реклама
Бургер менюБургер меню

Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 8)

18

У Східній Пруссії завжди був надлишок сільськогосподарських продуктів. Перевиробництво сільгосппродуктів призводило до кризи у сільському господарстві. Тоді я вирішив заснувати в Пруссії сотні нових підприємств і залучити до роботи десятки тисяч нових робітників із центральних районів Німеччини, до не вистачало продуктів харчування. Звичайно, у мене були супротивники і перший із них — Шахт, але я все таки здійснив цю реформу. Мої вороги кричали: «Куди приведе нас Розенкранц, адже це більшовизація!»

До Східної Пруссії наскочило декілька високих комісій, але все обійшлося гаразд.

Тоді мої супротивники повели проти мене атаки в іншому напрямку: вони говорили Гітлеру, що, коли якась провінція захоче відокремитись, — ми не повинні допустити до цього. А тому потрібно мати сильні загони поліції, підпорядковані центральній владі. Особливо вони робили натиск на Пруссію, яка з'єднувалась із Німеччиною лише польським коридором.

Гітлер піддався на ці хитрощі, і незабаром Східну Пруссію заполонили загони СС, що підкорялись особисто Гіммлеру. З того часу мій антагонізм з Гітлером не припинявся аж до останніх днів.

Невдовзі наступив новий удар: Грегора Штрассера спочатку заарештували, а під час так званого путчу Рема вбили агенти Гейдріха в берлінській в'язниці. Я гірко визнавав своє безсилля, я нічого не міг зробити для нього.

Скоро в мене відбулася чергова сутичка з Бах-Зелевським, начальником військ СС у Східній Пруссії. Він образив мене в своєму службовому кабінеті, і я дав йому ляпаса. За це я ледь не поплатився життям. Герінг звільнив мене від посади міністра-президента, і я виїхав до Берліна. Гесс радив мені залишитись в імперській канцелярії, але я обрав інший шлях і поїхав до знайомого епіскопа, бо імперська канцелярія вже кишіла есесівцями. Гіммлер же поїхав до Східної Пруссії.

Через вісім днів він повернувся, провівши там ревізію. Йому нічого не вдалося виявити такого, що скомпрометувало б мене в очах фюрера, і Гітлер так прямо і сказав йому: «Тьху, Гіммлер, і вам не соромно виступати тут з отаким не вартим доброго слова сміттям? Що ви тільки не говорили мені раніше! Від ваших сміховинних звинувачень нічого не лишилося. Повірте мені, якщо ви хочете звалити Розенкранца, то цього не можна зробити за допомогою бруду. Таку людину, як Розенкранц, революціонера, не скидають непристойними засобами. Боротися треба інакше».

Мені ж Гітлер сказав: «Ви давно користуєтесь моєю довірою, повертайтесь до Східної Пруссії і працюйте так добре, як і досі».

— Отже, у вас відбулося примирення з Гіммлером, незважаючи на трагічну загибель Штрассера? — перебив Фак.

— Штрассер — це була моя незагойна рана, але Штрассера вже не було серед живих. Я знав, що Гітлера обплутали Гіммлер і Геббельс, він надто довірився їм. Я вірив тоді Гітлеру, тільки сліпий не бачив, що в ті роки фатерлянду він приносив усе нові й нові перемоги. Крім того, я добре пам'ятав слова самого Штрассера: «І коли б тобі довелося ще скрутніше, і коли б тобі довелося жерти багнюку, ти мусиш залишитись у партії і боротися за соціалізм. Подумай про свою провінцію. Невже вона повинна потрапити до рук інших, до рук свиней?! Вони тільки того й чекають!»

Моя провінція на початку війни розквітла. Ми побудували за короткий час 307 підприємств, які, по суті, стали державними підприємствами і забезпечили сотні тисяч робітників шматком хліба і масла. Справи йшли добре, і з кожним днем ставало все краще. Ми вітали возз'єднання німців у єдину державу, що відбулося 1937 і 1938 років. Залишився один апендикс, який треба було вирізати: польський коридор. Східна Пруссія повинна була мати міцні артерії з фатерляндом, і те, що сталося в 1939 році, я вважаю трагічним непорозумінням. Якби оточення фюрера, найближче оточення, було іншим у ті роки, світову війну можна було б відвернути. Легкі перемоги, які ми одержували на воєнному і політичному полі, запаморочили багатьом голови. Найближчі політичні і військові кола Гітлера піддалися цим настроям за невеликим винятком, це не могло не позначитись на рішеннях самого фюрера. Внаслідок — світова війна.

Війна завжди породжує жорстокість. Візьміть такий елементарний приклад. Двоє б'ються — з чого починається: хтось когось образив, другий дав йому ляпаса, перший відповів, але все це ще поки що ведеться по-джентльменськи. Та в міру того, як бійка триває і кожний хоче її виграти, пускаються в хід ноги, б'ють головою і, нарешті, хапають важкі предмети, якими завдають каліцтва, можуть навіть убити один одного… Звичайно, кожне порівняння хистке, як кажуть, але згадайте початок війни. Хіба не джентльменським кроком було з боку Німеччини те, що вона дозволила евакуюватися розбитій англійській армії із Дюнкерка в 1940 році? А коли були зосереджені величезні воєнні сили вторгнення на побережжя Франції, хіба фюрер не скасував його. Хіба це було не по-сусідськи, не по-джентельменськи? Але англійський прем'єр на той час уже уподібнився тому забіяці, що отримав ляпаса. Засліплений образою і ненавистю, він не міг приборкати своїх почуттів і наперекір здоровому глузду кинувся в бійку. А за ударом у відповідь настає удар. І вже друга сторона теж озлоблюється, і починається бойня…

Треба сказати, що Гітлер ніколи не інформував партійних керівників на місцях про прийняті важливі політичні рішення. Він не проводив засідань кабінету міністрів. Він видав указ про збереження державної таємниці, і кожний, хто брав участь у будь-яких важливих парадах в імперській канцелярії, давав присягу про збереження таємниці. Таким чином, про важливі події ми дізнавались по радіо. Так, по радіо ми дізнались про початок війни з Польщею.

Під час війни я, як і раніше, займався господарськими і партійними справами. Влада поліції і СС в ці роки, певна річ, зміцніла, і з цим я вже нічого не міг вдіяти. Єдине, чого я добився, щоб у моїй провінції не було концентраційного табору.

— Даруйте, що перебиваю вас, — вставив Фак. — Ви були проти концентраційних таборів?

— Концентраційні табори були необхідні. Але особисто мені було неприємно займатися цією справою, я знав, що знайдеться немало людей, які охоче виконуватимуть таку роботу.

— Отже, ви не проти концтаборів, ви тільки цю роботу передоручили іншим?

— От ви знову рветесь у відчинені двері: проти — не проти? Можна сказати: я проти поліції, проти тюрем… але ж це самі слова. Поки існують злочинці — потрібні в'язниці.

— Але ж у концтаборах у Німеччині в ті роки сиділи не лише злочинці, але й люди, ні в чому не винні, люди, які не вчинили ніяких злочинів, наприклад, більшість євреїв.

— Я ніколи не був антисемітом і шовіністом. Одного разу я приїхав оглянути державне сільськогосподарське підприємство в Красне і побачив, що оселі євреїв порожні. Виявляється, їх виселили до Варшави. Я негайно зв'язався з міністерством закордонних справ, де мені відповіли, що цю акцію здійснюють зондеркоманди СС, які підпорядковані особисто Гіммлеру. Це трапилося вже в розпалі війни, і було пролито стільки крові, в тому числі німецької, що їхати до фюрера з цією справою я не міг, тим паче, знаючи ставлення фюрера до єврейського питання з його ж праць.

— І що ж було далі?

— Далі була війна, жахлива, нищівна. В ході цієї війни були допущені трагічні помилки.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви знаєте це, пане Фак, не гірше од мене. Для чого ми знову будемо з вами перебирати брудну білизну? Кому це потрібно?

— А як ви опинились у Зальцбурзі?

— У 1944 році мій молодший брат — полковник вермахту — був переданий до суду у справі «20 липня» і страчений. Між нами кажучи, я не впевнений і зараз, що Фрідріх пішов проти фюрера, але, хто його знає, тоді внаслідок трагічних поразок на фронті багато військових були гостро настроєні проти Гітлера. Але, найімовірніше, смерть мого брата на совісті Гіммлера. Адже цим він завдав мені найдошкульнішого удару, після якого я вже не міг користатися попередньою довірою. Мене понизили, перевели в Зальцбург.

— Але ж, зрештою, це відіграло в вашому житті позитивну роль: ви майже уникнули покарання, якого зазнала більшість визначних партійних діячів націонал-соціалістської партії?

— Так, я просидів у тюрмі лише рік. Але за цей рік н втратив свого вірного друга — дружину. Вона краще від інших знала мене, мої прагнення, вона дуже переживала весь цей процес, куди приплутали й мене. І якщо до цього додати, що я втратив брата, то все це мені дуже дорого коштувало.

— Хіба у вас ще був брат?

— Так, він загинув на фронті в сорок третьому році.

— Те, що ви розповіли мені, дуже цікаво. Це зовсім не схоже на ті офіційні біографії, які мені доводилося читати під час третього рейху. Я бачу, що дуже втомив вас, але дозвольте запитати ще одне: що ви можете сказати з приводу всієї цієї історії в Грюнзее?

— Ах, молодий чоловіче… Я розумію, ви журналіст, І вас теж захоплює сенсація. Про цю справу я майже нічого не знаю і гадаю, що 99 відсотків із опублікованих на цю тему матеріалів — це здогадки ваших колег-журналістів. Я цілком допускаю, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики. Впевнений, що в багатьох альпійських озерах ви знайдете щось подібне. Адже тоді був такий час: кінець війни, наближався ворог, і люди все ховали…