Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 121)
— Майже не дихав. Коли хтось у Пустці, серце б’ється повільно-повільно. Але врятувати ще можна. Якщо знайти спосіб його витягти…
Еміль перевернув сумку й вивалив просто на стіл велике бичаче серце. Воно лишало бурі жирні плями, і зазвичай він терпіти такого не міг. Але зараз було байдуже.
— Я сказав мартину, що крило загоїться й він полетить, — раптом вимовив він. — Я збрехав.
— А він?
— Кричав. «Свої», «тюлень хижак», «біда».
— До чого тут «тюлень»? — здивувалася русалка.
— Яка різниця! — нервово смикнув плечем Еміль. — Він постійно торочить про нього.
— Цей птах не такий дурний, як видається.
— Я знаю.
— І коли ти залишаєш його, він кричить до тебе, і всі його слова мають сенс! А «тюлень»?
Еміль втупився в Аврору і здивовано кліпнув.
— Хто такий «тюлень хижак»? — повільно промовив він.
— Усі тюлені хижаки, — знизала плечима Аврора. — Але чому це важливо мартинові?
— Що ж я накоїв… — прошепотів Еміль і тяжко зітхнув.
— А як ви з Б’юле опинилися в Пустці? — спитала вона.
— У мене була така капсула…
—
Еміль тихо застогнав і якось повільно, ніби спав, підійшов до кухонної шафи. Відчинив. У квітковому горщику ріс слимак, завбільшки з чималого шампіньйона.
— Що ти хочеш зробити? — насторожилася русалка.
— Не знаю, Авроро. Знаю тільки, чого не хочу. Я не стану їхнім рабом.
— Чиїм?
Із гидким звуком Еміль вирвав слизняка з ґрунту і замислено втупився поглядом в його лискуче чорне тіло.
— Тлумачів, — нарешті відповів він. — Високі не дадуть справдитися чужим бажанням. Лише власним. На те й існує Темна Путь… Чи казав я тобі, що моя мама була біля Криниць?
— Не казав, — здивовано відповіла Аврора.
— І брат, — додав Еміль, не зводячи очей зі слимака. — Тільки вони не знали, що в них немає шансів. Знаєш, що цікаво? Мама Б’юле теж там була. Йшла по щастя для сина, а зрештою його без упину лупашить блискавкою. В них не можна виграти, Авроро.
— Моя мама теж… — ледь чутно прошепотіла вона.
— Що ти кажеш?
— Мама теж ходила до Криниць. Кажуть, Третя Хвиля від народження була Світанковою, та колись мама подалася до Криниць і повернулась уже Кривавою. Я завжди вважала, що то й було її бажання.
— Чогось мені здається, що той, хто пройшов Світлу Путь, таке не загадуватиме, — Еміль дивився на неї чіпким уважним поглядом. — А якщо вона подолала Темну, то хоч би що виконали Криниці, це бажання було вже не її.
— Мама не пам’ятає, що загадувала.
— Звісно, ні… — Еміль посадив слизняка просто на бичаче серце, і той вп’явся у нього жадібно, наче п’явка. Аж раптом вигукнув так гучно, аж русалка мимоволі здригнулася: — Боже мій! Авроро! Ти хоч розумієш, що все це значить?
— Що вона втратила серце? Так про неї казали.
— Що нитка долі існує! Ми троє йдемо до Криниць, і мати кожного з нас уже була там! Це не може бути випадковістю!
— І що в цьому хорошого?
— Хороше в нитках долі тільки те, що їх можна перерізати, — він витяг із кишені ножиці й подивився Аврорі в очі. — Пам’ятаєш, як я їх назвав у кімнаті артефактів?
— Пам’ятаю.
— А що протилежне «
— Надія?
Він на мить замислився.
— Мені більше подобається «
— І ти знаєш, що станеться? — вона не поспішала торкатися ножиць.
— Сподіваюся, щось, чого не передбачили Тлумачі. Мені потрібен шанс. Лише шанс.
Аврора взяла ножиці — так обережно, ніби ті були живі.
— А де вона проходить? Над твоєю головою чи, навпаки, біля ніг…
Але Еміль тільки знизав плечима.
— Гаразд, — кивнула вона і повторила: — Гаразд.
Рішуче видихнула і на крок відступила, ніби намірилася стріляти. Для певності взяла ножиці обома руками. Розкрила якнайширше, заплющила очі… А тоді клацнула так люто, наче хотіла висікти іскру.
Нічого не сталося.
Аврора розплющила очі. Еміль стояв нерухомо і тільки прислухався до кожного звуку.
— Спрацювало? — нарешті спитала вона.
— Спрацювало, — з несподіваною впевненістю кивнув Еміль.
— Звідки знаєш?
— Нізвідки. Просто більше нема на що сподіватися.
Наступної миті Еміль нахилився над столом і відірвав слизняка від бичачого серця. Той жадібно роззявляв рота.
— Ти зможеш знайти Б’юле? — спитав він. — Острів по той бік, дорога просто від міста і — сосновий гай. Я накрив його гілками. Треба постерегти… Від вовків чи хто там іще водиться.
— Навіщо? Що ти задумав?
— Можливо, я виторгую в них іще одну капсулу. Бо моя мама теж у Пустці. І якщо вдасться знайти їх обох… Пообіцяй, що потім ви розшукаєте мартина і викупите його в того торговця! У йотуна є золото.
— А ти? Що буде з тобою?
Еміль не відповів. Він насилу прибрав вираз бридливості з обличчя і глибоко зітхнув. А потім підніс слимака просто до губ.
— Тобі неприємно буде дивитися, — попередив він.
І русалка квапливо відвернулася.
Розділ 97
Еміль наполіг, щоб Аврора пішла того ж дня.
— Ми не побачимося? — спитала вона.
— Часовивернуті травми не лікуються, ти ж знаєш…