Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 114)
— Як я щойно сказав, мені не байдуже, чим завершиться твоя вандрівка. А після тієї зустрічі відразу почалося вивітрювання. Отже, нова ниточка долі вкорінилася.
— Це все Б’юле? — уточнив Еміль.
— Поза всякими сумнівами! Я зміг пробратись у його сни і вже звідти знайшов шлях до кількох спогадів.
— Ви вмієте знаходити спогади?
— Я володар спогадів, якщо ти не знав! Тільки часу було замало. Ось чому я зміг знайти лише два уривочки — ті, що мучили його найдужче.
— І що ж там було?
Тепер Емілеві й справді зробилося цікаво.
— В одному з них він підмінює твою капсулу рішату-рішту на іншу речовину.
Еміль негайно запхнув руку в кишеню брюк і витяг довгасту, немов ягода жимолості, капсулу кольору індиго.
— Це вона? Чи це нормальна?
— У тім-то й річ: я не знаю, наскільки давній спогад ти бачив. І якщо ти колись знімаєш ці штани…
— Звісно, знімаю! — обурився Еміль. — Я завжди знімаю одяг на ніч, і потім, іноді ж треба купатися…
— …то це могло вже статися! Або — ще тільки станеться.
— То краще викинути?
— Якби все було так просто! А що, як твоя капсула вже в нього? І якщо він розкусить її, поки триматиме тебе за руку, — то потягне за край вас обох. А там покине тебе і повернеться сам.
— Але навіщо йому це?
— Це якось пов’язано з твоєю мамою. У другому спогаді йотуна він обіцяє показати тобі в Пустці, що саме вона забула. Він явно грає в чиюсь гру, от чому найнадійніше — вбити його першим!
— Я вже точно нікого не вбиватиму.
— Хто знає, хто знає… — загадково пробурмотів Гастропод і виплюнув друге драже.
— Звідки йому взагалі відомо, що моя мама щось забула?
— Нічого йому не відомо! Це брехня, щоб змусити тебе розкусити капсулу. Вигадка! Пастка! Він говоритиме, що на власні очі бачив, як вона вела до Криниць твого брата — що, звісно ж, неправда!
— То вона таки водила… — Еміль спохмурнів.
— Кажу ж, це приманка!
— Щоб придумати таку приманку, треба знати про мою маму більше, ніж знаю я, — замислено промовив Еміль.
— Не смій, — застеріг Гастропод, наче прочитав його думки. — Що тобі важливіше — знання чи життя?
— Я маю нагадати мамі, хто вона.
— От якраз їй краще ніколи і не знати…
— Ви вже казали, — перебив Еміль. — Ще там, у школі. Тільки я не згоден.
— Правда — не завжди найкраща відповідь!
— Зате брехня — завжди найгірша.
Гастропод помовчав.
— Якщо погодишся піти в Пустку, то загинеш! — нарешті промовив він.
— Я щось придумаю, — й Еміль сховав капсулу кольору індиго назад у кишеню. — Дякую, що попередили.
— Я зробив це для себе, — просичав Гастропод. — Як тобі така правда?
— Досить чесно, — розвів руками Еміль. — До речі, маю питання. Той дзвінок телефоном… Насправді то були ви? Чи — будете…
Тріснула гілка, й Еміль мимоволі озирнувся. То був Б’юле, по самісіньку маківку навантажений хмизом. Нічого дивного, що, коли Еміль знову поглянув на Гастропода, той уже щез.
Вогнище затишно потріскувало, обдаючи їхні обличчя теплом. Еміль згадав першу зустріч із Третім у Пустці. А потім ту, де велетень злився і кричав, умовляючи піти з ним. Цікаво, як почне цю розмову Б’юле? Стане незграбно підходити здалеку? Просто запропонує прогулятися за край? І взагалі — чи встиг він підмінити капсулу?
Аж тут Б’юле й каже:
— Моя мама була біля тих Криниць.
— Твоя мама?! — здивовано перепитав Еміль і відразу геть забув, чого насправді чекав від Б’юле. — І що вона загадала?
— Видко, ото й загадала: аби мене бамбурила блискавка кожнісінького разу, доки я гет від того ни здурію.
— Навіщо таке бажати? — вирячив очі Еміль.
— Щоб бажати, треба клепку мати хоч трохи, а вона оце… Казала б, єк є! Ні, каже, найсяйливіший на світі щоб був! Ще й кому! Ті троє й нормальні слова сторч головою поставлят… А я думаю, за що воно мені таке! А то матуся рідна… «Сяйливий у Бурі»…
Останні слова він промовив із такою гіркотою, що Емілеві стало його щиро шкода.
— Моя мама теж там була… Тільки я не знаю, що сталося.
Б’юле мовчки похитав головою, ніби й далі занурений у власні думки. Аж раптом каже:
— Я знаю. І про неї, і про те, ким була, і що сі стало з братом.
Еміль аж закляк від таких слів. Мовчав, поки йотун сам не звів на нього очі.
— Я видів її спогади, — зізнався Б’юле. — У Пустці.
— І що ж у них? — обережно запитав Еміль
— Той день, коли твоя мама забула, хто вона є.
— То розкажи мені!
— Ти ни повіриш, — мотнув головою йотун. — І навіть розсердишсі. А в тебе мій меч…
Еміль мимоволі зиркнув на дерев’яного меча, що лежав поруч на його полотняній торбі. Іншим разом він, безперечно, простягнув би його Б’юле. Але тут згадалися слова Гастропода, і вся ця розмова, що повернула в такий несподіваний бік, раптом почала видаватися вкрай підозрілою. Й Еміль удав, ніби не зрозумів натяку, а лише пересмикнув плечима:
— Скажи хоч щось.
— А от і ні, — відмахнувся йотун. — Але є в мене одна штукенція…
І витяг звідкілясь довгасту капсулу кольору індиго.
— Що це? — спитав Еміль і сам злякався, як фальшиво це прозвучало.
Та, здається, Б’юле був надто захоплений власною брехнею, щоб це зауважити.
— Рішату… Якось там… Розкусюєш — і на певний час опиняєшсі в Межисвітній Пустці. Там спогади дивлятсі. І якщо колись бачив чужі, — вони вже єк твої. А отже, я можу показати тобі мамині. Але капсюла тільки одна.
І Б’юле з надією звів брови, явно чекаючи якоїсь фрази від Еміля. І той прекрасно розумів, якої саме.
— Можна? — спитав він і простягнув руку.
— Нащо? — Б’юле шпарко стиснув капсулу в кулаці. — Без мене ти нич там ни знайдеш.
«Підмінив, — зрозумів Еміль. — Отже, у мене в кишені
— Просто… — повільно промовив він. — Я міг би вкусити, тримаючи тебе за руку, і ми б опинилися там разом.