Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 11)

У «Норддойтчрундшау» Максиміліан знайшов кореспонденцію Мірбаха під заголовком «Коричневий дім перебирається до Бонна».

«Нещодавно в гранд-отелі «Петерсберг», що розташований у мальовничому куточку біля Кенігсвінтера, лідер націонал-демократичної партії фон Тадден заявив кореспондентам на прес-конференції: «Ми збираємося штаб-квартиру партії перенести із Ганновера до Бонна. Це необхідно для того, щоб тримати руку на пульсі політичного життя країни, за майбутнє якої з кожним днем ми відчуваємо все більшу відповідальність».

Яке ж майбутнє готує нашій країні пан фон Тадден?

Недавно в Альсхаймі (земля Рейланд-Пфальц) після виступу депутатів НДП розгорілись гарячі суперечки. Щоб переконати своїх супротивників, прихильники НДП дали волю кулакам, галасуючи: «Бий їх до смерті! Жени їх геть! Ми примусимо їх танцювати на вістрі ножа, як це робили свого часу з євреями…»

Можливо, це просто епізод, безглуздий випадок?

У штутгартському ландтагу депутат від НДП в полеміці з прем'єр-міністром землі Баден-Вюртемберг Гансом Фільбінгером заявив: «Наші вимоги до уряду лишаються попередніми: Німеччина повинна бути об'єднана. Як і яким чином — це вже не так важливо». Зате інший депутат Кессельмайєр відверто заявив: «Ми — нація солдат, а почали боятися пострілу. Це ганьба! Невже нам так шкода розлучитися з дитячою іграшкою, яку ми називаємо демократією, і повести країну вперед твердим курсом?»

І коли Фільбінгер йому сказав: «Цей стиль нам добре відомий ще з тої пори, коли нам жилося не зовсім добре», — депутат НДП перебив його: «І все ж настане день, і ми змінимо вас».

Таку ж думку висловив днями глава окружної організації НДП Котціас: «Ми зачекаємо. Наш час настане!»

«Так, Мірбах розійшовся, — подумав Максиміліан. — Це відкрита війна».

Він сховав у папку рукопис оповідання «Кохання в березні», яке ніяк не міг закінчити. Це було безсюжетне оповідання, оповідь настрою, а належного настрою цього ранку не було. Писати йому не хотілося. Раптом у нього майнула думка, що його рішення поїхати на Грюнзее — це просто втеча від роботи. Так бувало зчаста, коли йому не писалось, він під будь-яким приводом залишав рукопис.

О цій порі вулиці Відня були майже вільні. Затримували лише світлофори на перехрестях. Виїхавши на Рінг[11], Фак наддав швидкості.

З Рінга Фак повернув на Маріахільферштрассе і помчав у напрямку до Західного вокзалу. Промайнули останні приміські садиби, і Максиміліан вибрався на автобан.

Із задоволенням слухав він, як вітер за шибками кабіни висвистує все пронизливіше й тонкіше, а обабіч вже не біжать, а миготять дерева — суцільне миготіння, наче смуги на екрані зіпсованого телевізора.

За чотири години він доїхав до Смундена.

За містечком Бадаусзее починався важкодоступний район Зальцкамергута. Дорога серпантином пішла вгору.

День стояв сонячний, і все було пронизано світлом. Тіні лежали короткі і різкі, вони здавалися майже чорними поряд із смарагдовою зеленню хвойних дерев.

Нижче розкинулися світло-зелені луки, а ще нижче, в долині, виднілося маленьке курортне містечко. А ось і озеро: Клопайнерзее чи Фельдзее? Тут їх стільки, що Фак, хоча й часто бував у Альпах, плутав їхні назви. Дуже вже вони схожі між собою.

Самотній білий трикутник вітрила посередині озера, здавалось, стояв на місці. Біля маленького причалу скупчились яхточки. Тут же, недалеко від озера, розташувався великий готель дещо химерної архітектури з куполоподібним дахом і чотирма наріжними фіолетовими вежами.

Місточки, що вели з берега до води, шезлонги під жовтогарячими тентами — все було порожнім, ніде ані душі.

Дорога понад лісом знову пішла вниз. Нагріта на сонці хвоя сильно пахла, а її голки блищали, як поліровані.

А ось нарешті і містечко Бадль Креуц — невеличке і затишне.

Проминувши місто, Фак зупинив машину біля дорожнього ресторану. Коли він виліз із машини, відчув, як немилосердно пече сонце. Взагалі тут, у горах, такої жари не буває, і тепер зрозуміло, чому довкола пусто, — всі поховались від спеки.

Ресторанчик був чистенький, але бідний — плетені дешеві крісла і прості дерев'яні столи, на столах де-не-де квіти з альпійських луків. Господар, кругловидий і рожевий, здавався прямою протилежністю своїй скромній обителі. Його ласкавий і запобігливий тон, яким він промовив перші слова, свідчили про те, що справи його йдуть не так уже й добре.

Максиміліан хотів випити холодного оранжу, але одразу ж подумав, що треба заохотити господаря до розмови, і замовив пляшку сухого вина.

Господар обслуговував його сам, хоча на відкритій терасі промайнула дівчина в білому фартусі, ще підліток, але вже така ж опецькувата, як батько, і дуже схожа на нього.

— Вас зацікавила ця історія? — вислухавши Фака, запитав господар ресторану. — Тут уже були й із поліції, та й ще дехто… Я мало що знаю про це. Адже до Грюнзее звідси добрих п'ятнадцять кілометрів. Я був на цьому озері лише один раз за все життя. Малоприємне місце, та й слава про нього погана ходить. Завжди там щось трапляється.

— А що ж там трапилось ще? — запитав Максиміліан і запропонував: — Прошу нас, пане, сядьте…

— Ремаген, — відрекомендувався господар.

— Пане Ремаген, я гадаю, що ви не відмовитесь трошки випити зі мною.

— Луїзо! — гукнув Ремаген дочці. — Принеси келих.

— І ще пляшечку, — додав Максиміліан.

Коли вони випили, Ремаген почав:

— Ви запитуєте, що тут трапилось? Я живу тут із сорок п'ятого року. До цього я жив у Зальцбурзі. У мене там теж був невеличкий ресторан. Я продав його і з сім'єю переїхав сюди, в цей тихий куточок, так мені здавалось. Але я помилився. Ці місця, виявляється, полюбляли есесівці. Тихі лісові дороги невдовзі були забиті грузовиками. Вже після війни я дізнався, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики, а також обладнана станція, на якій велась робота з підводними ракетами. Одним словом, я шукав тихого місця, а потрапив туди, де могло бути багато шуму. Але, хвалити бога, все обійшлось. Боїв тут не було — есесівці пішли геть звідси перед самим приходом американців.

— Чому ж все-таки Грюнзее має погану славу? — знову запитав Фак.

— У сорок п'ятому тут за таємних обставин загинуло два інженери. Чи були вони інженерами насправді, я не знаю. Чутки ходили різні, але за документами вони були інженери. Їх знайшли на березі з перерізаними горлянками. Той, хто заподіяв це, домігся свого; з тої пори до озера із місцевих жителів ніхто більше не підходив — не купаються, не ловлять рибу. Пізніше тут були ще нещасні випадки. Років зо три тому на Грюнзее приїхало двоє молодих аквалангістів і зникли.

— Як — зникли?

— Зникли — і все. Вони хотіли обстежити дно озера. Що вони там шукали? Одні гадали, що гроші, другі — що якісь документи. Останнім їх бачив лісник Еберхард Шрот. Першого дня він сам провів їх до озера. Ввечері вони повернулися. Переночували в Шрота, а вранці знову пішли на озеро, і більше їх ніхто не бачив.

— Можливо, вони просто непомітно виїхали?

— Ні! Потім була поліція. До неї звернулися батьки цих нещасних. Шукали, розпитували — нічого не знайшли, ніяких слідів.

— Куди ж вони могли подітися?

— Хто його знає! Мабуть, вони там. — Ремаген зробив невиразний рух рукою і продовжив: — Якби їх закопали, собаки-шукачі знайшли б. Вони тут усе довкола облазили.

— А де ж — там? В озері, чи що?

— Звичайно. Тягар прив'язали до шиї, і будуть лежати на дні, поки риби з'їдять, а кістки випливуть.

— Ну, а про останній випадок ви чули?

— Читав маленьку замітку в газеті «Ді тат». Водолаз Кемпка — це ви маєте на увазі?

— Що з ним сталося?

— Хто його знає! Кажуть, шланг у нього заплутався, і він задихнувся, а там хто зна, — повторив Ремаген.

— Скажіть, це єдина дорога до Грюнзее?

— Так, автомобільна — єдина. Є ще стежки, але їх треба знати. Мало хто їх знає.

— А лісник цей, як ви його назвали?

— Шрот. Еберхард Шрот.

— Він знає?

— Кому ж уже знати, як не йому… Він тут майже все життя прожив.

— Я хотів би поїхати до нього.

— Це можна. Ось ця дорога приведе вас до самісінької його хати. Тільки хочу вас попередити: людина він небалакуча. І щоб розв'язати йому язика, треба його добре почастувати брандвайном.

— А ви з ним знайомі?

— Так. Він частенько заходить до мене. Як тільки у нього кінчаються запаси спиртного, то він і йде до мене.

— Тоді, будьте ласкаві, нехай мені покладуть у багажник дві пляшки брандвайну.

Коли Фак, прощаючись, дав щедрі чайові Ремагену, той нахилився до кабіни і змовницьки запитав:

— А ви знаєте, хто недавно приїжджав до Шрота? І теж узяв у мене дві пляшки?

— Хто?

— Пан Розенкранц.

— Розенкранц? Колишній гауляйтер Зальцбурга? Він що, відпочивав тут?

— Не думаю, мені здається, він їздив до Шрота.

— До Шрота?