Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 117)
Кульґа схилилася над ним низько-низько, ніби хотіла поцілувати.
— Я Донька Океану, Штормова Хвиля, Дев’ятий Вал, — проказала вона. — Згадав?
І провела долонями по своєму обличчю, ніби вмилася дощем. Наступної миті не стало ані луски, ані білого волосся, що витанцьовувало: на Хенті-Менті дивилося чуже лице вродливої смертної жінки. Еміль закричав би, якби міг, але й досі був бранцем чужого спогаду: над ним, посеред розмоклих барханів, схилилася його мама.
Узявши малого Левчика за руку, вона спокійно рушила геть, покинувши звіроголового тирана борсатися в мокрому піску.
…Еміль бачив усе, що бачив Б’юле під час їхньої довгої мандрівки з Третім. Бачив, як Кульґа поверталася тією самою пустелю з Левком на руках. І як благала Хенті-Менті, недостойного жодного з її прохань, і як дала обітницю, що змусила саме небо здригнутися від несправедливості.
Він бачив, як валаркоси підхопили його брата, що падав із високого до небес ясена, й обережно опустили на землю. І як велетні дбайливо підтримували його під руки, бо ходити сам Левчик уже не міг. Він чув їхні запитання, в кожному з яких було подвійне дно, і як той відповідав — просто і щиро, не замислюючись ні на мить. І те єдине слово, яким його брат змалював найчарівніше, найзаповітніше, найправдивіше з бажань. І як кричала Кульґа і звивалася в лапах валаркосів, ніби, впавши на землю, вона змогла би скасувати те, що вже сталося.
Не побачив він тільки того, що ж виконали Криниці для брата. Ніби хтось вирізав сцену з фільму.
— Стій! — вигукнув Еміль, щойно Б’юле опинився поруч у темряві. — Що було далі? Що вони здійснили насправді?
— Побачиш, — туманно відповів Б’юле. — Ади!
І він побачив, як Тлумачі витягують із мами по крихті все, що тільки може причаїтися в темних закутках серця — страх, картання, біль… І як зрештою не залишили від маминого бажання навіть тіні: перекрутили, скалічили, вивернули. А те, що лишилося після того, як велетні тричі просіяли її слова через сито мізерності, ницості й заздрощів, Криниці й виконали.
Те, що лишилося, — було забуттям. Кульґа, Дев’ята Донька Еґіра, забула геть усе. У цьому й полягала зла, збочена іронія Тлумачів при Криницях.
Еміль бачив, як скаженів нещасний Хенті, що не встиг натішитися з обітниці, яку зумів витягнути з неї, а та вже забула й обітницю, й навіть його. О, як він кричав! Вимагав! Погрожував! Він навіть благав її. Але, звісно, та, що забула саму себе, не пам’ятала якихось там клятв. Імір Споконвічний, вона навіть не пам’ятала, чому її очі мокрі від сліз! Чому груди палить зсередини нещодавніми риданнями і коли це вона встигла зірвати голос — вона не пам’ятала нічогісінько!
Він бачив, як завищав котячим фальцетом звіроголовий в останній спробі достукатися до неї:
— Де твій син?! Куди подівся твій старший син?!
І як вона відповіла — відчужено, без краплі емоцій:
— Лейкоз. Двадцяте березня, вісімдесят четвертого.
Як він кинувся до кімнати й повернувся з «Дев’ятисвітнім календарем». Як нервово гортав його, поки вона підіймалася сходами. Як волав їй услід:
— Це сьогодні! Дуриндо, у твоєму світі — це сьогодні!
І як наостанок прикликав своїх облізлих піщаних псів. А вона навіть не озирнулася — всі вони захлинулися морською водою, що ринула з піщаних пащек.
А він іще довго корчився на підлозі й судомно блював на розшитий візерунками килим потоками дрібної живої рибки, поки вона простувала пустелею, з якої і прийшла.
— А далі? — запитав Еміль.
Темрява навколо була цілковита, й тільки хлопчик та йотун якимось дивом лишалися видимими, хоч химерне світло не мало жодного джерела.
— Усе, — розвів руками йотун. — Відтогди вона ни полишала свого світу і більше ни споминала ’го. Щоправда, лишивсі тут ще один спогад…
— А брат? — не дослухав Еміль. — Що сталося з моїм братом?
— Занапастила вона єго, хіба ни зрозуміло…
— Як саме? Що виконали Криниці?
— Він ни показав мені, ясно? — набурмосився йотун.
— Хто — він?
— Третій… Єка різниця! Він казав, тобі ліпше ни знати.
— Б’юле, — серйозно промовив Еміль. — Якщо не скажеш, що з моїм братом, я тебе тут покину.
— Ти ни посмієш! — обурено заявив йотун. — Він чітко сказав: то буде вбивство!
І сам собі затулив рота. Минула секунда чи дві, поки Еміль збагнув. А як збагнув — відсахнувся, наче йому в обличчя роззявив смердючу пащу скажений пес.
— То ось що ти замислив! Підміна капсули — зрада, а покинути мене в Пустці — вбивство! І ось дві третини Темної Путі буде пройдено, так? Залишиться тільки знайти, ким пожертвувати! Але з цим у тебе якраз проблем не виникне!
— Ни в тім річ! Ти скоїш щось лихе для Дев’ятьох Світів. Погубиш їх, ясно?
— Я вірив тобі!
— Він сказав, я є у «Віщуванні», — гаряче вигукнув Б’юле. — Мене веде любов, і я зможу тебе зупинити!
— Яка різниця, що є у «Віщуванні», яке написав невідомо хто і невідомо навіщо! Ти збирався кинути мене помирати! Який же ти бридкий, гидезний, паскудний…
— А ти — риглі тюленячі, ясно?! — натхненно підхопив Б’юле. — Козячі тельбухи в рівчаку три тижні валялисі, в них хробаки завелисі — і вийшов ти! Баняки після весільє мили, помиї вихлюпнули, отой весь лой на сонці засох — Емільчик зробивсі! Пес навесні весь поліз, його діти скубали-скубали…
Але Еміль його вже не чув. Він біг крізь морок, і біль у грудях був такий сильний, що не лишалося місця жоднісінькій думці. Коли перед ним зненацька виникло згасле вогнище, він згадав про Б’юле — та було запізно: світ набув барв. Він повернувся.
Еміль із жахом витріщився на скулене нерухоме тіло йотуна біля погаслої ватри. Мартин залопотів крильми, вигукуючи привітне «Свої», та Еміль нічого навколо не бачив. Його губи самі собою повторювали те саме слово:
— Убивство… Убивство… Убивство…
Розділ 94
Вузька брукована дорога перетворилася на вуличку портового міста. Над морем уже зійшло бадьоре сонце, і мартини снували над бухтою, вітаючи новий день високим мисливським кличем.
Еміль важко переставляв ноги. Його змарніле обличчя в брудних патьоках сліз видавалося значно старшим, ніж належить дитячим личкам. Мартин кульгав далеко позаду. Еміль наче забув про нього, а той ніби делікатно не нагадувати про себе в такі тяжкі для друга хвилини.
Він спершу не помітив Високого, хоча вуличка була майже порожня. Та щойно помітив, то відразу впізнав неоковирну велетову постать. Уловивши його погляд, Тлумач високо здійняв руки і зааплодував — нечастим, соковитим плесканням. Еміля це не зацікавило. Він лиш опустив очі, ніби засоромився. Насправді ж просто боявся підвернути ногу на кривій бруківці.
Тлумач знай плескав — так, ніби вся вулиця зараз чинила так само, вшановуючи героя. Нарешті Еміль підійшов.
— Гратулюю тобі з усього серця! — піднесено промовив велетень.
Еміль не сумнівався, що це саме Високий, а не брат: добре запам’ятав цю водянисту усмішку, що значила не більше, ніж вираз писка у риби.
— З приводу чого? — понуро запитав він.
— Ти за крок до мрії, мій безсонний друже! І якщо все зробити правильно, завтра на світанку ти постанеш перед Криницями!
— Залежить, що саме зробити, — насупився Еміль.
— Залежить — що, і залежить — коли! — тут велетень тицьнув цурпалистим пальцем йому в груди, та Еміль нічогісінько не відчув. — Залишилось останнє, крихітне випробування. Пройдеш його до заходу сонця — і вже ввечері я розповім тобі, як здобути
— А брат… Хіба можливо тепер урятувати брата…
— Забудь про нього! Ти зможеш більше! Ти сміятимешся з колишніх бажань!
— Я навіть не знаю, що з ним сталося! Що саме виконали Криниці?
— Розголошення чужих бажань суворо заборонене. Скажу тільки одне: з мріями треба поводитися обережно. Це загальновідома істина. А ввечері я навчу тебе, як правильно розпорядитися власним шансом!
— Чому ж тільки ввечері? Навчіть зараз.
— Як я сказав, залишився один малесенький крок. Навіть не крок — крочок. Бачиш ту сіру смугу на обрії? Сусідній острів. Сьогодні пополудні туди вирушає пором. На заході сонця чекатиму тебе в апартаментах на верхньому поверсі будинку з годинником. Його добре видно з порту. Дістань квиток і приїзди. Інших умов не буде.
— Отак просто?
— Не дуже складно, — погодився Високий. — Хіба що… Пором ходить лише двічі на тиждень, а в місцевих купа справ по той бік протоки, отже… Давно пора запровадити щоденні рейси, якби мене хтось питав! Словом, у касі квитки скінчилися, можеш не марнувати часу.
— І що ж мені робити?
— Повна свобода дій! Ну, дивись, не запізнися. Якщо, звісно, не хочеш втратити шанс.
І з лунким ляскотом Високий зник.
Якась жінка вихлюпнула воду з порога й підозріло поглянула на Еміля. Трохи нижче вулицею діти бавилися з механічною черепахою-магітроніком. Еміль обернувся до мартина. Той дивився з собачою відданістю. Очевидно, добряче втомився шкутильгати пішки. Зітхнувши, Еміль посадив його на плече і, мов піратський капітан із папугою, зашкандибав до моря.
Портовий базар горлав на всі голоси. Ошалілі від переситу риб’ячими тельбухами мартини підхоплювали заповзяті вигуки крамарів, гомоніли покупці й витріщаки, і всі разом вони примудрялися заглушити навіть гуркіт прибою.