Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 (страница 32)
— Але ж вона жила в Червонознаменському? — вдав, що не почув її запитання, Таранець.
— Ви й це знаєте? — пройшлась по кімнаті господарка. — Так, жила. Давно. Потім обмінялася з Катериною Пилипівною… Здається, Турчак… Авжеж. Турчак її прізвище.
У капітана тенькнуло серце: невже він зараз зможе вийти на Лілі.
— Точніше, не так, — не вгавала Аріадна Йосипівна. — З Катериною Пилипівною мінявся якийсь чоловік з Червонознаменського, але не на свою квартиру, а на квартиру Клавдії Сильвестрівни. Він пішов у квартиру Катерини, Клавдія — в його, а Катерина — в Клавдії…
В голові у Таранця все переплуталось:
— І як же Клавдія Сильвестрівна опинилась на вашій вулиці?
Аріадна Йосипівна залилася сміхом.
— Ви справді наївний чи прикидаєтесь? — сміялася вона. — То ж усе тільки на папері, щоб заплутати бюро обміну, а фактично Клавдія зразу ж переїхала сюди. Потім була ще серія обмінів, в яку вскочила і я, і Клавдія опинилась у Хмелику.
— А адреси ви Клавдії Сильвестрівни не знаєте? У Хмелику.
— Не знаю. А втім… Вона, здається, листується з Вірою Петрівною… Теж сусідка.
— Адреса!
— Що?
— Адреса Віри Петрівни… Як її прізвище? Тон Таранця злякав господарку.
— Артюшенко, — прошепотіла вона. — Артюшенко. Жовтневий провулок… здається, сім…
— Спасибі! — І Таранець вискочив з квартири.
СЛІД
— Дозвольте, товаришу генерале? — на порозі стояв полковник Соколов.
— Що у вас?
— Є нове. — Соколов сів до столу. — Вчора Рябцев знову допитував Турчака. Клаус згадав “Супруненка”. Він з ним у “Зонді” зустрічався. Обидва знають Лілі. Коли Клаус прибув у “Зонд”, “Супруненко” вже був там. Кличка його була Тихий. Більше нічого не знає. Довелося піднімати в архівах усіх Тихих.
— Знайшли?
— Здається. По золочівському процесу військових злочинців у сорок п’ятому проходив оберштурмфюрер Фогель. Крім каральних акцій, засилав диверсійну агентуру. Він тоді посвідчив, що з групи “Зонд” для засилки в наш тил йому передали агента Тихого. Фогель назвав його Лохом Гаврилом Несторовичем. Справді, Лох Гаврило розшукується як зрадник Батьківщини, що брав участь у каральних діях проти мирного населення. Колишній кримінальний злочинець, добровільно пішов служити фашистам. Справа на нього в Березівці, де він чинив злочини. По фототелеграфу від березівців одержали фото Лоха тих часів. Наші експерти дали категоричний висновок: це “Супруненко”,
— Так… Добре попрацювали, — генерал перебирав олівці. — А тут поки що ні ми, ні карний розшук нічим похвалитися не можемо…
— Фото “Супруненка” розповсюджене. Важко повірити, що він вислизнув з міста… Візьмемо, товаришу генерале.
Генерал встав з-за столу. Підвівся і Соколов.
— Не сумніваюся, що візьмемо, — в задумі сказав генерал. — Але треба взяти якнайшвидше. Зацькований звір здатен на все. Якщо хотів потопити дітей, то тепер ні перед чим не зупиниться. Максимально активізувати дії.
— Слухаюсь!
— Що чути від Таранця?
— Вранці дзвонив. Невтішні відомості. В Хмелику Лілі як Христофорова не з’являлась.
— А обмін? А листування з цією… як її? Ви доповідали…
— Артюшенко.
— Так, так…
— Липа. Артюшенко одержувала лише вітальні листівки від імені Христофорової. Вони вилучені. Написані одним почерком. Не виключено, що писала Христофорова. Але відправляла інша особа…
— Тобто?
— Таранець знайшов її в Хмелику. Сусідка по квартирі, яку мала зайняти по обміну Христофорова. Повинна була, але не зайняла. Тільки в бюро обміну є документи, що громадянка Христофорова виміняла квартиру в Хмелику. Але в місті не прописувалася. Цій жінці сказала, що виїздить на кілька років працювати на Північ, квартира лишається за нею. Дала сусідці двісті карбованців, щоб та наглядала за квартирою, і дев’яносто заповнених листівок на ім’я Артюшенко. Сказала, що це її сестра, хвора, і, щоб її не тривожити, попросила на свята відправляти по листівці.
— Навіщо це їй? Який у цьому сенс?
Соколов здвигнув плечима:
— Зараз важко сказати… Можливо, щоб створити враження, ніби Христофорова спокійно собі живе, а самій відійти в тінь. Чомусь же послали Клауса її вбити… У квартиру давно поселились інші люди, а листівки все йшли.
— Вам не здається, товаришу полковнику, що це забагато — два державних злочинці все ще вільно розгулюють на свободі?
— Про Лілі ніяких відомостей, — розвів руками полковник. — Все, що вдалося знайти в архівах, — це перекладачка Лілі.
— Вона стала Христофоровою — це встановлено, — уголос міркував генерал. — Це за їхніми даними. Клаус їхав убивати Христофорову. Є її словесний портрет. У Хмелику Христофорова зникає. А може, перетворюється на когось іншого? Соколов мовчав.
— Сім’я в неї була?
— Ні, — швидко відповів полковник. — Про це ніяких даних. У документах на обмін: “незаміжня”.
Генерал закурив.
— Стільки років жінка живе сама? Ненадійна конспірація. А втім… Ні, в Хмелику її нема. Інакше вона б сама посилала ті безглузді листівки. Вони могли бути вигадані лише для того, щоб той, хто її шукатиме, шукав у Хмелику. А вона… в іншому місці… Доведеться накривати квадратами. Нам відомий вік Лілі, відомий словесний портрет, відомий час, коли вона мала опинитись у Хмелику… Отже, будемо просити допомогти паспортну службу міліції. В село Лілі не поїде: не в її інтересах привертати до себе увагу. Значить — міста. Не так уже й багато самотніх літніх жінок переїздить з місця на місце. Будемо шукати серед них… А почне хай Таранець на місці: останній її слід вів туди.
ЛІЛІ
Список виявився не таким уже й довгим. Літні жінки справді неохоче міняють місце проживання. Капітан Таранець об’їжджав одну адресу за одною. Він зовсім не сподівався, що йому зразу пощастить, але перевірити треба було все.
У списку лишалося ще шість адрес, коли капітан вирішив зробити перерву. По-перше, пообідати, а по-друге, трохи відпочити від одноманітних розмов.
Побачивши напис “їдальня”, капітан наказав водієві зупинитись. Поряд з їдальнею стояла старовинна будівля, прикрашена ліпними узорами.
— Що це? — запитав.
— Тепер художнє училище, — з готовністю повідомив водій. — А колись, кажуть, був особняк якогось багатія. Історичний будинок! З Ермітажу приїздили, фотографували.
— Справді красень! — сказав Таранець і зайшов до їдальні.
І саме в той час, коли йому подавали у віконце страви, навпроти училища зупинилася літня жінка. Вона стояла біля автобусної зупинки і жадібно дивилася на студентів, що галасливими зграйками вибігали на вулицю. Кілька хлопців оточили біляву дівчину, щось їй жваво розповідали. Дівчина весело сміялась.
Підійшов автобус. Всі місця в салоні були зайняті, але якийсь чоловік, що сидів біля кабіни, підвівся і запросив жінку сісти. Вона подякувала, сіла і заходилася шукати квитка в сумочці. Раптом відчула на собі чийсь погляд, підвела голову й зустрілася з очима немолодого чоловіка, що сидів у третьому ряду під вікном. Якусь мить вони дивились одне на одного. Перед очима жінки за кілька секунд промайнули роки з калейдоскопом облич, подій, зустрічей. Чоловік глибоко зітхнув і відкинувся на спинку сидіння.
Вони вцізнали одне одного — Лілі і Тихий.
Автобус підходив до зупинки. Жінка підвелась і рушила до виходу. За нею йшов чоловік. На тротуарі він трохи відстав. Лише коли опинилась на безлюдній вуличці, пішов швидше.
— Ніколи не сподівався на таке, — почула Лілі. — Веди в тихе місце.
Вона обернулась. Ненависть і страх горіли в її очах.
— Я вас не знаю, — крізь зуби просичала Лілі.
— Знаєш, Лілі, знаєш! І зробиш те, що треба, інакше й тобі — кінець. Про Ковалівку можна розказати дещо… Та й після того не в монастирі була. Ну?!
До маленького будинку з дерев’яною хвірткою вони дійшли мовчки. Жінка дістала ключ, повернула в замку і зайшла в будинок.
— Ти сама тут?
— Я давно сама. — Губи Лілі скривились. — А мене можеш не лякати. Я вже лякана.
— Щось треба робити, — глянув на вікно Тихий. — Щось треба робити негайно. Мене шукають. Думай!
— Думаю. Щось треба робити… Зненацька Тихий засміявся.
— Отак поталанило! Зустріти в автобусі Лілі!.. Я знаю: у тебе лишилися з