кого викрадають? Вони тягнуть їх в отаке місце. І я бувала тут багато разів. Ходімо!

Та Еміль вже рішучо ступив до дівчинки і простягнув руку до кутастого плечика.

— Кіко! — покликав він. — Ти Кіко?

Вона повернулася — рвучко, наче злякалася, й Еміль мимоволі відсахнувся.

У створіння не було обличчя. Довге кучеряве волосся облямовувало порожнечу: очниці затягнула рівна бліда шкіра, ніс став ледве помітним горбиком… Лише крихітний ляльковий рот ритмічно посмоктував тьмяний метал мундштука.

— Ходімо, — мовила Аврора і ніжно взяла Еміля за руку. — Вона спить. Зараз тут буде натовп наглядачів…

— Що з нею? — перебив він.

— Це цех знеличення. У такому русалки перетворюють свою здобич… Не треба!

Наступної миті Аврора всією вагою повисла на Емілевій руці, намагаючись його зупинити, але він уже потягнув за мундштук, і гачкувата трубка вислизнула з маленьких вуст, наповнюючи кімнату запашним димом.

Вони обоє завмерли і припали зором до безликого створіння. Воно водило сліпою головою з боку в бік і жадібно ворушило губами.

— Нам краще якнайшвидше піти… — прошепотіла Аврора.

Наступної миті маленький рот безокого створіння сторожко завмер, воно задерло голову й раптово видало оглушний, нестерпно жалібний вереск — радше виск пораненого звіра, ніж людський голос.

— Тікаймо! — заверещала русалка і потягла Еміля за собою.

— Вона була схожа на Кіко! — виправдовувався Еміль.

— Навіть якщо так, це лише спогади!

Вузький коридор, маленькі іржаві дверцята з високими порогами, такі самі руді від іржі люки і вузькі драбини. Брудні жовті лампочки раз на кілька кроків і жодного віконця. Емілю страшенно хотілося зупинитися бодай на мить і відсапатися, та якийсь стукіт позаду гнав їх далі й далі. А незабаром наприкінці довгого коридору позаду він таки побачив переслідувачів — височезні істоти з надзвичайно довгими руками і ногами та малесенькими на їхньому тлі тулубами. І вони не бігли, а протискалися між переборками з дивовижною спритністю, викидаючи руки і ноги, мов альпіністські гаки.