Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 7)

— Чи не будете ви такі ласкаві помінятися зі мною місцями? Я так звик до цього крісла, що в іншому почуваю себе, як кажуть, не в своїй тарілці.

— З цим кріслом у вас пов'язані якісь спогади?

— Це крісло стояло в моєму робочому кабінеті, спочатку в Кенігсберзі, потім у Зальцбурзі.

— Он як! Виходить, це крісло гауляйтера.

— Можна сказати і так, але все залежить від того, яку суть ви вкладаєте в це поняття — «гауляйтер». Ліві журналісти вживають його як лайливе слово.

— Я ніколи не був лівим, — відповів Фак.

— Отож я не помилився в вас.

Жінка років під сорок, ще досить приваблива, з модною зачіскою і легенько підведеними очима, вкотила невеличкий столик на коліщатках.

— Гутен таг, — привіталася вона.

— Це моя економка, фрау Елізабет, — відрекомендував її Розенкранц.

«Вона зовсім не схожа на нашу Бет, хоча вони, мабуть, одного віку», — промайнуло у Фака.

— До речі, з чого ми почнемо? — запитав Еріх Розенкранц.

— Почнемо спочатку, — сказав Максиміліан, беручи чашку з кавою.

— Як давно було це спочатку і водночас здається, що це було зовсім недавно. У вас не буває такого, коли ви думаєте про минуле життя?

— Щось схоже буває. Інколи я думаю: невже все це було — і фронт, і полон, і моя юність?.. А іноді все минуле наближається на таку відстань, що до нього можна доторкнутись рукою.

— Власне, так — «доторкнутися рукою». Це ви гарно сказали. Ще чашечку кави?

— Ні, дякую, розповідайте.

— Я народився в родині робітника. У батьків нас було троє — і всі хлопчики. Жили ми на околиці міста. Батько працював по десять-дванадцять годин, а одержував копійки. Моїй матері доводилось обшивати нас, а батько лагодив нам черевики, бо не вистачало грошей на взуття.

Ми, діти, навчалися в школі, а коли приходили зі школи, допомагали батькам: працювали на невеличкому клаптику землі і вирощували капусту, картоплю. Мати моя була дуже набожна і виховала мене у вірі в бога, творця всього сущого. Батько прищепив любов до близьких, нації, батьківщини, до людей і до всього живого.

Злидні змусили мене залишити школу. Я вступив на роботу на залізницю чорноробом. Так ми жили, поки не почалась війна. В 1915 році я попав на фронт. Ви не знаєте, що це була за війна: ми місяцями лежали в окопах, ходили в безглузді атаки і знову поверталися в свої смердючі окопи, де чвакотіла під ногами багнюка. Ви, мабуть, не повірите, але атака для нас була навіть так би мовити, розвагою. Хоча під час атаки ми втрачали своїх товаришів, але вона вносила якусь різноманітність у наше солдатське остогидле життя. Головне, ми не знали, навіщо ведеться ця війна, не розуміли, чому ми сидимо в окопах, кому це треба і коли все це зрештою закінчиться. Звичайно, ми говорили про це. Серед нас були і соціал-демократи. На все життя мені запам'ятався старий Шульц, як ми його називали. Це була політично освічена людина, хоча й з робітників. Він роз'яснював нам, кому потрібна війна. Вперше від нього я почув такі слова, як «Інтернаціонал», «соціалізм», «класова боротьба»…

Спочатку мені було страшно: адже ці слова руйнували все, на чому я був вихований. Я запитував Шульца: «Хіба ти не віриш у бога, хіба ти не визнаєш батьківщини? Як же так може бути, що батьківщина — це робітники всього світу?» — «Молодий ти і дурний, ще багато чого не розумієш. Але поміркуй добре над моїми словами…» — казав він. І я думав, і чим більше думав, тим більше переконувався в Шульцовій правоті. Справді, що дала батьківщина мені і моєму батькові? Ми працюємо не розгинаючись, а живемо як жебраки. Кому потрібна ця війна? Тим, у кого багато грошей, потрібні нові ринки збуту. І для чого? Щоб ще й ще набивати свої кишені. І тоді я сказав собі: годі! Я хочу по-справжньому розібратися у всьому цьому, я хочу займатися політикою. З такими думками застав мене кінець війни.

Та розібратися було не так-то просто. Соціал-демократи, незалежні соціалісти, спартаківці… І в кожного своя програма.

Я багато читав про міжнародне братерство робітників. Але як це виглядало на ділі? Французькі соціалісти стали справжніми шовіністами. Ніхто з них не прийшов на допомогу німецьким робітникам. Інтереси їхніх капіталістів були для них вище, аніж інтереси німецьких робітників. Вони не проводили межі між імператором, буржуазією і робітниками. Після війни в Берліні був обраний парламент народних представників. Але чим займались ці «обранці»? Безкінечними балачками, а трудовому народу жилося все гірше і гірше… Країна голодувала, безробіття стало справжнім лихом у нашому житті.

Одного разу на дискусійний вечір хтось приніс листівку. Вгорі на ній було написано: «Націонал-соціалістська німецька робітнича партія». Листівка оповіщала: «Що це за партія? Анархістська? Ні. Антикапіталістична? Так! Ми вимагаємо участі у капіталі, надбаному працею робітників, ми вимагаємо участі в управлінні. Ми вимагаємо аграрної реформи, націоналізації найбільших заводі» та фабрик. Ми хочемо здійснити німецький соціалізм на нашій батьківщині, при якому кожному трудящому німцю буде забезпечена робота, участь в управлінні виробництвом, вільний вибір професії, добрий заробіток, гарна квартира».

Програма була ясна, вона мені імпонувала. Я став націонал-соціалістом. Тоді нас були одиниці. Це була гаряча пора. Вдень я працював за шматок хліба, а ввечері виступав перед трудящими.

Говорив він як по писаному. Видно, все це не раз розказував спочатку слідчому, а потім журналістам.

— Так тривало три роки, — продовжував Розенкранц. — Моя дружина в цей час ділила зі мною всі злигодні нашого життя. Вона була дочкою заможних буржуа, але порвала з батьками, настроєними проти мене. Ми здавали кімнату, щоб платити партійні внески, і ніщо не могло нас зупинити.

У 1926 році я вперше почув Гітлера. Він умів говорити, запалювати людей. А за рік до цього я познайомився з Грегором Штрассером. Це був переконаний соціаліст нового гарту. Я став його близьким другом, а пізніше він познайомив мене з Гітлером…

У 1928 році партія послала мене в Східну Пруссію. Я мав створити там націонал-соціалістську організацію. Це була дуже нелегка робота. Мені довелось починати все спочатку. Ми друкували листівки і плакати в борг, тому що грошей у нас не було. Через шість місяців я вирішив публічно виступити і, взявши гроші із партійної каси, найняв найбільший зал у Кенігсберзі. Це коштувало тисячу марок. Мої друзі і помічники по партії переконували мене, що це божевілля і наш захід провалиться. Але я вірив у свої прогнози, і вони виправдались: народу набилося стільки, що декому довелося стояти на підвіконні. З тої пори справи пішли краще. Ми набули авторитет, і наша казна не була вже такого злиденною, як раніше.

У 1928 році в Ганновері відбувся з'їзд німецьких партійних керівників з північних областей країни. Там було покладено початок розколу між Гітлером і Штрассером. На цьому з'їзді Геббельс, який раніше виступав як соціаліст, зрадив Штрассера і перейшов у центр. Штрассера зрадив також і Гіммлер, який заздрив йому, бо розумів, що Штрассер вагоміший політичний діяч, аніж він.

Я продовжував працювати в Східній Пруссії. В 1930 році на виборах там перемогли націонал-соціалісти. Наша справа перемогла.

В 1932 році стосунки між Гітлером і Штрассером ще більше погіршали. Це сталося через постійне під'юджування Гітлера Розенбергом, Геббельсом і Гіммлером. Вони, звичайно, хотіли усунути Штрассера, який був рівня самому Гітлеру або принаймні був другим, не маючи собі рівних. Кожен із цих людей мріяв зайняти його місце. І це тривало всі останні роки. Штрассер не міг працювати в таких умовах, він заявив, що йде у відставку, і виїхав до Мерана в Австрію. Батьки моєї дружини родом із Австрії і на той час жили там. Під виглядом, що я виїжджаю до них, ми з дружиною переїхали до Австрії, де я, звичайно, і зустрівся з Штрассером. Я ніколи не забуду цієї останньої з ним зустрічі. «Ти мусиш залишитись у партії і боротися за соціалізм, — сказав він мені, — якщо ми всі підемо, то що станеться з партією? Ти подумай про це. Мене вони не залишать у спокої. Але в той же час я не можу створити нової партії проти Гітлера, в історичну місію якого вірю. Тому я відходжу від вас. Ти ж дай мені слово честі, що залишишся в партії і будеш продовжувати боротьбу». Я пообіцяв йому, що виконаю його наказ, хоч би там що.

Ми повернулися до Східної Пруссії, але побачення в Штрассером і розмова з ним не виходили у мене з голови. Я вирішив поїхати до Гітлера.

Гітлер спочатку прийняв мене привітно. Він похвалив мене за ту велику роботу, яку ми провели в Східній Пруссії. Я вирішив, що саме зараз можна почати розмову про Штрассера. Гітлер одразу ж змінився. Він переконував мене, що розбіжність між ним і Штрассером не має політичного характеру, але Штрассер не виправдав його надій, тому він змушений був дати йому відставку. Мені ж радив повертатися до Східної Пруссії і виконувати свою справу якомога краще, що принесе користь народу і партії. Під час цієї розмови був присутній Рудольф Гесс.

Ця розмова якось заспокоїла мене, і я повернувся сповнений надій і зі свіжими силами взявся за роботу.

Передусім треба було забезпечити роботою кожного робітника. Щоб розв'язати цю проблему, я висунув простий принцип — спершу дати кожному трудящому місце праці і забезпечити його шматком хліба, а потім по можливості надати йому краще робоче місце.