Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 6)

13 березня 1945 року присвоєно звання обер-штурмфюрера.

У квітні 1945 року був відряджений з секретним завданням до Швейцарії з документами на ім'я Клауса Клінгена».

«Виписка із особової справи підполковника Клауса Клінгена. (Бундесвер).

Клаус Клінген. Рік народження — 1920.

У бундесвері — з 1952 року. Капітан. Начальник льотно-учбового загону.

В 1955 році відряджений до бундесмаріне. Призначений начальником загону гідролітаків.

У 1956 році призвоєно звання майора.

З 1957 до 1960 року працював начальником сектора висотних польотів у авіаційному центрі НАТО (Гохшварцвальд).

У 1960 році присвоєно званих підполковника.

У 1961 році відряджений до бундесмаріне. Командував полком винищувачів прикриття підводних човнів.

У 1965 році подав у відставку і почав займатися книговидавничою справою».

Гарвей закінчив читати, відсунув рукою папери.

Обличчя Клінгена було Пітеру знайомим. Хоча їх і не знайомили, але вони не раз зустрічалися на маневрах військ НАТО. Здається, він був і на «Гірінгу»… Так, він був там. Гарвей ясно пригадав це зараз.

…Був сонячний день. Кораблі, що супроводжували «Обсервейшн Айленд», рятівне судно «Кіттівейк» і есмінець «Гірінг», на якому були офіцери НАТО, погойдувались на легкій хвилі недалеко від порту.

Есмінець опинився ближче від інших до атомного ракетоносця. З нього добре було видно, як маленькі моторні буксири, мов поплавки, підстрибували на хвилях, то поринаючи вниз, то злітаючи вгору, щоразу оголюючи гвинти, що обертались із скаженою швидкістю. А «Джордж Вашінгтон» на цій же хвилі тільки ліниво кивав сферичним носом.

Пофарбований у жовтогарячий колір, із плоскою, ніби зрізаною ножем, надбудовою, підводний ракетоносець «Джордж Вашінгтон» виглядав незвичайно.

Як тільки буксири відчепились і поспішили в порт, була дана по радіо команда, і вся флотилія, набираючи швидкість, попрямувала до місця випробування.

Близько тринадцятої години «Джордж Вашінгтон» у супроводі кораблів прибув у призначений район.

Океан заспокоївся, і його блискучу під променями сонця срібну поверхню розрізало лише гостре вістря тоненької телеметричної антени підводного човна.

Чекали запуску. Динаміки, встановлені на командному містку і на верхній палубі, розносили по всьому кораблю чіткі команди: «Т — мінус 80, Т — мінус 79».

За хвилину до запуску з підводного човна був даний яскраво-зелений димовий сигнал, а невидимий диктор продовжував: «Т — мінус 40, Т — мінус 39, Т — мінус 38…» При відліку «Т — мінус 10» динаміки чомусь замовкли. Через кілька секунд вони знову ожили:

— Стояти всім на місцях, стояти всім на місцях! — Знову коротка пауза і повідомлення: — Запуск відкладено!

Систему управління ракетною стрільбою переключили на другу ракету, і знову почався відлік оперативного часу. Але і цього разу запуск довелося відкласти: в район приводнення ракети ввійшов якийсь корабель, як повідомили станції спостереження. Запуск було відкладено на другий день.

Наступний день був щасливіший. Коли закінчили відлік оперативного часу, рівно о 12 годині 29 хвилин поблизу того місця в океані, де стирчала телеметрична антена підводного човна, піднявся водяний султан — тонконоса ракета вислизнула на поверхню і ніби застигла в повітрі, звільняючись від водяного шлейфа. Із її сопел з величезною силою і страшенним виттям вирвалось полум'я — це включився ракетний двигун. В перші секунди плавно, ледь помітно вібруючи, але блискавично набираючи швидкість, «Поларіс» прямував у блакитну вись, тягнучи за собою вже в розріджених шарах атмосфери кучеряву смугу білих відпрацьованих газів. Через 55 секунд відокремилась перша ступінь ракети, а ще через 89 секунд — друга, але цього вже ніхто не бачив, про це повідомили станції спостереження.

Пролетівши 1780 кілометрів, головна частина ракети впала в океан. Того ж дня Ейзенхауеру було надіслано телеграму: «Поларіс» —із глибини до цілі. Успішно».

Так, саме таку телеграму було тоді надіслано Айку, але якщо її копія одночасно пішла в Москву, то… І скільки подібних повідомлень за всі ці роки міг відправити цей «ангел», якщо він радянський розвідник?.. І що буде, коли «консерви», якими так цікавляться американці і яких вони ніяк не можуть вибити в «Спілці колишніх офіцерів», потраплять до росіян? Гарвей збирався в дорогу. Він хотів потрапити в Лондон трохи раніше від Клінгена і там домовитись про спільні дії з Інтеллідженс Сервіс.

Розділ четвертий

До Цель-ам-Зее Фак прибув у другій половині дня. В цьому маленькому затишному містечку він колись провів кілька днів. Тоді в озері добре ловилась риба, а у фрау Герди, власниці невеличкого готелю, були чудові шніцелі та гострі салати, що наганяли апетит. Ось, мабуть, і все, що залишилось у пам'яті Фака від короткого перебування в цих місцях.

Брауерштрассе, на якій жив Розенкранц, привела Максиміліана до самого озера. Невеликий особняк у сучасному стилі з номером «14» стояв неподалік від дороги. Дві вузенькі асфальтові доріжки вели: одна — до невеликого гаража, друга — до під'їзду будинку. У розчинених воротах гаража стояв «мерседес» моделі минулого року. Біля нього порядкував уже не молодий, худорлявий чоловік у комбінезоні і береті. Фак під'їхав до нього.

— Добрий день, — сказав він, вибираючись із кабіни.

— День добрий.

— Чи не скажете, бува, вдома пан Розенкранц?

На це запитання він не одержав ніякої відповіді і вже подумав, чи не глухий цей шофер Розенкранца. Але чоловік у комбінезоні випростався, витер ганчіркою руки і з гідністю відрекомендувався:

— Еріх Розенкранц.

— Пробачте, — сказав Фак, трохи зніяковівши, — я — журналіст Максиміліан Фак.

Розенкранц уважно подивився на нього і запросив:

— Ходімо в дім.

Вони пройшли через невеликий садок і почали підніматись сходами.

— Від якої газети ви прибули? — запитав Розенкранц, повернувшись до Фака.

— Я працюю в журналі «Вечірні читання», але прибув зараз від самого себе, якщо так можна висловитись.

— Пробачте, ви назвались Факом. Чи не ваша це книжка оповідань «Бузковий степ»?

— Так, це моя книжка.

— В оповіданнях про полон я знайшов багато співзвучного тому, що довелось пережити й мені.

— Ви були в полоні?

— І в полоні, і в тюрмі… Прошу вас, проходьте, сідайте. Я залишу вас на хвилинку, тільки переодягнусь.

Фак опустився в глибоке старомодне крісло, що так не пасувало до легких сучасних меблів вітальні.

Розенкранц вийшов у світлому костюмі з пляшкою коньяку і двома чарками.

— Не знаю, з чим ви прийшли до мене, — сказав він, — але чомусь я відчуваю до вас довіру. Сигари, сигарети?.. — запитав.

— Дякую. Я палю тільки «Астор». Максиміліан дістав із кишені пачку сигарет. Розенкранц наповнив чарки:

— На здоров'я.

— Ще два дні тому назад я і не думав про цю зустріч, — признався Максиміліан.

— І що ж трапилось за ці два дні?

— Нічого особливого. Я прочитав репортажі Мірбаха в «Штерні» і загорівся бажанням побачитися з вами.

— Пробачте, до якої партії ви належите?

— Я не належу ні до якої партії і інтерес до вас маю суто літературний, письменницький. Я зараз працюю над одним твором. У центрі його — тридцяті роки, наш злет…

— Це документальна річ?

— Ні, це річ художня, але я хочу надати бодай зовні їй документального характеру.

— Чим я можу бути вам корисний? — поцікавився колишній гауляйтер.

— Гауляйтера Розенкранца знають усі, Розенкранца-людину знають лише близькі, мені хотілося б пізнати вас із цього боку.

— Ви з ким-небудь уже говорили про мене?

— Ні. Я вирішив, що ви краще за інших зможете розповісти про своє життя.

— І ви потім напишете про це?

— Сподіваюсь. — Фак витяг сигарету, понюхав її.

— Бачу, розмова у нас буде довга, тому я скажу, щоб економка приготувала каву, — сказав Розенкранц.

За кілька хвилин він повернувся і попросив Фака: