Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 115)

— Можна й так, — так само розважливо промовив Б’юле, і тепер здавалося, що він шахіст, який продумує хід. — Тільки що як на двох ни старчить? Тоді я нич тобі ни покажу. І ти ни побачиш ні маму, ні неня свого.

— Там буде мій батько? — здивувався Еміль.

— Уся таємниця зникнення великого Хенті-Менті до останнього дня!

— Хенті-Менті? Той хранитель маяка з головою тварини?

— Лисиці, — зі знанням справи уточнив Б’юле. — Усі думают, що вовка, а насправді — лисиці.

— Яка мені різниця, чия в нього голова! Ти щось сказав про мого тата.

— То ти ни знаєш… — протягнув Б’юле й аж очі витріщив.

— Не знаю — що?

— Хенті-Менті і є твій батько!

— Брехня собача, — пхикнув Еміль.

— А чому, на твою думку, ти є у «Віщуванні»? Чому Тлумачам ни начхати, що там тебе трафит? Чому тебе змусили забожитисі, що ти повернеш Лазурове полум’я?

— Запалю… — поправив Еміль.

— Бо ти є син Хранителя Маяка!

— Мій тато був дослідником морських створінь, а не сраним садистом! — вигукнув хлопчик.

І сам здивувався тій люті, що аж скипіла в ньому.

— Єдине морське створіннє, яке він досліджував, — то твоя мама, — гигикнув Б’юле.

— Мама не морське створіння! — яро прошипів Еміль.

І його очі несамохіть відшукали руків’я дерев’яного меча.

— Невдало висловивсі… — пробелькотів Б’юле і зблід. — Я ж казав: ліпше показати, ніж ото байкувати…

— Питання лиш у тому, яку з них розкусиш ти, а яку — я.

Еміль витяг із кишені власну капсулу кольору індиго і тут-таки рвучким рухом вихопив капсулу з пальців йотуна. Той ошелешено дивився то на одну, то на іншу, й Еміль щосили намагався прочитати в його погляді, яка з них яка. Але єдине, що можна було побачити в очах йотуна, — страх.

— Вони ж однакові, — нарешті проказав той.

— От і обери собі, — знизав плечима Еміль.

— Тоді осьо, — і йотун тицьнув пальцем у ту, що була в Еміля.

«Не встиг підмінити!» — майнуло у нього в голові, й першим поривом було негайно повернути Б’юле капсулу. Але за секунду подумав: а що, як йотун передбачив цей крок, і Еміль власноруч віддасть йому єдину справжню! Думки в голові нуртували таким несамовитим буревієм, аж стало млосно.

— Я маю дізнатися, хто моя мама, — нарешті вимовив він.

І, склавши долоні човником, перемішав обидві капсули.

— Що ти нароб… — вигукнув йотун, і чути було, як він запізно прикусив язика.

— А що таке? — глузливо запитав Еміль. — Не знаєш тепер, де чия?

— Вони однакові, — невпевнено проказав Б’юле.

— Тоді бери будь-яку. Одну ти, одну я.

— Тепер ни хочу, — набурмосився йотун. — Ни довіряю тобі більше.

— Пізно, — похмуро промовив Еміль.

І поклав у рота обидві.

Перш ніж Б’юле збагнув, що коїться, Хлопчик-без-Сну рвучко ступив до нього і міцно вчепився в лікоть. А тоді на його зубах гучно луснули дві прозорі капсули з таємничим маревом кольору індиго.

Розділ 93

Застигле вогнище — навряд чи буває щось менш природне… Еміль розглядав пелюстки плазми, ніби крізь брудне скло, — реальний світ вкрився імлою. Гаряче повітря над багаттям вигнулося брижами, мов розплавлене скло.

— А єк тепер назад? — запитав Б’юле.

І втупився поглядом у самого себе, що нерухомо лежав біля вогнища.

— Я вкусив і правильну капсулу теж. Отже, мене поверне. І я нас витягну, — пообіцяв Еміль.

— Вони обидві правильні, — пробуркотів йотун. — А ми так і залишимо? Нас…

— Без тіл дія капсул триватиме довше, — впевнено сказав Еміль. — Ходімо.

І вони подалися в той бік, де соснова діброва блякла і змішувалася з мороком.

Іти крізь пітьму довелося досить довго. Йотун щось бурмотів і тихо лаявся.

— І єк я то надибаю, коли емоції отакі! — буркнув він.

— Які?

— Незрозумілі! Я маю згадати емоції того, чиїми очима бачив спогад, щоб знайти в Пустці потрібне місце. А єк, якщо я сам не второпав, що він відчував!

— Хто?

— Та восьминіг, шляк би його трафив… Дай-но подумати… Єк це називаєтсі, коли йому її шкода?

— Співчуття?

— Щось таке. Тільки дужче. От аж болит отуто-во… — йотун тицьнув собі пальцем у груди.

— Любов? — припустив Еміль.

— Та ну, — відмахнувся йотун.

Але, ступивши кілька кроків, різко зупинився.

— Так от чого він так гинув їй допомогти! — вигукнув Б’юле. — Любов! А вона й ни здогадуваласі.

— Та хто?

— Ходімо! — і йотун рішуче попрямував у темряву. — Зараз усе побачиш!

Невдовзі попереду з’явилася пляма блакитного світла, в якій стояла самотня постать. Еміль і Б’юле підійшли й зупинилися за кілька кроків. Еміль упізнав її: жінка з маяка, в якої волосся кольору морської піни, а зіниці як риски.

— Я можу дістати його, але не можу повернути, — промовляє вона, і срібна луска на її обличчі сяє кобальтовими відблисками.

— Кульґо, потрібна монета, — відповідає низький дзюркотливий голос, і Еміль одразу згадує, кому він належить. Октоваріус. — Забереш свою монету, й воно до тебе повернеться саме.

— Або щось таке, щоб він мене не знайшов! — палко вигукує вона і виходить у сусідню кімнату.

У порожній залі з величезними вікнами кружляють стрекотливою хмарою летючі дерев’яні ящики.

— Щоб їй, отій монеті! Тут і без неї повно всього, щось обов’язково допоможе! Ти знаєш, як упіймати жукляду?

— Послухай, — лагідно каже до неї восьминіг. — Тобі не потрібні його дитячі слабкості. Тобі потрібна твоя сила.

— Якщо він не дізнається, де я…