Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 118)

Еміль розгублено блукав між рядами і не знав, з чого почати пошуки квитка і чи буде доречно просто взяти й спитати в першого-ліпшого, чи, може, тут так не заведено. Він і в своєму світі не зовсім розумів, що значить «діставати», хоч і чув те слово від дорослих. А тут і поготів — гадки не мав, що ж його вдіяти… Запахи риби, прянощів, парфумів, гнилих водоростей, дорогих килимів, спітнілих тіл і близького дощу паморочили голову. Майоріли різнобарвні строї, туди-сюди снували магітроніки, строкаті прилавки змінювали один одного, а він усе не наважувався зробити хоч щось.

Нарешті несміливо прошепотів кілька слів продавцеві екзотичних фруктів, але той ні бельмеса не зрозумів. Еміль спробував іще з кількома, але навіть торговці, що вочевидь користувалися думкоростю, бурмотіли щось на кшталт: «усім треба» чи «звідки мені знати».

Він змучився і зголоднів. Знаками попросив дозволу взяти риб’ячу голову для мартина, і йому дозволили. Тож нагодував хоча б його і аж самому трохи полегшало.

— Тюлень — хижак! — повідомив мартин. — Свої!

— Свої, — безрадісно озвався Еміль. — Авжеж, свої.

І раптом хтось його гукнув:

— Хлопче! Хлопче з птахом!

Еміль здивовано обернувся. Якийсь кругловидий чолов’яга коло ятки, заставленої клітками із птахами так рясно, аж самого його було насилу видно, заклично помахав йому.

— Я чув, ти питав про квиток.

— Так, — Еміль підійшов. — Мені дуже треба.

— Я маю один на сьогодні, але вирішив лишитися тут іще на тиждень. За скільки візьмеш?

Хоч як це безглуздо, та до цього моменту Еміль узагалі не подумав, що в нього ані копійки. Гроші були в Б’юле, та хлопцю й на думку не спало обшукати тіло бідаки. Він укрив йотуна сосновим гіллям, бо навіть могилу викопати не мав чим, і пішов.

Ось чому питання загнало його в глухий кут. Він безпорадно озирнувся на прилавок і несміливо запропонував:

— Може… Я міг би зробити для вас щось? Якусь роботу…

— За квиток? Та де! Зараз він коштує разів у десять дорожче, ніж у касі. Мені просто ліньки йти в порт, там би з руками відірвали.

— Тоді… — Еміль іще раз усе обміркував і витяг ножиці. — А як щодо цього?

— Ножиці? — продавець скривився. — Я що, схожий на кравця?

— Вони непрості… Це артефакт. Можуть перерізати нитку долі.

— Справді? І як вони діють?

— Ну… Напевно, якщо знайдете нитку… Можна перерізати.

— Ясно, — гмикнув торговець. — Слухай-но. Можу взяти твого птаха. Чув, ти навчив його говорити. Буде мені клієнтів зазивати!

— У нього крило зламане… — з сумнівом озвався Еміль і пригорнув мартина до себе.

— То навіть ліпше! Не доведеться підрізати.

— Чужак! — заявив мартин просто в лице торговцеві.

— Якби він сидів у мене на плечі й вигукував словечка — ціни б йому не було! Точніше — ось і ціна: квиток на пором! — він покопирсався під прилавком і витяг картонного прямокутничка з якірцем і купою ієрогліфів. — Сьогодні якраз пополудні. Перший причал. Не запізнюйся, люду буде — тьма-тьменна!

Мартин повернув голову й докірливо втупився в Еміля одним оком.

— Йому не можна в клітку, — тихо промовив той.

— Кажу ж: посаджу на плече! Що ще він уміє?

— Страшно! — тоненько скрикнув мартин. — Тюлень — хижак! Свої! Свої!

— Неймовірно! — захоплено вигукнув торговець. — Віддаєш?

Мартин знай дивився й дивився — прямим, не по-пташиному пронизливим поглядом. Еміль відчував, як вистукує барабанним дробом метушливе пташине серденько.

— Просто трохи посидиш у нього на плечі, — прошепотів він птахові. — А коли крило загоїться… А воно обов’язково загоїться…

— Що ти там йому шепочеш? Ніколи не бачив, щоб із пташкою так прощались. Ану… Підеш до дядька?

Мартин змахнув крильми й уривчасто зойкнув. Еміль вагався.

— Я до нього звик, — мовив він невпевненим тоном.

— Завжди доводиться чимось жертвувати, — знизав плечима торговець. — Тобі потрібен квиток чи ні?

Еміль простояв нерухомо кілька довгих важких секунд, а потім рвучко посадив птаха торговцеві на плече, квапливо взяв картонного прямокутника і подався крізь базарну юрбу. І жодного разу не озирнувся. Але ще довго його переслідували розпачливі, жалісні вигуки:

— Свої! Свої! Тюлень — хижак! Свої! Тюлень — хижак! Тюлень — хижак! — І вже геть тужливо: — Шторм-шторм-шторм-шторм-шторм! Біда! Біда!

Ключ 7

Я не кажу, що нічого цього не було. Я кажу, що все було інакше.

Ольга Ігорівна, мама Еміля

Розділ 95

Коли пором нарешті пристав до берега, сонце ледь торкнулося прохолодної океанської води самим краєчком диска — ніби перевіряло, чи варто купатися в таку погоду. А оскільки ще не було такого дня, щоб воно не пірнуло в океан з головою, Еміль не на жарт тривожився. Серце калатало нервово, глухо і тяжко, та віддавалася у вухах так, що тлумило галас пасажирської юрби.

Він щільніше притиснув до себе полотняну сумку — єдине, що в нього залишилося, — й тупцював на місці в нетерплячому очікуванні, поки на причал нестерпно повільно опускали трап. Нарешті юрба ринула на берег. Еміль несамовито проштовхувався між дорослими, повсякчас натикався на кутасті постаті магітроніків і чиїсь неґречні лікті, аж нарешті опинився на березі. Схожий на вежу дім із годинником і справді було добре видко, але стояв він не так уже і близько до набережної. Й Еміль ушпарив щодуху.

Звивиста вуличка, яка, здавалося, пролягала в потрібному напрямку, раптом по-зрадницькому завернула вбік, і довелося повертатися аж до самої пристані, щоб обрати іншу. Час невблаганно спливав. Сонце вже пірнуло у воду по пояс. Певно, як затриматися на секунду, можна було б почути, як воно задоволено хухкає, занурюючи живота в океанську прохолоду. Але Еміль не мав і секунди. Лиш кинув короткий погляд на червоний запалений небокрай — і знову побіг.

Вуличка круто пішла вгору. Задишка була така, аж перед очима майоріли багряні плями. Ось і будинок. Еміль кинув останній погляд на море, перш ніж звернути у двір. Сонце занурилося вже по саме підборіддя й, схоже, готувалося зникнути остаточно.

— Ще крапульку! — пошепки попросив він у неба.

Вхід. Круті сходи біжать нагору. А що, як там кілька квартир? А що, як двері замкнені? А що, як він не встигне… Але квартира на верхньому поверсі була одна-однісінька. Він натиснув на ручку — й одразу ввалився в залиті багрянцем крихітні апартаменти під самісіньким дахом. Вікно виходило на океан, з якого й досі стирчав окраєць сонячного диска.

— Устиг… — прошепотів Еміль. — Устиг же?

Сумніви були тут як тут. А що як треба було прийти ще до того, як сонце торкнеться обрію? Чи це і є «на заході»? Бо ось же він — захід… Це точно та хата? Не міг же він прогледіти інший будинок із годинником! Тоді чому тут нікого нема?

Поки в голові лютував буревій тривожних припущень, малинова верхівка сонця щезла під водою, й вікно помешкання миттєво залили сутінки.

— Устиг, — пролунало ззаду, й Еміль мимоволі зойкнув. — Вибач, що налякав.

Високий сидів у кріслі в кутку і був схожий на тінь. Раптом підвівся (довелося добряче зібгатися), ступив крок до стіни, клацнув якимсь рубильником — і в кімнаті веселим оранжевим полум’ям спалахнув газовий ріжок.

— Що ж, Емілю, ти свою обіцянку виконав. Отже, мені лишилося виконати мою.

Не кажучи ні слова, Еміль витяг з-під столу табурет і важко сів. Його груди й досі високо здіймалися після бігу.

— Тепер ви заведете мене до Криниць?

— Тепер чи коли будеш готовий — обираєш ти. А я лиш твій скромний провідник і слуга. Останню вандрівку завершено!

— То вони десь тут? Десь недалеко?

— Криниці? Побачиш. Ти виконав усі постулати Темної Путі й маєш право на бажання. Й оскільки саме я поставив тебе перед жорстоким вибором між власною загибеллю й порушенням клятви (а отже, і загибеллю мами), — то і вихід покажу тобі теж я.

— А він є? — недовірливо запитав Еміль.

— О, так! Дозволь, розповім тобі, як влаштовані Криниці й випробування. Так би мовити, усе від самого початку. Ти ж нікуди не поспішаєш? Оскільки незабаром нам із тобою судилося стати партнерами на довгі тисячоліття, між нами не може бути жодних секретів.

— Я не розумію… Які ще тисячоліття?

— Усе зрозумієш, — пообіцяв Високий. — Просто слухай.

Першим Хранителем Маяка був Сорме-Тупе — гігант із Вікодавніх. Саме він роздобув Лазурове Полум’я й запалив його. Нібито для всіх, щоб мрія вела шукачів до Криниць… Але водночас придумав такі правила, що віднайти Криниці було майже неможливо. Він назвав ті правила Світлою Путтю, й він же вписав перші розділи в «Путівник» і дав його Дев’ятьом Світам. На позір — щоб полегшити шлях вандрівників, а насправді — стежити за ними. На його думку, ніхто з них не був гідний. Як на мене, вся ця затія з Лазуровим Полум’ям тільки для того й була потрібна Сорме-Тупе, аби щодня нагадувати собі, наскільки він ліпший за інших. Бо до Криниць хтось діставався хіба що тоді, коли рак на горі свистів, та й то не щоразу.

Так не могло тривати вічно. Хтось мав поставити зарозумільця на місце. І тоді Норни сплели нитку, яка привела до Маяка шукача з далекого світу, що по той бік пустелі. Геть юного, наполовину людину, наполовину лиса…