Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 120)
— А як же мама… І в мене ж отой синець…
На його правій руці раптово набрякли жили, і біль пронизав Еміля аж до плеча. Таке вже траплялося. Це тривало кілька секунд, а потім минулося.
— Не поспішай занепадати духом, — заспокоїв Високий, що незворушно чекав, поки напад мине, ніби нічого не відбувалося. — Як я вже казав, ти отримаєш більше, ніж сподівався. Отож ти загадаєш стати Хранителем. Май на увазі, це не так уже і просто: ми з братами ставитимемо тобі купу запитань. Особливо Третій… Він там теж буде, звісно. Але поки ти пам’ятаєш, що це єдиний спосіб вижити й урятувати маму, твоє бажання буде й істинним, і заповітним, і неймовірним. Витримаєш — Криниці виконають, і клятву буде дотримано. І от тоді…
Високий озирнувся, наче хтось міг їх підслухати, потім нахилився через усю кімнату просто до вуха Еміля і прошепотів:
— Тоді я запропоную тобі другий шанс. Справжній!
І подивився на Еміля захопленим поглядом, чекаючи на реакцію.
— Але ж якщо я Хранитель… — нахмурився хлопець. — Хіба в мене не буде
— Авжеж! З часом, коли ти потоваришуєш із Тлумачами, відновиш поставки токенів, а також приведеш до Криниць багато нових мрійників! Тим більше — твоє власне серденько певний час побуде в серцесховищі, тому… Я навіть не сумніваюсь, що ми спрацюємося! А поки твій другий шанс подарую тобі я. Як жест доброї волі.
— І в чому підступ?
— Жодного підступу! Ти знову постанеш перед Криницями — як уперше. Жодних обмежень з мого боку. Все, що буде потрібно, — це добре обміркувати формулювання. І от тепер запам’ятовуй: «Хочу бути вічно живим володарем Світу Мертвих!». Вловив, у чому хитрість? «Вічно живим» — отже, хвороба вже не страшна. А влада над Світом Мертвих дозволяє тобі віднайти там будь-кого! Віднайти і повернути! Як тобі? Й головне: туга за братом зробить це бажання істинним. Знаєш, скільки хитрунів пробували загадувати кілька бажань в одному? Але в них не було друзів серед Тлумачів. А в тебе є я! Головне — по-справжньому захотіти. А якщо уявити, скільки дає тобі влада Хранителя, бажання виникатимуть самі собою! Тільки не забудь до будь-чого додавати «вічно живий, вічно молодий» і все таке. Подумай. Час у тебе є.
— Але ж я не хотів влади Хранителя…
— Не пропонували — от і не хотів.
— І мені доведеться лишитися на Маяку?
— Робитимеш, що захочеш! Деякі обов’язки на Мадґулу, звісно, будуть — для наших спільних справ, — але вони не забиратимуть багато часу. До того ж завжди можна поневолити якихось істот, щоби мати робочі руки. Як ото Хенті свого часу — русалок.
— Я не дуже люблю поневолювати…
— Ти просто не пробував. До речі! Мало не забув: твоя мама наразі у Пустці. Гастропод таки добрався до неї.
— Мама! — вигукнув Еміль і підхопився.
— Але! — Високий підняв палець. — Із владою, яку ти отримаєш, повернути її буде завиграшки. Ось, до речі, якраз ідейка: «Хочу стати Вічним Володарем Пустки». Га? Як на мене, це навіть перспективніше, ніж Світ Мертвих. І знову ж таки, «вічний» — це значить, що від своєї травми ти точно не помреш!
Еміль був надто приголомшений останньою новиною, щоб говорити. Він так і стояв посеред кімнати, наче намагався згадати, навіщо взагалі сюди прийшов.
Високий ляснув себе по колінах, як людина, що вже зібралася йти, і мовив:
— Ну, якщо заперечень нема, обговоримо ось що: я таки попрошу за твій другий шанс одну невеличку плату. Будьмо чесні, воно того вартує!
Еміль мовчав. Високий спершу очікувально дивився на нього, а тоді не витримав:
— Не спитаєш, що за плата?
— А якщо спитаю — хіба ви однак не попросите?
— Добре, розумако, слухай. Я хочу, щоб ти убив мого брата!
Розділ 96
За вікном, ніби у відповідь на його слова, вперіщив дощ. Газовий ріжок затремтів, і в кутках затанцювали похмурі тіні.
— Убив… — повторив Еміль, і це слово віддалося на зубах тупим тягучим болем.
— Усе не так драматично: ти зробиш це, коли розгорнешся в часі. Навпаки, розумієш? А отже, він житиме! Просто — не з дитинства.
— Я вб’ю його дитинство? — перепитав Еміль.
— Технічно — це навіть і не вбивство! Ти просто позбавиш мене потреби терпіти цього зануду стільки, скільки себе пам’ятаю. Він стане як Третій — трохи дивакуватим колегою по роботі. Не більше.
— Як же я таке вчиню… — тільки й зміг вичавити з себе Еміль.
— Твоїми ножицями! — захоплено вигукнув Високий. — Досконалий інструмент! Якщо рухатися за течією — клацаєш ножицями в чийсь бік, і нитку його долі перерізано, а всі сплетіння обставин і випадковості, уготовані небом, — скасовані. Все! Немає долі! Зазвичай із тим, кому обрізали нитку, рано чи пізно трапляється щось украй малоймовірне — і змінює все його життя. Але якщо рухатися
— Звідки ви знаєте… про ножиці?
— Усе є у «Віщуванні», друже мій. І в подробицях. До речі, там написано, що ти погодишся! Отже, я чекаю на офіційну відповідь.
— Мені потрібен час.
— Прошу! У нас із тобою його досхочу. У твоєї мами — трохи менше, але в родинні справи я не лізу.
Високий висипав на стіл жменю квадратних монет.
— Це щоб ти не помер із голоду. Як будеш готовий, назви моє ім’я і плесни над головою в долоні. Отак!
Він плеснув у долоні — і миттєво зник.
…Ранок видався дощовим і пронизливо зимним. Еміль був одним із перших відвідувачів м’ясного ряду. Коли строкатий люд лише почав збиратися на залитому калюжами базарі, він уже звідти йшов, притискаючи до боку полотняну торбу, по дну якої повільно розповзалася бура пляма.
Поодинокі краплі ще зривалися із сірого неба, але сонце вже заявляло свої права і потроху дірявило хмари. Еміль знову піднявся до будинку з годинником і звернув у подвір’я. Магітронік із колесом замість ніг метушливо згрібав у купу розкидане по двору пожухле листя.
Найгірше було те, що Еміль так до пуття і не розумів, як має вчинити.
Ясно було тільки одне: він точно не віддасть їм свого серця. А щодо решти… То про це краще не думати. Принаймні певний час.
До його помешкання лишалося кілька прогонів старих, пропахлих щурами сходів, коли внизу грюкнули двері й хтось квапливо затупотів по верескливих дерев’яних східцях. Еміль майже не звернув на це уваги. І тільки коли знайомий голос гукнув його на ім’я, Еміль не повірив власним вухам і озирнувся.
— Аврора? — Еміль мимоволі сіпнувся до неї, щоб обійняти, але стримався й відвів погляд. — Як ти мене знайшла?
Вона обійняла його сама — без жодного слова — і довго не відпускала. Нарешті відсторонилась і зазирнула в обличчя. На ній знову була порцелянова пудра, та все ж у очах проглядалася ніжність.
— Де Б’юле?
— У лісі… — тихо відповів Еміль і весь ніби згас.
Нічого більше не пояснюючи, подався вгору сходами.
— Але з ним усе гаразд? — не вгамовувалась русалка. — На нього не вистачило квитка?
— Він у Пустці, — нарешті промовив Еміль. — Я мав витягнути його назад. Але ми посварилися, і… Коли мене висмикнуло, він лежав біля вогнища. — Він подолав іще кілька сходинок, перш ніж додати: — Мертвий.
Вони увійшли всередину. Аврора чомусь насамперед подивилася на крісло, потім оглянула кути, ніби щось шукала, і нарешті спитала:
— А мартин?
— Я обміняв його на квиток, — чесно зізнався Еміль.
— Пожертвував… — прошепотіла Аврора.
Еміль виклав сумку на невеликий кухонний стіл і почав нишпорити в шухляді, шукаючи тарілку. Але там нічого не було.
— Пробач мені, — раптом попросив він. — Я стаю лихою людиною.
— Лихі люди впевнені, що вони хороші. А ти сумніваєшся, — вона підійшла ззаду і торкнулася його зап’ястя. — Просто постарайся вчинити правильно.
— Я лишив там Б’юле, і він загинув!
— Як давно?
Еміль замислився. Здавалося, минули тижні, та якщо порахувати…
— Позавчора ввечері.
— Найімовірніше, він іще живий.
— Він не дихав!