Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 123)
— Яка різниця, — смикнув плечима Високий.
— І де ви взяли його так швидко? Не пусте, наповнене серце, яке точно відчинить браму?
— Даремно хвилюєшся, мій хлопчику! Я прожив надто довге життя, щоб помилятися в таких дрібницях. Воно відчинить.
— Звідки ви знаєте?
— Бо певні серця завжди відчиняють, — загадково мовив велет.
— Але… Якщо серце так легко замінити, навіщо вам мамине?
— Серця вічних — вічні! А людські, на жаль… — він пожував губами, підшукуючи слово. — Гниють.
— Воно дитяче! — раптом із жахом здогадався Еміль. — Ви принесли з собою дитяче серце!
— Давай уже монету, і перейдімо до справи, — поквапив Високий.
— То для цього ви вбили дитину?!
— Я просто позичив серце. Не моя вина, що ви не здатні без них жити.
Еміль хотів щось відповісти, але, вочевидь, не знайшов слів. Темна недитяча ненависть промайнула в його очах, і він квапливо відвернувся, ніби боявся, що велетень помітить.
— Я хочу іще дещо в обмін на те, що зроблю, — нарешті проказав Еміль.
— І що ж це, мій несподівано захланний друже? — озвався Високий.
— Рішату-рішту. Ще одну капсулу.
— Ти зможеш мати їх тисячі, коли ми знову запустимо Маяк на повну. Треба лише відновити виробництво токенів, і навіть не сумнівайся, що ти…
— Треба зараз, — урвав його Еміль. — Лише одну.
Брова Високого повільно поповзла вгору, виражаючи холодне роздратування.
— По-перше, ми віддали тобі останні три, — повільно промовив він. — По-друге, одна в тебе ще лишилася. А по-третє, і головне, я розраховую на неї просто зараз, інакше не зможу замінити тобі серце.
— Не зможете?
— Без рішату-рішту ти відразу помреш. Тож давай сюди капсулу.
Еміль похитав головою:
— Я віддав її Третьому.
— Ти її що?!
— Він сказав, це врятує чиєсь життя.
Обличчя велета витягнулося так, що він ледь не дістав підборіддям грудей.
— Ти кажеш мені просто зараз, що все марно? Та ти хоч розумієш, що занапастив і себе, і маму?!
— Однак ваш план був гімняний, — смикнув плечима Еміль.
— Не може бути… — отетеріло вичавив із себе Високий. — Має існувати якийсь спосіб…
— Він є, — мовив Еміль і закусив губу. Навіть очі замружив на секунду, як людина, що збирається на силі. — Просто він не ваш!
І наступної миті притьмом кинувся туди, де нещодавно була стіна дзеркал, а тепер тяглася в небо дорогою й сама гілка дерева Ґрімдрассиль, з якої стрибали вниз відчайдушні шукачі кращих доль.
До останньої секунди він чекав чогось поганого. Що дзеркала раптом знову зімкнуться, або що Високий кинеться навздогін, або хтось вискочить йому навперейми — як оті піщані вовки, яких він бачив у спогадах Хенті-Менті. Але велетень не рушив з місця. Він окликнув Еміля вже там, на гілці:
— Не роби дурниць! Валаркоси роздеруть тебе на шматки!
Еміль зупинився, бо гілка стала вже геть тонка.
— У серцях тварин не буває пустоти, пам’ятаєте? — гукнув він. — Лише голод і азарт!
І, не даючи собі передумати, Еміль стрибнув униз — туди, де під шаром густих хмар біля підніжжя Споконвічного Ясена чекали на нього Криниці Долі.
Розділ 98
Вітер. Гуде так, аж, здається, притлумлює навіть думки. Кілька болісно довгих хвилин жаске падіння видається безнадійним. Він тільки й робить, що безкінечно судомно вдихає. Або, може, навпаки — кричить. Раптом хтось підхоплює його під спину і міцно хапає за плечі, й падіння стає польотом. Валаркоси. Їхні крила шурхотять у потоках повітря, й Еміль поволі планерує по широкій дузі до роззявлених пащ трьох велетенських Криниць.
Він бачив їх у Пустці, та наяву вони ще величніші, ще більші, ще неймовірніші. Дві пари крил турботливо опускають його на зелену траву — рівну, мов підстрижену. Неподалік гігантського провалля його вже чекає Третій Тлумач, що виблискує на сонці золотою маскою, й Еміль прямує до нього, міцно стискаючи в кишені ножиці, наче боїться забути, у що вирішив вірити, і подумки повторює ту саму фразу: «Ми відтяли цю нитку».
— Очам не вірю! — каже Золота Маска замість вітання.
— Хіба не ви дали мені Темні Постулати?
— Я дав їх тобі, щоб ти передумав або ж загинув дорогою. Та, здається, я декого переоцінив. Що ж… — він барабанить пальцями по золотому підборіддю. — То якого чуда ти просиш у Криниць?
— Запалити Лазурове Полум’я.
— І стати новим Хранителем?
— Ні. Мені не потрібна влада.
— Тоді звідки таке бажання?
— Я поклявся, — знизує плечима Еміль.
— Отже, це не твоє бажання. А Криниці виконують лише твої. Забув?
— Немає такого правила! Ви самі його вигадали.
— Немає такого правила, щоб вандрівник повчав Тлумача! — обурюється Третій.
— Я маю виконати клятву, — вперто каже Еміль.
— Я не питав про повинність. Лише про бажання.
Еміль відвернувся й дивився, як вітер колише траву. Там, удалині, починалася гряда пагорбів.
Він гадав собі, а що там за ними. І на що він схожий — Первовічний Світ…
— Я відгадав ваші загадки, — нарешті мовив він.
— І про неспокійну рибу лосося? — зацікавлено запитав Третій.
— У дзеркалах ми бачимо себе.
— Що ж… — Золота Маска лукаво схилилася до плеча. — І тебе влаштувала відгадка?
— Байдуже, куди пливе рибка. Важливо — що в неї в серці.
— Але ж у тебе в серці саме те, що я думаю? Бо мій брат верещав так, що його було чути з верхівки Ясена!
— Він верещав?
— Ти все пропустив, поки падав.
Еміль мовчав. Вітер обвівав обличчя. Хотілося заплющити очі, підставити щоки сонцю і ні про що не думати.
— Повторю запитання, — майже лагідно проказав Третій. — Якого чуда ти просиш? Особисто я порадив би подумати про брата. Його ще не пізно повернути!
— Він ніколи мені не дзвонив. Ніколи не просив його повертати. Ніхто взагалі не казав, що таке можливо.