Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 (страница 34)
Клей здвигнув плечима.
— Вашу Лілі, — прошепотів шеф. — Ту Лілі, по душу якої ви посилали Клауса. І вона була дуже відверта на процесі. Особливо яскраво звучала її розповідь про дії Клейста. Ви такого не знали? — В голосі шефа прозвучали глузливі нотки. — Ах, знали? Що нам тепер з ним робити? Він живе тут, служить у розвідці і звати його тепер Клей… Лілі правду сказала, пане Бур?
Клей засовався на стільці, хотів підвестись, але шеф стояв надто близько, нависаючи над ним.
— От з Клеєм ми щось зробимо, — зловісно вів далі шеф. — Легально ви — звичайний комерсант. Отож комерсанта Клея ми й кинемо як шматок дохлятини так званій прогресивній громадськості. До суду справа, можливо, й не дійде, але поскубуть вас добре.
— Я працював… — почав Клей.
— Погано! — перебив його шеф і відійшов до столу. — Вкрай погано! Такі, як ви, нездари нам непотрібні. І з Мольтке не здумайте зволікати…
— Операцією з Максом я доведу, шефе, — нарешті підхопився Клей, — що ваш висновок…
Спалахнув сигнал урядового телефону. Шеф ухопив трубку.
Клей не знав, що йому робити. Хоч як неприємно йому було стояти перед шефом, мусив терпіти — його справа ще не закінчилася. Бути ж свідком розмови шефа після того, що йому сказано, теж не годилося. Клей поглянув на шефа. І злякався його вигляду. Той стояв блідий, кліпав очима, важко дихав. Обличчя почало синіти. Шеф повільно сповз у крісло.
— Слухаюсь, — прохрипів він і поклав трубку.
Довго дивився на телефон, потім повернув голову до Клея. Побачивши налиті кров’ю очі, синє від натуги обличчя, розкритий рот, Клей позадкував до дверей. Раптом шеф вистрибнув з-за столу, вмить опинившись біля Клея. Схопив його за вилоги піджака і притяг до себе:
— Ви — тварюка! — сичав шеф. — Дзвонив Рапке. Мене можуть погнати слідом за вами. — І він штовхнув Клея на стілець. — Мало нам ваших Клаусів та Лілі! Мало нам вашого П’ятого! Геть з очей, дурню!
Таким свого шефа він ніколи не бачив.
— Що сталося, шефе? — благально вимовив.
Шеф повільно стиснув кулаки.
— Що сталося, питаєш? — з притиском перепитав він. — Дрібничка, йолопе. Дрібничка! Вашого Макса чекісти взяли на гарячому, коли він намагався передати матеріали про секретні дослідження працівникові нашого посольства, який “випадково” проїздив через Червонознаменське. Макс у них, а дипломата вони випроторили. Тепер про це піднімуть лемент на весь світ. Наш лідер криком кричить, що ні про що, крім миру й дружби, ми не думаємо, а ви із своїм Максом підносите йому здоровенну дулю. Геть! — закричав шеф. — Геть!
Клей приголомшено мовчав і не рухався. І йому, і його шефові, і шефам його шефа було абсолютно ясно; гра програна.
Олександр Ємченко
ВИБУХ НАД ТУНГУСКОЮ
Після відкриття Америки і обох полюсів найзнаменнішою подією на Землі стало падіння на неї 30 червня 1908 року великого метеориту, названого Тунгуським.
Потужний спалах, обагривши предковічну тайгу, відбився від земної тверді, осяяв півнеба, вийшов за межі планети і полинув міріадами світлових променів у різні кінці Галактики, несучи близьким і далеким світам оповістку про гігантську катастрофу у системі жовтої зірки…
Спливли десятиліття. Планета, на якій стався колосальний вибух, більше сімдесяти разів облетіла навколо жовтої зірки, несучи на собі сліди страхітливого удару, завданого з небесної високості. Що то був за удар? Ось уже багато років кращі мужі науки б’ються над його розгадкою…
Ця людина все своє життя ручкалася з кам’яними вістунами всесвіту, що прилинули на Землю з незглибимих безодень космосу. Двадцять років поспіль вона досліджувала найзагадковіше диво віку — падіння Тунгуського метеориту. Чотири рази очолювані нею експедиції проникали у тайгові нетрі Сибіру й чотири рази поверталися назад, щоразу дедалі більше піднімаючи запону над таємницею гігантського катаклізму, що стався на зорі XX століття у тайговому безкраї.
…Ранок 30 червня 1908 року видався напрдчуд погідним. Сонце, викотившись із-за обрію, розбудило мешканців Хатанги. Пронизливо засвистів бурундук, у верховітті дерев застрибали меткі вивірки. Чуйно стрижучи вухами, лосиха привела малят на водопій. Вийшов на полювання ведмідь. Тайга остаточно прокинулася… І раптом у небі з’явилася сліпуча вогняна куля. Яскравіша від сонця, вона розжарила атмосферу, пронеслася над Сибірською залізницею, промайнула над Ангарою і вибухнула у басейні річки Підкам’яна Тунгуска, неподалік селища — Ванавара.
Пекельної сили струс потоптом пройшовся по глухій тайзі, як траву викосив двохсотрічні мачти сосен, порозкидав навсебіч людські оселі, оглушливим громом рознісся над сибірським обширом. З-під землі вдарила вода. На річках здійнялися величезні вали. Схарапуджені тварини у розпачі заметалися по лісу…
Сибірський катаклізм почула вся планета. Підземні поштовхи прокотилися на багато тисяч кілометрів. Навіть у далекій Австралії затремтіли стрілки сейсмографів. Гігантська повітряна хвиля двічі обігнула земну кулю.
Зникли ночі. Кілька діб поспіль над планетою стояло таємниче примарне сяйво, яке не могли затьмарити навіть густі хмари.
Що ж то було? Що за феномен відвідав Землю? Велетенський метеорит, комета? Зайшла антиречовина? Корабель інопланетян? Нейтронний вістун “чорної діри”? Висувалися найфантастичніші припущення і версії. Земля губилася у здогадах…
Леонідові Кулику йшов тоді 27-й рік. Він теж чув про сибірського феномена, теж дивувався його унікальністю. Але в той час студента Казанського університету хвилювали інші проблеми — він цілковито був зайнятий революційною діяльністю.
…Старовинний Троїцьк. Міська в’язниця. На днях сюди доставили одного пітерського революціонера. Його треба було звільнити за всяку ціну. Час побачень з арештованими. Десятки рідних, знайомих товпляться біля відчинених воріт. У цю мить до в’язниці під’їжджають дрожки. Кучер подає комусь умовний знак. Один із в’язнів вихоплюється з юрби, хутко стрибає на візок, і кучер чимдуж гонить коней. За кілька хвилин утікачі зникають за тюворотом.
Визволення революціонера не минуло для Кулика, а це був він, безкарно. Його заарештовують. Після відбуття покарання молодий Кулик приїздить із сім’єю до Міуса, де влаштовується помічником лісника. Тут, у Міусі, в житті студента настає переломний момент. До міста приїздить академік Вернадський. Вчений відразу оцінив допитливість і жвавий розум високого молодика в окулярах. “Нам прикомандирували дуже симпатичного, жвавого помічника — лісника Кулика, любителя мінералів і природи”, — писав з експедиції Володимир Іванович дружині. Там, в Ільменських горах, між маститим ученим і помічником лісника зав’язалася тісна дружба, яка тривала все життя. Зустрілися люди, об’єднані спільністю думок, відданістю справі, вірністю науці.
Після зустрічі з академіком Кулик переїздить до Петербурга, навчається в університеті, працює в Мінералогічному музеї. Розпочалося життя, сповнене великої творчої праці.
Якби Кулик прибув до Петербурга на кілька років раніше, він напевне зайнявся б дослідженням сибірської катастрофи, і вона, можливо, була б розгадана значно раніше і з меншими витратами сил. Однак життєві обставини склалися так, що на Підкам’яну Тунгуску Леонід Олексійович вирушив тільки через дев’ятнадцять років після падіння вогненної кулі, коли природа вже надійно сховала її таємницю.
Позаду в учня Вернадського вже була перша велика метеоритна експедиція. Буквально ганяючись за кам’яними гостями з космосу, Кулик об’їздив майже пів-Росії. Він побував у Києві й Саратові, Омську і Семипалатинську, Томську і Красноярську, Мінусінську і Канську — скрізь, звідки надходили повідомлення про падіння небесних тіл. До музею було доставлено близько двохсот космічних приблуд.
Тепер настала черга тунгуського гіганта. Залюблений у небо, а ще більше у рідну земну твердь, Леонід Олексійович не міг не зайнятися цим дивом. Він відчував на собі відповідальність перед наукою, історією, перед Вітчизною, на землю якої впав такий рідкісний гість із всесвіту.
— Оскільки це падіння сталося на території Союзу, — говорив Кулик в Академії наук, — то ми перед обличчям історії зобов’язані його вивчити, зафіксувавши всі наявні сліди цього явища. Тунгуський метеорит — грандіозна епопея метеоритної астрономії.
Ванавара зустріла Кулика рожевими спалахами бересту, похиленими дерев’яними оселями, дзвінким ґвалтом метких лайок і приглушеним сапанням оленів. Евенки привітно приймають “довгоногого Люче”, як назвали вони Леоніда Олексійовича. Кулик відкриває мету свого приїзду. Мешканців селища ніби хто підміняє. Вони стали цуратися дивного гостя, котрий кликав їх у “край мертвого лісу”.
Перед експедиційним загоном відкрилося дивоглядне, небачене видовисько. Ніби якийсь косар-гігант пройшовся тут, наче траву, поклав на землю буйний деревостій. Тиша. Ніщо не шелесне. Із завмиранням серця дивився Кулик на цю картину. Йому здавалося, що перед ним лежить не частка рідної впорядкованої планети, а якийсь позаземний шарварок, незбагненний космічний содом. “Приголомшлива картина відкрилася переді мною, — писав згодом Леонід Олексійович. — Тайга, котра ніколи не знала галявин, роздалася навсебіч, і могутні хребти білосніжних гір без будь-якої рослинності заясніли під яскравим промінням квітневого сонця… Ще недавно, як запевняли місцеві жителі, тут синіла тайга, безконечна, суцільна, могутня. Тепер уся вона знищена, повалена на землю, лежить паралельними рядами голих, без гілок і кори стовбурів, звернених своїми вершинами в протилежний від центру падіння бік…”