Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 30)
— У мене — добре. Але з тобою точно все гаразд?
— Так. Ніколи не почувався краще. Усе чудово. Гадаю, річ у дієті. Усі ці…
— Слухай! — у розпачі перебив його я, відчуваючи, як мої зіниці розширяються й мені кортить запитати: «А хіба вранці ти нічого не
— Що ти там
— Сьогодні рано-вранці ти що-небудь відчув?
— Що, в біса, значить «що-небудь відчув»?
— Ну, чи з’явилося в тебе яке-небудь
— Ну… — повільно й зважено протягнув Ерік. — Дивно, що ти про це заговорив, але насправді…
— Так? Так? — збуджено перепитав я, настільки сильно притиснувши слухавку до рота, що клацнув зубами по мікрофону.
— Нічогісінько. Щиро кажучи, сьогоднішній ранок був одним із небагатьох, коли я можу цілком упевнено стверджувати, що нічогісінько не відчував, — люб’язно повідомив мені Ерік. — Я спав.
— Але ж ти казав, що ніколи не спиш! — розлючено зауважив я.
— Господи, Френку, ніхто не ідеальний. — Я почув, як він засміявся.
— Але ж… — почав я, а тоді стулив рота й скреготнув зубами; знову заплющив очі.
— Так чи інакше, Френку, старий, відверто кажучи, ця розмова починає мені набридати. Можливо, я зателефоную тобі якось пізніше, але в будь-якому разі ми невдовзі побачимося. Па-па.
Навіть не встигши нічого відповісти, я почув, як зв’язок обірвався, і лишився стояти обурений та злий, розгнівано позираючи на слухавку в руці, неначе це вона була в усьому винна. Мені закортіло її об щось ударити, але, подумавши, що це вже надто скидалося б на кепський жарт, просто з силою кинув її на важіль. Слухавка теленькнула у відповідь, я зиркнув на неї ще раз, а тоді розвернувся до неї спиною, спустився до вітальні, гепнувся на крісло, схопив пульт і хвилин десять перемикав канали. Відтак зрозумів, що з одночасного перегляду трьох телепрограм (новин, ще одного жахливого американського кримінального серіалу й передачі про археологію) я дізнався аж ніяк не менше, ніж якби дивився їх по черзі. З огидою відкинувши від себе пульт, я вискочив надвір і помчав у присмерку до моря, щоб пожбурляти каміння у хвилі.
9
Що трапилося з Еріком
Я прокинувся доволі пізно, пізніше, ніж зазвичай. Батько повернувся додому, щойно я прийшов з пляжу, а оскільки я одразу ж уклався в ліжко, то спав довго й добре виспався. Уранці я зателефонував Джеймі, слухавку зняла його мати й сказала мені, що він пішов до лікаря, однак незабаром має повернутися. Склавши рюкзак, я повідомив батька, що додому з’явлюся лише рано ввечері, і вирушив до міста.
Коли я дістався будинку Джеймі, він уже був удома. Ми вихилили по кілька склянок старої доброї «Червоної смерті» й досхочу наговорились; потім, після того як об одинадцятій ми трошки перехопили і його мати почастувала нас своїми домашніми пирогами, я пішов від Джеймі й рушив до пагорбів за містом.
Здершись пологим схилом скелі над лісництвом на порослу вересом вершину, я вмостився на великому валуні й з’їв свій ланч. Повітря над Портенілом тремтіло від спеки, пасовище було поцятковане білими вівцями, за ним виднілися дюни, звалище, острів (направду, звідти, де я сидів, не було видно, що то острів; він здавався просто частиною суходолу), піски та море. У небі висіло кілька невеличких хмаринок; перед обрієм, понад гладінню моря й затоки, його блакить потроху бліднула. У мене над головою співали жайворонки, і я бачив, як угорі ширяв канюк, виглядаючи, чи нічого не ворушиться поміж трави, вересу, рокитника й дроку. Довкола дзижчали й кружляли комахи, тож, доки я їв сендвічі й пив апельсиновий сік, мені доводилося відмахуватися від них віялом із папороті.
Ліворуч вершини пагорбів простягалися на північ і, поступово вивищуючись, танули в сіро-блакитній мерехтливій далині. Я розглядав у бінокль місто під собою: поспостерігав, як вантажівки й легкові автомобілі їхали головною дорогою, і простежив, як поїзд, що прямував на південь, спинився в місті, а тоді знову помчав далі, звиваючись приморською рівниною.
Час від часу я люблю вибиратися за межі острова. Утім не надто далеко; мені досі подобається за можливості не втрачати його з виду, проте іноді корисно змінити місце перебування й, опинившись дещо віддалік, поглянути на речі в перспективі. Звісно, я розумію, наскільки цей клаптик землі маленький; я не дурний. Я знаю розміри планети й те, наскільки мізерна її частина мені відома. Я передивився надто багато телепрограм про природу й подорожі, тож доволі добре усвідомлюю, наскільки мій безпосередній досвід пізнання обмежений; проте в мене не виникає бажання його розширювати, я не маю потреби подорожувати іншими країнами, досліджувати чужі землі або знайомитися з різними людьми. Мені відомо, хто я, і я усвідомлюю обмеженість своїх можливостей. У мене достатньо причин обмежувати свій кругозір; одна з них — страх (о, так, і я це визнаю), а ще — потреба почуватися впевнено й безпечно у світі, який цілком випадково повівся зі мною надто жорстоко в тому віці, коли я аж ніяк не міг цьому завадити.
До того ж мене застеріг приклад Еріка.
Ерік поїхав геть. Ерік, такий розумний, кмітливий, чуйний і перспективний, полишив острів і спробував жити, як йому заманеться; обрав свій шлях і йшов ним. Це призвело до майже цілковитого знищення його особистості й перетворило мого брата на зовсім іншу людину, лишень безсоромно схожу на того притомного юнака, яким він був колись.
Утім він усе одно лишався моїм братом, і певною мірою я досі його любив. Гадаю, я любив його попри будь-які зміни, так, як він любив мене, незважаючи на мою неповносправність. Припускаю, це нагадувало бажання захищати, яке жінки мають відчувати до дітей, а чоловіки — до жінок.
Ерік полишив острів ще до мого народження й приїздив тільки на канікули, однак, на мою думку, духовно він завжди був тут, тож коли через рік після нещасного випадку, який трапився зі мною, він усе ж повернувся по-справжньому і наш батько вирішив, що ми вже достатньо виросли, щоб він зміг піклуватися про нас обох, його присутність жодним чином мене не обурювала. Навпаки, ми від початку подружилися, і я переконаний, що насправді йому самому було незручно, адже я вештався за ним, мов раб, та в усьому його наслідував, однак оскільки це був Ерік, то він надто піклувався про почуття інших, щоб сказати мені правду й у такий спосіб образити.
Коли його відправляли до приватних шкіл, я нидів і чахнув; коли ж під час канікул він повертався, я оживав: стрибав, радів, у мені вирувало життя. Літо за літом ми проводили на острові разом, запускали повітряних зміїв, виготовляли моделі з дерева, пластмаси, «леґо», «меккано»[7] і будь-чого, що траплялося нам на шляху, зводили дамби й халабуди, рили траншеї. Керували моделями літаків і яхт, будували піщані буєри з вітрилами, засновували таємні товариства, вигадували шифри й мови. Ерік розповідав мені історії, які придумував на ходу. Деякі з них ми розігрували: історії про відважних солдатів, які воювали серед дюн, перемагали й воювали далі, воювали й іноді помирали. Це були єдині випадки, коли Ерік навмисне робив мені боляче, бо ж часом за сюжетом своїх історій він мусив героїчно померти, а я сприймав усе це надто серйозно, спостерігаючи, як він лежав і вмирав у траві або серед пісків, щойно висадивши в повітря міст, дамбу чи ворожу автоколону й до того ж, цілком імовірно, врятувавши мені життя; я ковтав сльози й несильно товк його кулаками, намагаючись змінити історію так, як хотілося мені, проте він відмовлявся, вислизав із моїх рук і помирав; надто часто помирав.
Коли Еріка мучили мігрені — а часом вони тривали впродовж кількох днів, — я також знемагав; носив до запнутої шторами кімнати на третьому поверсі їжу й прохолодні напої, ходив навшпиньках, чатував над братом, а іноді й сам тремтів, коли він стогнав та корчився в ліжку. Коли Ерік страждав, я почувався розбитим, мене ніщо не цікавило; ігри та історії видавалися дурнуватими й безглуздими, і, як на мене, сенс був лише в тому, щоб жбурляти камінці в пляшки і чайок. Я полював на чайок, постановивши, що страждати мав не Ерік, а хтось інший; коли ж мій брат очунював, мені здавалося, ніби він знову приїхав до нас на ціле літо, і я не тямив себе від щастя.
Проте врешті-решт, як це трапляється з будь-яким справжнім чоловіком, Еріка поглинула жага до пізнання зовнішнього й забрала його від мене; він поринув у справжній світ, сповнений казкових можливостей і жахливих небезпек. Ерік вирішив піти стопами батька й стати лікарем. Він сказав мені, що для нас майже нічого не зміниться; здебільшого влітку він так само буде вільний навіть попри те, що йому доводитиметься працювати в глазгівській лікарні або їздити з іншими лікарями до пацієнтів; він сказав мені, що ми так само будемо разом, проте я знав, що це неправда, і бачив, що глибоко в душі він також це розумів. Я зауважив це з його погляду й голосу. Він покидав острів, полишав мене.
Я не міг його звинувачувати — навіть тоді, коли мені було найважче. Це був Ерік, він був моїм братом, він робив те, що повинен був робити, так само як той відважний солдат, що помирав за свій обов’язок або заради мене. Як я міг наважитися сумніватися в ньому або звинувачувати його, якщо він ніколи навіть