Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 116)
— Він дізнається, Кульґо. Зрозумій нарешті: втекти неможливо!
— Мусить бути спосіб!
— Він існує, — киває восьминіг. — Від тирана неможливо втекти, від нього можна
Вона дивиться на нього довгим, допитливим поглядом, і видно, що сенс цих слів вислизає від неї.
— Утікати — доля жертви, — каже Октоваріус, і його низький голос зачаровує. — Тобі давно пора згадати, хто ти насправді!
— Я — та, що втомилася.
— Колись у всьому океані не було тобі рівні! І більше ти не тікатимеш! Ти
Кульґа мовчить, але на її обличчі можна прочитати, яка палка суперечка точиться десь за смарагдовими очима з чоловічками, схожими на риски.
— Ходи, — йотун тягне Еміля за руку, і вони входять у якісь двері. — Побачиш, що було далі.
А далі було ціле море трави — воно простягалося від дверей аж до обрію. Смарагдове поле під фіолетовим небом. Лінія небокраю розмазана сірою аквареллю — то злива, що рине стіною. Б’юле щойно був поруч — і ось він уже вдалині, сміється, тримаючи за руку дуже високу дівчину — він їй хіба що до пояса.
— Ади! — захоплено кричить велетка. — Оно вже паде дощ!
«Це спогад», — з жахом розуміє Еміль і стрілою зривається з місця.
— Спогад! — кричить він йотунові. — Це твій спогад! Припини!
Висока трава хапає його за литки. Він підіймає коліна, мов коник, але вже на півдорозі розуміє: не встигне. Туга, мов напнута жила, блискавка здувається на почорнілому небі й проривається донизу нервовою, судомною цівкою. Ті двоє зникають у короткому блакитному спалаху, і в Еміля закладає вуха від розгонистого, заливчастого ляску.
— Не згадуй! Б’юле, не згадуй!
— Льода… — шепоче той. — Вона називаласі Льода…
Еміль намагається не дивитися на тіло, що й досі димить. «Вихід там, де вхід», — чомусь згадує він слова Такого Самого Високого. Скільки їм назад до дверей? Він озирається й майже не дивується, що ніяких дверей і близько немає. Немає взагалі нічого — тільки трава і небо.
«Треба знайти, — гарячково думає Еміль. — Будь-які двері!»
Він не надто добре знає, як усе це діє в Пустці, але його пожадливого, спраглого погляду достатньо: двері знаходяться. Вони там, де він уявляв — лежать просто серед трави. Де ще їм було опинитися посеред рівної, як стіл, луки!
Еміль ухопив Б’юле за плече. Той тремтів від ридань і, здається, навіть не помітив, але підкорився — безвольно, як буває з тими, хто втратив від горя саму здатність чогось бажати. Хлопчик ривком відчинив двері. На мить злякався, що під ними виявиться просто земля, й ще встиг подумати, що вже сама по собі ця гадка може все звести на пси. Але під дверима круто закручувалися кудись у темряву гвинтові сходи. Еміль полегшено зітхнув і ледь не штовхнув йотуна на східці.
— Де ми? — спитав той лише тоді, коли прямокутник неба над ними став схожий на білу цятку.
— Гадки не маю, я придумав тільки сходи. Якщо отямився, веди ти.
— Гаразд… Я спробую знайти момент, коли вона викрала тую монету, а він одібрав.
— Я бачив.
— Бачив?
— У Годину Сновид. І як вона тікала, а він нацькував на неї піщаних вовків.
— Ну, звісно… — покивав головою йотун. — А те, що сталося по тому, коли вона спромоглася піти? І як повернулася?
Еміль похитав головою, і йотун одразу мовчки пішов уперед. За кілька сходинок перед ними рипнули завіси на нових дверях. Світло, що вирвалося їм назустріч, було золотим.
Жовте море до обрію й бархани — поснулі піщані хвилі. Еміль усвідомив, що крокує гарячим піском, майже біжить, і не пам’ятає, як переступав поріг.
— Це Хенті-Менті, — голос Б’юле озвався просто в його голові. — Його спогад.
Перше, що намагається зробити Еміль, — покрутити головою, щоб зрозуміти, де йотун. І не може — тіло не слухається. Кілька секунд марних зусиль ледь не розпалили в його серці паніку, й аж потім він здогадався: зараз Хенті-Менті то і є він.
І відчув, як язик облизав вузьку лисячу морду.
Лисицеголовий озирнувся туди, де серед барханів висушеною кісткою стремів у небо вибілений сонцем кам’яний маяк. Від його дверей вели три низки слідів. Великі, схожі на людські, але прокладені рівнесеньким лисячим ланцюжком, менші — звичайні людські, і — дитячі.
— Кульґо! — злостиво гукнув лис.
Вона була не так уже й далеко: на схилі найближчої дюни палючий вітер розвівав її сукню. Зачувши його, вона обернулася й стала між лисом і сином. Її живіт гордо випинався набубнявілою брунькою нового життя.
Хенті сповільнив крок. Він намагався роздивитися вираз її очей, а коли роздивився, — обережно пригнув голову і став обходити її широким колом, наче акула.
— Чого ти хочеш? — запитав він.
— Від тебе — нічого. Я йду.
Її луска блищала на сонці, як полірована сталь. В її поставі вчувався зовсім не страх і навіть не відчайдушна готовність до битви. Це була чиста спокійна сила.
— Я все одно знайду, ти ж знаєш! — вигукнув лис.
— Ти вже знайшов, — відказала Кульґа й гордо підняла підборіддя. — Ось я. Що далі?
Хенті ощирився, й четверо піщаних вовків вмить вибралися з піску по обидва боки від нього.
— Не змушуй мене завдавати тобі болю!
— Обережно, — попередила вона. — Я згадала, хто я.
— І хто ж? — виклично запитав Хенті.
— Ти теж забув, — із розумінням проказала Кульґа.
Лис блазнювато почухав лоба, вдаючи, що замислився:
— Дай-но подумати… Щось пов’язане з морем? Сирена? Морська корова?
— Я нагадаю, — промовила Кульґа.
І враз над ними раптово зблякло полудневе сонце — в небі над пустелею нізвідки стрімко збиралися хмари.
— Не кажи, не кажи, я сам! — грайливо вигукнув Хенті. — Сама худа, як креветка, руки — мов дохлі кальмари… Ти — медуза? Хора сестра кракена?
Вона дивилася на нього з терплячим спокоєм. Небо геть почорніло. Хенті силкувався не дивитися вгору — не хотів, щоб вона помітила його острах, що заворушився в грудях незграбним пазуристим звірятком.
— Піски — то моя стихія! — вигукнув він. — Не твоя!
— Ненадовго, — пообіцяла вона.
Великі краплі дощу одна за одною почали розбиватися об гарячий пісок, і за мить небо прорвалося суцільним потоком води.
— Восьминіг! — вигукнув Хенті крізь шум зливи. — Точно! У тебе ж очі восьминога!
— У мене очі моєї мами, — заперечила Кульґа.
Його вовки вже підкралися до неї ззаду.
— Що? — перепитав Хенті-Менті, щоб виграти час для своїх псів. — Я не чую!
— У мене! Очі! Моєї! Мами!!!
Її лютий вигук був схожий на грім. На останньому слові вона ляснула руками над головою й сама перетворилася на велетенський стовп води. Такий здоровезний, що навіть маяк поруч із ним видавався малою хижкою. Одну безконечну секунду водяний стовп височів над пустелею гордою вежею, ніби кидав виклик самим богам, а потім стрімко увійшов у пісок могутнім водоспадом. Вовків навіть не змило — їх розбризкало, мов дитячі пасочки, що стали на шляху тропічної бурі. Пустеля зарухалася, заворушилася, закрутилася густою піщаною лемішкою. І тільки крихітний острівець залишався нерухомим, як скеля серед моря, — той, де стояв її син.
Дюни здійнялися хвилями. Піщана мішанка обрушилася на нещасного лиса, й Емілю, що дивився його очима, нестерпно закортіло заплющитися.
Удар пустельної хвилі оглушив, завертів, відкинув убік, мов тріску. Він відчайдушно борсався і прагнув вибратися, але піщане море було в’язке, мов трясовина. Мокрий пісок набився в рота і змушував Хенті харчати і хрипіти. Лис вищирився й щосили намагався просто дихати, але піщана бовтанка вже закручувала його у вир.
Еміль відчував, як звіроголовий спробував перетворитися на пісок, але не зміг, бо був надто мокрий. Зооморфне тіло загрожувало стати для нього посмертним саркофагом. Як колись личина пантери — для його батька… І раптом — усе скінчилося.
Пустеля завмерла. Дощ милостиво обмивав лисові морду, що ледь стирчала з піску. Хенті розплющив очі.