Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 113)

Слимак жадібно розпластався по серцю і швидко виїдав у ньому діру.

— Ніяк. Я міг не їхати — і скоро здох би від сраного синця. Або ж — поїхати.

— Ти навіть не сказав йому… — прошепотіла Аврора.

— Як гадаєш, довго його годувати? — перебив Еміль і з сумнівом відірвав слимака від серця.

Той жадібно водив маленькою пащею з боку в бік.

— Хочу, щоб ти знав, — раптом сказала Аврора, — я більше не ненавиджу свою маму!

— До чого тут…

— До того, що тебе теж іще не пізно врятувати!

Еміль підняв слимака до рівня обличчя, наче збирався його поцілувати.

— Тобі буде неприємно на це дивитися, — попередив він.

І широко роззявив рота.

Квапливим рухом русалка зірвала з обличчя окуляри.

Знову та дорога. Вона лежить у пилюці там само, де її наздогнав натовп. Нікого немає. Удалині чутно збуджені вигуки селян. Мимоволі уявилося, як розширюється Емілеве горло, коли той ковтає слимака, і вона всіма силами жене геть огидну картину. Ще можна встигнути.

— Цього можна уникнути! — шепоче вона і не почуває впевненості. — Ще можна уникнути…

Тільки б вистачило сил! І Аврора, глибоко зітхнувши, видає високий русалчин вереск.

Цього разу вдається. Це й досі не той горезвісний жаховиск, що проймає до кісток, позбавляючи змоги рухатися й думати, але вже — той самий крик ямамби, який у Зецуно впізнає й немовля.

Схвильована купка людей вибігла з лісу за пів хвилини. Вочевидь, ті самі, що намагалися наздогнати Еміля й Б’юле на лісовій стежці. Русалка переконалася, що вони її помітили, і кинулася туди, де біля дороги бачила пересохлий струмок. Тепер, коли в неї є сили, та ще й уздовж русла і з гори вниз — їм у житті не наздогнати її!

І Аврора розлилася.

Розділ 92

Вони майже наздогнали — Еміль розумів це з того, як тріщать гілки у нього за спиною. І тоді намірився зробити те, чого не зміг на дорозі: заніс меча, умовляючи себе не заплющити очей від страху. Але далекий моторошний русалчин вереск зупинив переслідувачів за лічені кроки до них, і вони побігли назад, так і не побачивши ні Еміля, ні Б’юле, обличчя якого взялось пурпуровими плямами.

— Поки шо жива, — з дрібкою подиву зауважив йотун крізь надривне, як гавкіт, сапання.

Еміль нічого не відповів. На його обличчі лежала тінь — така сама густа, як буває на дні крутоярів у найглухіших куточках лісу. І тільки дужче притиснув до себе мартина.

Решту шляху йшли мовчки. Вузька, всипана хвоєю стежка, яку, вочевидь, проклали лісоруби, вилася крутими схилами, здіймалася на хребти і зникала в долинах. Еміль знай думав про те, що вони от-от вийдуть до того самого озера, де на гілках сидітимуть ті, хто справедливо воздасть їм за Аврору.

— Зупинімосі тут… — чи то спитав, чи попросив Б’юле, коли на мальовничому схилі, залитому вечірньою вохрою, вони вийшли до широкого гомінкого струмка. — Їдла на сьогодні старчит, воду осьо знайшли, а ніг вже гет ни чую…

— Як хочеш, — важко зітхнув Еміль і опустив на землю мартина.

— Змучивсі? — співчутливо запитав Б’юле.

— Я зрадив Аврору, — з болем у голосі мовив Еміль.

— Виходить, ми обидва зрадили? — спитав йотун якимсь дивним тоном.

Наче він сподівався почути «так».

— Ні, — похитав головою Еміль. — Ти кинув мені меча. Я нічого не вдіяв.

— Ага… М-м-м-м… Піду хмизу назбираю. Доків сонечко.

Б’юле почовгав угору схилом, ступаючи по обгорнутих мохом коренях, ніби по східцях. Еміль важко опустився на землю там, де стояв. Запхнув руку під сорочку, намацуючи омертвілу шкіру, але не відчув власного дотику.

«Ти казала, все буде добре, — подумки звернувся він до Аврори. — А я… Я все зіпсував».

«Ти просто злякався!» — відповів він собі.

І сам же безжально заперечив:

«Тоді виходить, не просто зрадив, а боягузливо! Так навіть гірше».

Але в голові рефреном стугоніло те саме: «зрадити, щоби знайти шлях», «зрадити, щоб знайти…»

Йотун давно зник між деревами, і невдовзі навіть його сапання заглушили пташиний гук і спокійний шум сосон, а він знай дивився в одну точку, і думки його давно вже блукали десь далеко за межами подій цього божевільного дня.

Якщо померлий брат ніколи йому не дзвонив, то за межі рідного світу його, напевно, випхав саме Гастропод. Це ж він під личиною директора запевняв його, що тільки так можна врятувати маму. Й Еміль уже знає від Третього, що саме Гастропод і замірився на маму, бо навіщось хоче затягти її в Пустку. Хоч би хто він був, отой лосось, що пливе проти течії…

Еміль посидів кілька секунд, намагаючись це усвідомити. А потім подумав: а що, як Третій брехав? Бо таке цілком може бути: Третій не дуже скидається на найліпшого друга і лишив був його на поталу крабам-людожерам. А з іншого боку, якби не Третій, він не попросив би у Високих отих трьох капсул, і краби вже давно б його зжерли…

Еміль стомлено заплющив очі, бо геть уже не розумів, кому варто довіряти, а кому ні. І чи варто взагалі комусь довіряти, якщо виходить, що навіть йому самому не можна, адже сьогодні він зрадив подругу… І що ж тоді? Він вирушив у цей шлях, щоб учинити краще, а тепер має докласти неймовірних зусиль, щоб повернути бодай те, як було, і не занапастити ані маму, ані себе. Навіть не так. Або маму, або себе! Бо ж бажання одне, а він примудрився поставити на кін і власне життя, і її…

— Добрий вечір, — раптово пролунало позаду, і від несподіванки він сіпнувся.

— Чужий! — сполошився мартин.

Еміль рвучко озирнувся. Нікого.

— Я тут, — підказав голос, і по стовбуру найближчого дерева сповзло щось, схоже на здоровенний згусток чорної смоли.

Опинившись на землі, смоляний кавалок раптом витягнувся у високу, звужену догори постать, що нагадувала здоровезного шахового слона.

— Ви Гастропод? — припустив Еміль.

— Споконвічний, — поправило створіння. — Усі забувають це слово. У нас лише кілька хвилин. Хотілося б одразу до справи.

— І ви не будете перетворюватися на директора? — запитав Еміль без особливої цікавості. — Чи на кого там іще ви можете…

— Якраз от «іще» і не можу, — заперечив Гастропод. — Не навчився.

— Бо живете проти течії, — згадав Еміль.

— Твоє минуле — моє майбутнє, — підсумував Гастропод. — І от навіщо я тут. Усі ті рази, коли ми вже зустрічалися… Точніше, я зустрічав тебе, а ти — ще ні… Так от, оті мої спогади — вивітрюються. Знаєш, що це означає?

— Хтось змінює ваше минуле.

— І твоє майбутнє! Отже, гадаю, у найближчі кілька годин ти помреш.

— Через це? — Еміль задер одяг, демонструючи ліловий синець.

— Ні. Тебе вб’є йотун на ім’я Білейпт. І я б дуже хотів, щоб ти цього уникнув.

— Уб’є? — витріщився Еміль. — За що?

— Я не знайшов цього в його спогадах…

Тут Гастропод замислено виплюнув із вертикального рота сонячно-жовте драже.

— Перепрошую, — знічено пробурмотів він. — Насправді я їх не випльовую.

— Ви їх ковтаєте, — погодився Еміль.

— Я так розвертаюсь, — зніяковіло пояснив слимак. — У часі. Щоб ми могли розмовляти.

— Навіщо ви відправили мене в цю подорож? І чого вам треба від моєї мами?

— Я хочу добра вам обом, і тому вислухай мене, доки є час. Тиждень тому… Для тебе — «за тиждень до того»… Я зустрів йотуна з одним із Тлумачів. І не просто зустрів, а саме там, де мав зустріти тебе.

— Навіщо вам зустрічати мене?