Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 32)
Власне, здавалося, що за якийсь час Ерік очуняв. Йому вкололи заспокійливі препарати, дві доби він пролежав у лікарні як пацієнт, а після того кілька днів відпочивав у своїй кімнаті гуртожитку. За тиждень він повернувся до навчання й почав відвідувати заняття, як і завжди. Лише кільком людям було відомо, що щось трапилося, і вони зауважили, що Ерік став поводитися тихіше, — ото й усе. Ми ж із батьком знали лише те, що через мігрень він був змушений ненадовго облишити навчання.
Згодом до нас дійшли чутки про те, що Ерік почав пиячити, пропускати свої заняття, з’являтися на чужих, кричати вві сні й будити своїх сусідів на поверху, вживати наркотики, не приходити на іспити й практикуми… Урешті-решт йому запропонували взяти академвідпустку до наступного навчального року, оскільки він надто багато пропустив. Ерік зустрів цю пропозицію в штики; він склав усі свої книжки на купу в коридорі перед кімнатою свого наукового керівника й підпалив їх. На щастя, його не засудили; університетське керівництво подивилося на дим і незначні пошкодження древніх дерев’яних панелей крізь пальці, й Ерік повернувся на острів.
Але не до мене. Він відмовлявся мати зі мною справи, зачинявся у своїй кімнаті, дуже гучно слухав музику й майже не виходив — хіба що в місто, де йому швидко відмовили в обслуговуванні в усіх чотирьох пабах через те, що він починав бійки, кричав і матюкався на відвідувачів. Коли він усе ж мене помічав, то просто дивився на мене квадратними очима або ж стукав собі пальцем по носі й хитро підморгував. Під очима в нього з’явилися тіні, згодом — мішки, а ніс почав часто посмикуватись. А одного разу він підхопив мене на руки й поцілував у губи, і тоді я справді перелякався.
Батько став таким само неговірким, як і Ерік. Він зробився відлюдьком, влаштовував собі довгі прогулянки й увесь час проводив у похмурому, самозаглибленому мовчанні. Тато почав курити сигарети й на якийсь час став запеклим курцем. Десь на місяць будинок перетворився на справжнє пекло, у ньому практично неможливо було перебувати, тож я багато гуляв на свіжому повітрі або ж сидів у своїй кімнаті й дивився телевізор.
Потім Ерік узявся лякати міських дітлахів — спершу жбурляв у них черв’яками, а згодом, перестрівши по дорозі зі школи, уже запихав їх за комір. Коли Ерік почав примушувати дітей їсти жмені черв’яків і личинок, кілька батьків, учитель і Діґґз завітали на острів, щоб поспілкуватися з нашим батьком. Я обливався потом у своїй кімнаті, доки внизу, у вітальні, батьки дітей кричали на тата. З Еріком намагалися порозмовляти лікар, Діґґз і навіть працівник соціальної служби з Інвернесса, але той здебільшого відмовчувався; лишень сидів, усміхався й іноді зауважував, що черв’яки — це джерело білків. Якось він повернувся додому, весь скривавлений і побитий, з чого ми з батьком виснували, що його підстерегли й відлупцювали якісь старші хлопчаки або хтось із батьків.
Те, що в місті почали зникати собаки, помітили ще за кілька тижнів до того, як зграя дітлахів заскочила мого брата з йоркширським тер’єром, якого той облив бензином і підпалив. Батьки повірили своїм дітям, а відтак вирушили на пошуки Еріка й побачили, як він учинив те саме зі старим дворнягою, якого впіймав, приманивши анісовим драже. Вони переслідували Еріка в лісі за містом, однак тому вдалося втекти.
Того вечора Діґґз ізнову приїхав на острів, щоб повідомити нам, що мусить заарештувати Еріка за порушення громадського порядку. Він чекав допізна й вихилив лише дві чарки віскі, запропоновані йому батьком, проте Ерік так і не з’явився. Діґґз поїхав геть, батько чекав далі, але Ерік тієї ночі не повернувся. Додому він прийшов лише через три дні, після того як зникло ще п’ять собак, — виснажений, брудний, пропахлий бензином і димом, в обірваному одязі, зі схудлим та замурзаним обличчям. Батько почув, як рано-вранці Ерік переступив поріг будинку, порився в холодильнику, з’їв за один раз кілька порцій і поплентався нагору відсипатись.
Тато прокрався до телефону й викликав Діґґза, який прибув ще до сніданку. Певно, Ерік щось почув або ж побачив, оскільки вийшов через вікно своєї кімнати, спустився ринвою й утік на Діґґзовому велосипеді. Минув тиждень, зникло ще дві собаки, й урешті-решт мого брата затримали за тим, як він просто посеред вулиці зливав бензин із чийогось автомобіля. Під час проведення громадянського арешту Еріку зламали щелепу, і цього разу йому втекти не вдалося.
За кілька місяців його визнали душевнохворим. Ерік пройшов усі можливі тести, незліченну кількість разів намагався втекти, зчиняв напади на санітарів, працівників соціальних служб і лікарів, а також погрожував їм судом і вбивствами. Поступово його переводили до більш закритих установ і на дедалі довший термін, тести тривали, погрози й боротьба не вгавали. До нас із батьком дійшли чутки, що врешті-решт, опинившись у лікарні дещо південніше Глазго, він заспокоївся й припинив свої спроби втекти, однак нині, мабуть, усе ж очевидно, що Ерік — і, схоже, цілком успішно — лише присипляв увагу й пильність охорони.
А тепер він повертався, щоб побачитися з нами знову.
Я поволі оглядав у бінокль територію під собою, з півночі на південь, від одного марева до іншого, роздивлявся місто, дороги, залізницю, поля та піски, і мене не полишала думка, що, можливо, я вже натрапляв поглядом на місце, де наразі переховується Ерік, якщо, звісно, йому вдалося дістатися аж так далеко. Я відчував, що він десь поблизу. Мені бракувало підстав для певності, однак у нього був час, учора його голос у слухавці звучав набагато чіткіше, ніж раніше, і… я просто це відчував. Можливо, він десь неподалік, заліг і чекає, доки настане ніч, щоб рушити далі, а можливо, крадеться лісами, серед кущів дроку чи лощиною між дюн, прямуючи до будинку або ж вишукуючи собак.
Пройшовши вздовж пасма пагорбів, я спустився за кілька миль південніше від міста в затінок соснового лісу; навколо панувала тиша, і лишень десь здалеку долинало дзижчання бензопил. Я перетнув залізничні колії, проминув поля, на яких під поривами вітру колихався ячмінь, перейшов через дорогу, продерся крізь необроблене овече пасовище й вийшов до пісків.
Доки я просувався вздовж берега по твердому піску, в мене почали боліти ступні й дещо набрякли ноги. З моря налетів легкий вітерець, і я неабияк зрадів, оскільки він прогнав хмари, а сонце, хоча вже й почало поступово хилитися на захід, усе ж досі світило доволі яскраво. Діставшись річки, яку мені вже довелося один раз перетнути серед пагорбів, я перебрів через неї знову й рушив до моря, піднімаючись до дюн і прямуючи туди, де мав бути висячий міст. Переді мною розбігалися вівці — деякі з них були обстрижені, деякі — досі кошлаті, — тварини відскакували з надривним беканням подалі, але, опинившись, як їм здавалося, у безпеці, вони зупинялися й схиляли голови до землі або ж ставали на коліна й продовжували скубти подекуди вкриту квітами траву.
Пригадую, як колись я зневажав овець за їхню несусвітню тупість. Я дивився, як вони постійно їдять, їдять і їдять, і бачив, що собаки здатні були перехитрити цілу отару; я переслідував їх і сміявся з того, як вони тікали, спостерігав, як вони з власної волі потрапляли в найбезглуздіші ситуації, і думав, що вони цілком заслуговують на те, щоб урешті-решт перетворитися на баранину, а використання їх як ходячих машин для видобутку шерсті — це ще надто гуманно. Минуло багато років, і врешті-решт я все ж зрозумів, що ж насправді символізували вівці: не власну тупість, а нашу могутність, нашу зажерливість і самозакоханість.
Осягнувши процес еволюції й дізнавшись трішки про історію людства та тваринництво, я побачив, що безглузді білі тварини, з яких я сміявся за те, що вони бігають одна за одною по колу й застрягають у кущах, були продуктом не лише цілих поколінь овець, а й так само цілих поколінь вівчарів; це
Те саме стосується курей, корів і майже всього, що на достатньо довгий час опинялося в наших жадібних, загребущих руках. Іноді мені спадає на думку, що, можливо, щось схоже трапилося з жінками, однак якою б привабливою не здавалася ця теорія, підозрюю, тут я все-таки помиляюся.
Діставшись додому якраз перед вечерею, я зголодніло накинувся на яєчню, стейк, чіпси та боби й відтак цілісінький вечір просидів перед телевізором, виколупуючи сірником рештки мертвої корови із зубів.
10
Пес-утікач
Мене завжди дратувало, що Ерік збожеволів. І хоча це відбулося не відразу, тобто він не перетворився на безумця в якусь одну мить, але, на мою думку, той випадок з усміхненою дитиною все ж щось в Еріку перемкнув і неминуче призвів до катастрофи. Якась частина його сутності не змогла змиритися з тим, що трапилося, побачене аж ніяк не вкладалося в його розуміння того, як усе має бути. Можливо, десь у глибині його душі, під часовими та культурним шарами, мов рештки Римської імперії під сучасним містом, досі збереглася віра в Бога й Ерік виявився неспроможним усвідомити, як Він, якщо Він усе ж існує (що, звісно, сумнівно), здатен був допустити, щоб така річ трапилася з будь-якою істотою, начебто створеною за Його образом і подобою.