Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 (страница 31)

— Іншу? — підвів брови Соколов.

— Так, сьогодні через ЗАГС він цікавився, чи не померла якась Христофорова Клавдія Сильвестрівна. Потім узнав її адресу: Зелена, 3, квартира 48. Там жила його сестра. Христофорової ніхто з мешканців не знає.

— Хто ця Христофорова?

— Ще не встигли з’ясувати, — Таранець розвів руками. — Товариші займаються.

Соколов підійшов до капітана, поклав йому руку на груди і тихо сказав:

— Шукайте цю жінку, Вікторе Дмитровичу. Шукайте. Я відчуваю, що в ній — розгадка безглуздих дій нашого “туриста”. А значить, і ключ до розгадок задумів наших ворогів.

ВІЧ-НА-ВІЧ

За столом кабінету, куди ввели Турчака, сидів слідчий, трохи осторонь — літній чоловік у формі полковника, збоку — молодий капітан.

“Вони хотіли прийти по мене ще тоді, в сорок другому”, — чомусь подумав Турчак.

— Сідайте, — сказав полковник.

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові, — звернувся Рябцев до Турчака.

Він витер носовичком мокрого рота, плямкнув.

— Я не знаю, як воно сталося, — тихо почав він. — Наче полудою очі заслало, все скаламутилось у голові…

— Прізвище, ім’я по батькові, — з притиском повторив слідчий. — Назвіть себе.

— Вибачте, — спробував усміхнутися Турчак. — Терещенко Василь…

— Облиште, — перебив його полковник. — І не витрачайте даремно часу. Про Терещенка і про туриста Оле Онсена ви розповісте потім. У вас добра пам’ять, не скаржитесь?

“І цей про пам’ять”, — майнуло в голові.

— Турчак… Пилип… Пилипович…

Він розповідав довго. Брехав, викручувався, плутав, хоч розумів — ніщо не врятує. Але страх за своє життя примушував говорити, говорити, говорити…

— Повернемось до одержаного вами завдання, Турчак, — зупинив потік слів затриманого Рябцев. — Ви їхали сюди, щоб убити людину, яку знали в обличчя, так?

— Їм. треба було точно знати, чи жива Лілі. І, якщо жива, негайно усунути її.

— Навіщо? Яка мета?

Турчак схопився руками за груди:

— Не знаю! Вони не казали. Не знаю! Я кажу правду.

— Нелогічно, Турчак, — обірвав його Соколов. — Ви — державний злочинець, активний посібник фашистів. Ви це знали. І знали, що за це вас чекає кара. їдете туристом, тікаєте з групи, щоб убити людину. Відкрито. Майже привселюдно нападаєте на рідну сестру, вчиняєте замая на її життя. І ви сподівалися, що все минеться, що ніхто вас не зупинить?

— У мене не було виходу, ніякого виходу не було, — промимрив Турчак. — Коли б не послухався Клея, мене в убив Мольтке. Він це вміє робити. Єдиний шанс: виконати їхнє завдання і повернутись. Я їм непотрібний. Я не розумію. У мене не було виходу. Моє нещастя, що я по команді “Зонд” знав Лілі, а їм треба було її позбутися. Для чого — не знаю. А Катерина… Це помутніння. Все переплуталось у голові. Я був певен, що переді мною Лілі. І лише коли мене схопив цей… я побачив обличчя Катерини. Я думав, що вона загинула… А вона — жива…

Турчака била пропасниця. Рукою він тер собі то обличчя, то шию, то груди. Раптом закляк, втупив очі в одну точку і прошепотів:

— Мене розстріляють?

— Міру покарання вам визначить суд, — сухо промовив Рябцев, поглянув на Соколова і, натиснувши клавішу концентратора, наказав: — Виведіть затриманого.

— Шукати нам її треба, товариші, — Соколов підвівся. — І якнайшвидше. За ііією Лілі стоїть щось важливіше, ніж колишня посібниця. І думаю, допоможе нам тут сестра Турчака. Негайно перевірте весь ланцюжок (хай він буде найдовший) обміну квартир з Христофоровою. Так чи інакше, Катерина Пилипівна повинна була знати Христофорову, а Христофорова — це Лілі.

КАПІТАН САРАДИЄВ

Ознайомившись із протоколом допиту Турчака, генерал викликав Соколова і Таранця. Відклавши папери, встав з-за столу, пройшовся по кабінету.

— Державного злочинця, колишнього карателя Турчака викрито. Це добре, — в роздумі почав він. — Хто такий агент Клаус, ми знаємо. Ним може зайнятися слідчий. Але для нас неясно найголовніше: в ім’я чого діяв Клаус, яку мету переслідували його хазяї, посилаючи в нашу країну. Це ще треба з’ясувати. До речі, як він себе поводить?

— Все питає, чи не зглянеться суд’над його старістю. Боїться смерті, — відповів Таранець.

— Вбивати людей не боявся, а тепер… Складність полягає в тому, що Клаус не знав мети свого завдання. В цьюму йому можна вірити. Страх за свою шкуру не дозволив би йому мовчати.

Генерал замовк. Потім після паузи наче запитав самого себе:

— На що вони націляються?

— Ключ може дати ця жінка, Лілі, — сказав Соколов.

— Я попередньо говорив з потерпілою, сестрою Турчака, — вставив Таранець. — Стан у неї ще поганий. Така зустріч з братиком — неабияке потрясіння…

— Упізнала все ж? — перепитав генерал.

— Упізнала. Думала, що загинув… У квартирі, де жила Христофорова, вона опинилась внаслідок обміну. Але хто така Христофорова, не знає. Обмін був багатоступінчатий. Я думаю, треба виїздити по всіх адресах. У кілька міст. Але це — шлях до Лілі.

У дверях з’явився черговий.

— Дозвольте доповісти, товаришу генерале.

— Слухаю.

— Прибув капітан Лозов з карного розшуку. З ніш один товариш. Перепустки були видані за вашою вказівкою.

— А-а, з червоними слідопитами історія. Хай заходять, — розпорядився генерал.і, побачивши, що Соколов і Таранець рушили до виходу, сказав: — Ви, капітане, ідіть, готуйтесь до поїздки, а ви, Якове Івановичу, залишайтесь, Те, що розповів мені Лозов по телефону, дуже цікаво, і не виключено, що вашому відділу доведеться займатися цією справою.

Соколов сів на стілець під вікном. Таранець вийшов. До кабінету зайшли капітан Лозов і невисокий чоловік років шістдесяти із жвавими чорними очима..

— Товаришу генерале, капітан Лозов з карного розшуку. А це Муслім Муслімович Сарадиєв. Дозвольте доповісти?

— Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Це, — показав на Якова Івановича генерал, — полковник Соколов. Попрошу вас, капітане, коротко.

— Слухаюсь. — Лозов сів за стіл, дістав фото. — Червоні слідопити дружили з ветераном війни Супруненком. Він їм якось розповів, що в бою в нього загинув командир Сарадиєв. Діти почали пошук. Виявилося, що товариш Сарадиєв не загинув і живе в Баку. І дітвора вирішила влаштувати Супруненку сюрприз: запросили Мусліма Муслімовича назустріч у Червонознаменське, а Супруненка про те не повідомили. Коли їхали в аеропорт, одна дівчинка не втерпіла і сказала, що зараз Супруненко зустрінеться з командиром Сарадиєвим, якого вважав загиблим. Тоді Супруненко зробив спробу організувати аварію, скинути машину в річку і сам втік. Водій зумів врятувати дітей. Товариш Сарадиєв упізнав на фото Супруненка, але не ветерана війни, а зрадника.

— Зрадника? — підхопився Соколов.

— Так, мерзотника! — темпераментно вигукнув Сарадиєв. — Я б задушив цього перевертня своїми руками! Бандит, сволота, як він міг називати себе ветераном війни?!

— Спокійно, товаришу Сарадиєв, — тепло промовив генерал. — Давайте все по порядку. Пригадайте, коли й де ви зустрілися з цим “Супруненком”?

— Розумієте, справжній Супруненко служив у моєму батальйоні. Він загинув смертю хоробрих. Я бачив це на власні очі. Мене в тому бою тяжко контузило. Опритомнів у селянській хаті, довкола німці стоять, розглядають якісь документи. Почали мене допитувати. Був серед них і цей… — Сарадиєв показав на фото. — Він мені запам’ятався, бо розмовляв з перекладачкою російською мовою. Ще сказав тоді: “Війна для нас закінчилася, фрейлейн Лілі”. Вона кивнула на мене, мовляв, він же все чує. Отоді я зрозумів: це кінець. Били мене, катували, випитували прізвища бійців, а в мене все пливе перед очима, стою мов у тумані, мовчу. Вивели за хату, різонули з автомата… Але, бачте, вижив. Німців того ж дня вибили з села, а мене знайшли напівживого, з шістьма дірками в грудях. Рік по госпіталях лежав, потім знову на фронт. Не думав я тоді, що через стільки років зустрінуся з цим паскудою… Невже він таки втік?..

_ Сарадиєв сидів блідий, нервово то стискав, то розтискав кулаки.

— Заспокойтеся, Мусліме Муслімовичу, заспокойтеся, — поклав йому руку на плече генерал. — Знайдемо. — І до капітана Лозова: — Що зроблено?

— Залізничні і автовокзали перекриті. Працівники карного розшуку розповсюдили фото, — відповів Лозов і твердо додав: — Візьмемо.

ОБМІН

Капітан Таранець ніяк не міг одержати від Аріадни Йосипівни чіткої відповіді. Досить було йому запитати, коли і з ким вона обміняла квартири, як усе тонуло в зливі слів.

— Аріадно Йосипівно, — зупинив він нарешті словесний потік господарки, — я прийшов до вас, щоб вияснити, як відбувався обмін. Хто приходив? Коли?

— І вас не цікавить, давала я в “лапу” чи ні?

— Мене цікавить, хто вам запропонував обмін.

— О, це вам скажу, — господарка підвелася з канапи, грайливо пройшла повз капітана. — Все дуже просто. До мене зайшла сусідка Клавдія Сильвестрівна…

— Як? — підхопився капітан.

— Ви її знали? Чудесна жінка. Вона жила отут поряд, на вулиці Вишневій. Ви б хотіли жити на вулиці з такою ліричною назвою? — господарка явно фліртувала.