Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 124)
— То ти якраз біля правильної Криниці! Побажай повернути брата таким, яким ти його пам’ятаєш, і наполягай на своєму, хоч би скільки ті двоє морочили тобі голову! Ну ж бо! Побажай повернути брата!
Еміль знову глянув удалечінь, ніби десь там, за пагорбами, черпав свою силу. І раптом запитав:
— А він хоче? Я ж навіть не знаю, де він.
— До чого тут він! — здивувалася Золота Маска. — Тут запитують, чого хочеш ти!
— Щоб мама мене любила, — відчужено відповів він. — Навіть коли я не такий чемний, як був Левко.
Небажані сльози розмили далекий обрій, і Еміль зосереджено закліпав, намагаючись опанувати себе.
— Теж мені диво, — розчаровано форкнула Золота Маска. — Вона й так любить.
— Тоді чому ніколи не каже?
— Ну… Мабуть, їй теж не казали.
— От я й хочу, щоб вона казала! І не хотіла, щоб я був як хтось, а просто як я! І любила теж просто так! І обіймала часто-часто…
— Ого! Не забагато?
Еміль сумовито зітхнув:
— Надто неймовірно для одного бажання?
— Надто складно для багатьох мам, — журливо похитав головою Третій. — Ти певен, що хочеш саме цього?
— Якщо подумати, то я завжди лише цього й хотів…
І, не чекаючи відповіді, Еміль розвернувся й пішов геть, в обхід гігантського круглого провалля Третьої Криниці.
— Криниць три, ти зазирнув у одну… — мовив йому вслід Третій.
Він навіть не озирнувся. Попереду з вічно безрадісним обличчям стояв Такий Самий Високий.
— Чого ти хочеш понад усе на світі? — без передмов запитав він.
— Я хочу до мами, — смикнув плечима Еміль.
— Твоя мама вже кілька днів у Пустці. Гастропод виштовхнув її туди.
— Тоді мені треба в Пустку. Врятувати маму й повернутися додому.
— Ти не врятуєш.
— Це моє бажання.
— Хіба про це ви домовлялися з моїм братом? — стиха запитав велетень, коли нахилився просто до самого Емілевого вуха.
— Я хочу до мами, — уперто повторив хлопчик.
— Це навіть не те, що ти попросив біля Третьої Криниці!
— Я хочу цього найбільше на світі! — відрубав Еміль. — Таке було запитання, правда ж?
Такий Самий примружився і склав руки на грудях. Еміль міркував, чи не пора вже йти до наступної Криниці, аж ось велетень ущипливо запитав:
— І що ж ти готовий за це віддати?
— Я вже все віддав, — похитав головою Еміль. — О, ледь не забув. Високий вимагає ваше життя в обмін на мій другий шанс. Але хіба ж можна віддавати те, що тобі не належить! Ви згодні?
Такий Самий лише по-совиному блимнув очима.
І ось Еміль уже прямує вздовж краю Першої Криниці і, здається, відчуває чолом, як його свердлить поглядом Тлумач, на ймення Високий. Той чекає, заклавши руки за спину, і на його обличчі немає і сліду звичної доброзичливості. Він уже не сідає перед хлопцем навпочіпки і навіть голову не нахиляє.
— Що за серце у тебе в грудях? — сичить він по-зміїному, щойно Еміль наближається.
— А цього що, не написано у «Віщуванні»?
— Що ти замислив, хлопчику? — запозирливо зіщулюється Високий. — Нікому не судилося перехитрити Тлумачів!
— Хіба ви не раді? Я знайшов спосіб спуститися, і ось я тут.
— Тоді скажи нарешті, що хочеш стати Хранителем Маяка. Ще не пізно виправити все те, що ти наплів біля інших Криниць! Бажання буде виконане, і я теж дотримаюся слова. Клянуся тобі!
— Кажуть, ваші клятви нічого не варті.
— Мій милий зухвалий хлопчику, — повільно промовляє Високий і натягує на лице найбридкішу з фальшивих посмішок. — Щойно ти назвав коло двох різних Криниць два різні бажання. Я вже мовчу про решту. Ти хоч уявляєш, що я можу склепати з цього? Та ти
— Я не обиратиму між мамою і братом, — і Еміль рішучим рухом змахнув щось зі щоки.
— О, ти забув, що в цьому рівнянні є ще й ти. Чи мертва плямка вже зникла?
— Здається, ми відтяли цю нитку, — відсторонено відповів Еміль. — Якусь точно відтяли…
— Та годі вже, — лице Високого знову набуло чуйного виразу, й він присів перед Емілем навпочіпки. — Ми ж усе придумали. Нічого не змінилося. Хіба що ти позбавив мене моєї маленької гарантії, бо згодував слимакові власне серце… Ти ж саме так і вчинив, я правду кажу?
— Я не збираюся бути рабом.
— Що ж, це справедливо! Тепер у нас справжнє рівноправне партнерство. А щодо Чорного Серця… З ним буде навіть легше, повір! Ножиці й досі при тобі?
— Годі вбивств для одного дня, — понуро проказав він.
— Ти про що?
— Про серце, яке ви принесли на заміну маминому.
— Перестань, — велет скривив втомлену гримасу. — Ти навіть не знаєш, хто то був!
— У тому й суть… — прошепотів хлопчик.
— Помилишся зараз, і всі принесені жертви — марні!
— Ніколи не пізно припинити чинити зло. Усе інше я й так змарнував.
— А якщо я запропоную обмін? Мій брат в обмін на твого! Плюс те, що ти загадаєш, навіть якщо примудришся запакувати десять бажань в одне!
— Ви вже пропонували. «Вічно живий володар царства мертвих» чи що там я маю сказати…
— Твого брата немає в країні мерців, як немає його і в Пустці. Але сам ти не відшукаєш його за все життя, навіть якщо Криниці перетворять тебе на безсмертного хорта! Ти мав шанс, але вже проґавив його! Відмовся зараз — і навіть не дізнаєшся, де припустився помилки! Погодься — і ти виграєш в усьому!
Еміль стиснув губи в тоненьку ниточку. Високий намагається зазирнути йому в очі, але погляд хлопчика блукав десь далеко.
— Наважуйся! — квапить Високий. — Це лише маленький клац ножицями!
Еміль мовчить. Крихітна складочка на переніссі — як у мами, тільки не така глибока — намагається вхопити якусь дуже важливу думку.
— То я вже зустрічав його?
— Кого? — перепитує велет, і навіть дитина зрозуміла б, що його здивування фальшиве.
— Ви сказали, я проґавив шанс. Отже, мав його.
— Ти маєш його просто зараз, — якось надто запопадливо запевнив Високий. — Усе, що треба, — промовити правильне бажання! Ну!
— Правильне бажання, — повторив Еміль і нарешті звів очі на Тлумача. — Ваша правда!
Вирази здивування й радості наввипередки проступають на обличчі велетня, та Еміль веде далі: