Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 9)
— Але ж пишуть, що це були не зовсім звичайні ящики, що в них зберігались важливі секретні документи.
— Писати й казати можна що завгодно… Потрібні докази. А їх же нема… Хто бачив ці документи?
— Але журналіст Мірбах заявляє, що бачив їх…
— Я читав це. Наївнішої історії придумати було неможливо… Мабуть, хлопці просто випили добряче звечора…
— Але це пояснення не можна вважати серйозним.
Розенкранц знизав плечима, ніби кажучи: «А що я можу сказати інше?»
— А взагалі, мене це мало цікавить, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, сказав він, підводячись.
Встав і Фак.
— Я сподіваюсь, що ви не скористаєтесь моєю довірою і не нашкодите мені? — запитав Розенкранц.
— На довіру я відповідаю довірою… До побачення, пане Розенкранц…
Розділ п'ятий
Клаус поволі пробуджувався від сну і в першу мить не міг збагнути: чи теплохід рухається, чи вони вже причалили. У Північному морі їх сильно хитало, а тепер теплохід ішов по рівній, мов стіл, поверхні. Потужні машини, сховані в череві корабля, злагоджено працювали, два гребних вали, даючи сотні обертів за хвилину, злегка вібрували, і ця вібрація передавалась корпусу, перегородкам, усьому судну.
Клаус встав, підійшов до вікна і відхилив шторку. Так, безперечно, це була Темза. Сіра передсвітанкова імла висіла над рікою. Вдалині вузенькою смужкою виднівся лівий берег. Тут Темза була широкою і нагадувала швидше морську затоку, аніж річку. По її сіруватій хвилястій поверхні снували кораблі, один танкер середнього тоннажу з широкою трубою, нахиленою до корми, пройшов зовсім недалеко: на його флагштоці і на кормі можна було розрізнити шведський прапор. Не встиг Клінген простежити за ним, як по лівому борту насунулось якесь велетенське судно. Воно було білосніжне і нагадувало величезний айсберг. Майже хвилину судно йшло стрічним курсом і затуляло від пасажирів «Кіквіка» протилежний берег.
Могутня водна артерія, що з'єднувала Лондон із найбільшими портами світу, пульсувала вдень і вночі. Клаус вперше під'їжджав до Лондона по Темзі. Він багато чув про Лондонський порт, його велич, а тепер побачив це на власні очі. До міста ще лишалося добрих сорок миль, а обидва береги річки вже густо заставлені портовими кранами і причалами, здатними водночас прийняти і розвантажити сотні суден.
З кожною милею відчувалось наближення великого міста. Невеличкі селища індустріального типу, труби маленьких заводів і фабрик, розташованих на околиці, змінювались багатоповерховими сірими будинками і високими трубами потужних промислових підприємств. Тепер уже не сотні, а тисячі машин, схожих на темних жучків з червоними очицями, пересувались по шосе на правому березі.
Коли Клінген вийшов на палубу, вже світало. За двома димучими грубими заводськими трубами в червонястому серпанку вставало сонце. Цей перехід від ночі до дня був швидкий і малопомітний: контури будов на березі виразніше вимальовувались, погасли жовті ліхтарі вздовж прибережного шосе, вода за бортом світлішала і робилась зеленуватою.
По радіо оголосили, що «Кіквік» за чверть години прибуває до Тільбері. Клінген хотів було вже піти і розбудити Маргарет, коли раптом побачив її на верхній палубі. Вона була в білому жакеті з коричневим оздобленням, у вузькій, як завжди, білій спідничці і легеньких ажурних туфлях.
— Хелло!
— Хелло! Ви чудово виглядаєте, Маргарет, хитавиця на вас зовсім не вплинула.
— Дякую, шеф. Я ковтнула одразу дві таблетки і спала, як після маківки.
Вона набрала повні груди свіжого річкового повітря, і, здавалося, воно влило в неї нові сили, наскільки це було можливо: вона завжди мала гарний колір обличчя, і в кожному поруху вловлювався надлишок здоров'я і молодості.
— Сьогодні, Маргарет, у вас вільний день. Ви тільки скажіть мені, де ви хочете зупинитись?
— Хіба у вас не буде ділових зустрічей і я вам не знадоблюся?
— Ні. Сьогодні я хочу відпочити і провідати старого приятеля.
— Я завжди зупиняюся в Хілтона[7]: там простіше, не треба дотримуватись церемоній, заведених в англійських готелях, — відповіла Еллінг.
— У нас дивовижно співпадають смаки, уявіть, я теж віддаю перевагу Хілтону. Отже, поїдемо разом.
Причал, до якого пристав «Кіквік», виявився безлюдним. Це був старий причал, призначений для таких же старих теплоходів, як «Кіквік». Звідси до Лондона було ще двадцять шість миль.
Двоє сонних чиновників стояли на виході з критого переходу, що з'єднував причал із станцією лондонської електрички, і робили відмітки про в'їзд у паспортах пасажирів, що прибули.
Безлюдно було і на пероні. Електричка вже чекала пасажирів на третій колії. Двері вільних купе були розчинені, і в кожне купе можна було ввійти прямо з перону. Ніде — ні станційних служителів, ні кондукторів. Пасажири «Кіквіка» зайняли місця в електропоїзді, і вокзал знову обезлюднів.
Без найменшого сигналу електричка рушила з місця.
Клаус і Маргарет сиділи в купе вдвох. Електричка була старенька, з потертими шкіряними сидіннями і збляклою фарбою на стінах, але йшла м'яко та швидко.
За вікном пролітали будинки і фабричні будови, потім почались порослі рудою травою пустирища, і це здивувало Клауса. Англійці дорожили кожним клаптиком землі, невже вони не могли якось використати ці землі?
Але ось знову пішли будови, маленькі дворики — це були вже передмістя Лондона.
Наблизившись до вокзалу, вони, як і раніше, бачили безлюдні вулиці, лише зрідка, то в одному місці, то в іншому проносилась автомашина.
— А де ж люди? — здивовано перепитував Клінген.
— Сьогодні неділя, містер Клінген, — пояснила Маргарет. — Більшість лондонців виїхала за місто, найзаможніші проводять ці дні в Парижі, а решта сидить удома… в халатах… Хіба ви не знаєте, що англієць дозволяє собі таку розкіш — посидіти в халаті — лише в суботу та неділю?
— Я чув про це як про анекдот.
— Це зовсім не анекдот. Вам не доводилося ніколи жити в англійській сім'ї?
— Ні, не доводилось.
— Я жила в Англії рік, коли вивчала мову, і знаю, що це зовсім не анекдот. До речі, в суботу і неділю англійці не ходять один до одного в гості. Ви, здається, хотіли відвідати приятеля — врахуйте це.
— Я впевнений, що Мітчел зовсім не такий і йому не притаманні всі ці звички.
— Це не звички, це традиції. А традиції в Англії вище законів.
Електричка зупинилась. Вони вийшли на перон.
— Ну, а таксі ми знайдемо цього суботнього ранку? — поцікавився Клінген, оглядаючи привокзальну площу.
— В суботу це важко, власники таксі в ці дні теж відпочивають: адже пасажирів нема. Ми без валіз і швидше доберемося до центру на метро, — запропонувала Маргарет.
Проїхавши кілька станцій у метро, вони вийшли на Оксфорд-стріт — одну з найширших вулиць Лондона з розкішними універсальними магазинами. Тут їм пощастило взяти таксі, яке довезло їх до готелю Хілтона.
Минулого разу, — взимку, Лондон після Парижа видався Клаусу містом, у якому мало світла. Наперекір старій уяві про Англію як про туманний Альбіон, сьогодні небо було ясним, і світило сонце. Але старовинні закурені будинки поглинали сонячне проміння, і широкі красиві вулиці були темними та холодними. І все-таки цього літнього дня місто виглядало якось зовсім інакше. Сонце, як на півночі, було спокійне, лагідне, а зелень численних парків і скверів надавала вулицям святкового забарвлення.
Формальності в готелі відняли лише декілька хвилин. Йому і Маргарет відвели два сусідніх зручних номери, і вони домовились, що зустрінуться в холі завтра о десятій ранку.
Із номера Клінген подзвонив Мітчелу, і жіночий молодші голос відповів йому, що Мітчел удома, але зараз відпочиває. Не гаючи часу Клінген викликав по телефону таксі і спустився униз.
Виїхавши за місто, машина проминула старе англійське село. Ще здалеку Клінген побачив Біндзорський замок, що височів на взгір'ї. Невдовзі можна було розрізнити серед високих дерев дво-триповерхові будинки Віндзора.
Як не дивно, але вулиці цього маленького містечка були багатолюдніші, ніж вулиці Лондона. Мабуть, його мешканці і так почували себе наче на дачі і нікуди не виїжджали на вихідні дні. Справді, тут усе було чудове: і ставок, і красиві околиці…
Вони проминули школу Ітона, школу майбутніх прем'єр-міністрів, як її називали. Тут навчалися діти родовитих аристократів, принци і принцеси із тих країн, де монархія ще збереглася в тій чи іншій формі, ну, і, звичайно, нащадки місцевих багатіїв. Одразу ж за школою Ітона стояв будинок Мітчела Ескіна. Клаус розрахувався з водієм, вийшов із машини.
Він натиснув на дзвінок біля хвіртки. За низенькою загорожею виднівся великий квітник навколо будинку. Під вікнами росли яскраво-червоні троянди. У всьому тут відчувалась жіноча рука та гарний смак, і Клінген радів за друга, що він живе в такому місці і що його дружина — чудова господиня.
До хвіртки поспішала чорношкіра дівчина в барвистій блузі і чорній міні-спідничці, яка здавалася ще коротшою від того, що ноги у дівчини були затовсті. Раніше в Ескіна не було служниці. «Чи в його будинок я потрапив?» — подумав Клінген і запитав:
— Тут живе містер Ескін?
— Так, сер, — відповіла дівчина.
— Я можу його бачити?
— Як мені доповісти про вас, сер?
— Я — Клаус Клінген. Скажіть йому — Клаус Клінген, — повторив він, щоб вона запам'ятала його ім'я.
— Так, сер. — Вона зробила щось схоже на кніксен і подріботіла своїми товстенькими ніжками, взутими в легенькі полотняні туфлі на товстій підошві із спресованої пробки.