Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 (страница 33)

Вона гнівно глянула на Тихого.

— Тихий, ти зараз підеш звідси. Підеш геть! І забудеш, що тут був.

— Е ні, тепер ти будеш думати, як мене і себе врятувати! Ти! Бо ти — набагато цікавіша для КДБ, ніж я.

Лілі підвелась, підійшла до шафи, відчинила дверцята.

— Усі ми однаково цікаві, — тихо промовила. — Сідай поїж.

— Діяти треба, а не їсти!

— Не вчи вчену, — скривилась Лілі. — Сідай! Тихий сів до столу. Він таки зголоднів. Поставила тарілку з салом, хліб, дістала з буфету ніж…

Таранець ледве знайшов вуличку, яка була черговою у його списку. Тут мешкала якась Меланова Софія Аврамівна. Залишивши машину на розі вулиць, капітан швидко пішов вуличкою, шукаючи потрібний номер. Ось і він! З хвіртки виходить жінка з чемоданом. Капітан звернувся до неї.

— Ви тут мешкаєте?

Вона зупинилась, глянула на Таранця.

— Тут. А що?

Капітан побачив її очі. В них — шалена напруга. Стоп! Обличчя жінки наклалось на словесний портрет Лілі. Спокійно! Спокійно, капітане!

— Меланова Софія Аврамівна?

— Так, — жінка пильно дивилась на нього.

У Таранця майже не було сумніву: це — Лілі. І все ж…

— Доведеться вам, громадянко, поїхати з нами…

Лілі поставила чемодан і якось стомлено сказала:

— Наволоч!.. Привів хвоста…

Коли сіли в машину, вона закрила очі й тихо промовила:

— Заберете у мене в квартирі труп… Труп нікчеми і падлюки. І не зволікайте з допитом: я хочу розповісти все… Цс буде дуже цікаво, — і губи її затремтіли.

СПОВІДЬ

— Я — не Меланова. І не Христофорова. І не Лілі. Я — Шмагіна Оксана. Про це я кажу вперше. Навіть тоді, в сорок першому, я прийшла до німців під іншим прізвищем. Я любила пригоди, любила дурити всіх і завжди. Ґмала від того насолоду. Я добре знала німецьку і з перших же днів окупації запропонувала німцям свої послуги. Але ця робота мені швидко набридла. Я шукала нових пригод. Навчилася пити, курити, стріляти. Мені вже було байдуже дивитись, як після допиту людей розстрілюють. Це не збуджувало мене. І я нудилась. І раптом мені запропонували піти в спеціальну команду “Зонд”. Це вже було цікаво: я там грала роль радянської перекладачки, допитувала німців. Вся команда була в радянській формі. Гауптман Мольтке був моїм шефом, але я бачила, що й він побоюється мене. Сам чорт мені був не страшний. Хіба що полковник Клейст був для мене недосяжний: розпоряджався мною він. Зараз на Заході його знають під псевдонімом Бур. Він вершить такими, як я. О, Клейст був сильною істотою. Він особисто і розстрілював, і вішав… Десятками. В “Зонді” було розкішно. Чоловіки упадали за мною… Потім почався радянський наступ. Сорок четвертий рік для “Зонда” став фатальним. Спочатку на нас нарвались радянські розвідники. їх оточили, запропонували здатись. Вони відмовились. їх перебили. Отоді й вирішено було залишити мене при відступі. Я хотіла стати шпигункою. Ходити весь час по лезу ножа, ризикувати— мене це неабияк збуджувало. Разом, зі мною залишали ще одного. Кличка — Тихий. Ним займався оберштурмфюрер Фогель. Мольтке передав Тихого у команду Фогеля разом з документами одного з убитих радянських солдатів. Наволоч цей Тихий був неабияка. Він доносив на всіх і на все, рвався до влади, по-звірячому вбивав… Я задоволена, що встромила йому ніж у горлянку. Хоч і через багато років. У тому ж сорок четвертому настав кінець “Зонда”. Клейст і Мольтке разом з Фогелем і нами сховались у бункері. Про нього навіть я не знала. Пересиділи, потім втекли. Я залишилась. Шпигункою. Дали пароль і наказали ждати вказівки. Ждала. І тішилася, що ось я ходжу між вами, розмовляю, живу в квартирі, їжджу в поїздах, і ви не знаєте, хто я. Зв’язок я підтримувала з Максом. Але ніяких завдань мені не давали. Недалеко був і Тихий… його кличку змінили, він став П’ятим. З ним зустрічалась лише раз. Друга зустріч закінчилась ви знаєте чим. Так минуло кілька років. Одного разу я познайомилася з людиною, в яку закохалась. Мені захотілося жити, як усі, забути про своє минуле, викреслити з пам’яті страшні роки. Не вдалося. Переміг страх. Я виїхала в інше місто, де в мене народилася донька. Назвала Оксаною і здаля в будинок немовляти. І життя моє стало нестерпним. Я марила Оксаною. Я стежила за її долею. Знала, хто її взяв з будинку й удочерив. Знала, в яку вона ходить школу і як учиться. Далі так тривати не могло. Мені все остогидло. Не раз хотілося накласти на себе руки. Я порвала з Максом. Не пішла на зустріч раз, удруге… І почала все міняти: Ім’я, прізвище, місце мешкання… Все… Мені здавалося, що я зробила те, чого прагнула: зникла з цього світу Христофорова і з’явилася зовсім інша жінка, літня жінка Меланова, яка жила в місті поряд з художньою школою, де вчилася малювати її дочка Оксана… Меланова мріяла дожити віку, ставши супутником… незримим супутником своєї єдиної справжньої радості в житті — дочки. Не вийшло. Коли я зустріла Тихого, я це зрозуміла. Я гнала його, але він вимагав неможливого: зв’язатися з хазяями, від яких я втекла. Він сказав, що його викрили. Через якихось хлопчаків^ І що його шукають. Я зрозуміла, може бути хвіст… Але не думала, що так швидко…

Шмагіна замовкла і, склавши руки на колінах, дивилася у вікно. Полковник Соколов, капітан Таранець і слідчий теж мовчали. Стенографістка підвела голову.

— Отже, — почав слідчий, — ви вбили Тихого, боячись, що він наведе на ваш шлях і вас викриють. Так?

— Так. І ще тому, що він наволоч, на його руках кров багатьох людей.

— А тепер, — тихо сказав Соколов, — до вас є ще одне запитання.

— Тепер однаково… Скільки завгодно…

— Скажіть, чим ви завинили перед своїми давніми чи сьогоднішніми господарями на Заході, що вони вирішили вас ліквідувати?

— Я знала, що вони не простять мені за Макса, чекала щодня, щогодини. Боялася і вас, і їх…

Полковник дивився на Лілі. Немолода сива жінка, зморшки на обличчі, згорблена спина, згаслий погляд… Людина, яка прожила страшне життя, сама собі обравши такий шлях, шлях зради, підлості, підступу. Не прожила, а проіснувала — у вічному страху, ненависті, облуді.

— Хто такий Макс? — Соколов дивився у вічі Шмагіній.

— Макс? — перепитала вона. — Макс є Макс. Такі, як я — колишні. Він — сьогоднішній. Ми — в тиражі. Він — грає.

КРАХ

Повідомлення про приїзд до міністра представника Радянського посольства не стривожило радника Рапке: черговий діловий візит, не більше. Він широкою усмішкою зустрів радянського дипломата. Той сухо відповів на привітання. Рапке це насторожило.

— Мене уповноважено, — почав дипломат, — передати вам ноту про притягнення до відповідальності військових злочинців, карателів з числа гітлерівських спецслужб, а також про видачу для віддання до суду колишніх громадян нашої країни, які, зрадивши Батьківщину, стали на службу фашизму, викриті у злочинах проти радянського народу і зараз проживають у вашій країні. -Дипломат передав Рапке великий конверт і папку. — Тут повідомлення радянської преси і їх переклади, а також інші матеріали. Зокрема, судових процесів, які нещодавно відбулись і які повністю підтверджують обгрунтованість нашої ноти.

Рапке пересмикнуло.

— Я доповім міністрові й уряду, — витиснув він.

Не встигли за радянським дипломатом причинитися двері, як’ Рапке кинувся до телефону, набрав номер телефону шефа служби безпеки.

— Слухаю, — почулось у трубці.

— Доки? — загорлав Рапке. — Доки це триватиме] Коли ви, нарешті, навчитеся ховати своїх людеіі так щоб ми не одержували ляпасів? Приїздіть сюди і ознайомтеся з черговим “гостинцем”, який підсунули нам росіяни. Знову ваших агентів там судять, а тут викривають нових. Підготуйте інформацію. Термін — одна доба! — Рапке кинув трубку.

Клея і Мольтке негайно викликав шеф. Першим зайшов Клей.

— Там прибув і Мольтке, — сказав Клей.

— У мій кабінет він більше не зайде, — просичав шеф. — Робіть з ним що завгодно. Ось! — він тицьнув пальцем на папку. — Ось яку свиню ви нам підклали своєю нікчемною діяльністю. Мольтке і вас росіяни вимагають судити, а ще видати з десяток ваших “кадрів”, які в минулій війні тільки й знали, що розстрілювали та вішали. Що вони ще вміють? Що? — шеф кричав несамовито. — Мольтке не зайде в мій кабінет, але й не повернеться назад. Робіть з ним що завгодно.

— Але… — спробував вставити слово Клей.

— Мовчіть!.. — грюкнув по столу кулаком шеф. — Ось матеріали судового процесу Турчака. Це ваш Клаус, здається?

— Су… су… судового процесу? — почав заїкатися Клей.

— Так, пане Клейст, судового процесу!

Клей здригнувся, почувши своє прізвище сорокових років.

— Тут цей Турчак такого про вашого Мольтке наговорив, що не судити його не можна. Ви думаєте, наші комуністи мовчатимуть? Ви думаєте, їхня преса та й писаки опозиції не піднімуть лемент на всю країну? А в державній раді хіба не знайдеться депутата, який звинуватить уряд в покриванні вбивць? Цього допустити не можна. Мольтке мусить зникнути. Тим більше, що це він підсунув нам Клауса.

— Я намагався спрямувати операцію…

— Мовчіть! — нетямився шеф. — Доспрямувалися. Клаус не тільки не вбив Лілі, а й сам попався.

— Невелика втрата, — махнув рукою Клей. — Він про Макса нічого не знав. Його розстріляли?

— А ви як думали? — підвів брови шеф. — За вбивство жінок і дітей по голівці не погладять. І це ще не все. На столі в мене лежать матеріали ще одного судового процесу. І знаєте, кого вони судили?