Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 31)
Тож він подався на південь; спершу на рік, вступивши раніше за решту, оскільки блискуче склав іспити, а згодом — на другий. Улітку він повернувся, але вже тоді змінився. Він усе ще намагався дружити зі мною, як і раніше, проте я відчував, що йому доводилося себе до цього змушувати. Він був не зі мною, його душа більше не трималася острова. Він прагнув бути зі своїми університетськими знайомими, займатися улюбленою наукою; імовірно, його душа витала всім світом, от лишень на острів уже не зазирала. Зі мною її більше не було.
Ми ходили на прогулянки, запускали повітряних зміїв, зводили дамби й таке інше, однак тепер усе змінилося; він був дорослим, який просто допомагав мені розважатися, а не ще одним хлопцем, готовим розділити зі мною власне щастя. Нам було непогано разом, і я так чи інакше радів його приїзду, проте сам він відчув неабияке полегшення, коли, провівши місяць на острові, зміг доєднатися до своїх університетських друзів і поїхати з ними відпочивати на південь Франції. Я журився, розуміючи, що втратив друга й брата, таким, яким знав його колись, і щонайгостріше відчував своє каліцтво — тобто те, що, як мені було відомо, назавжди залишить мене підлітком, а отже, ніколи не дозволить вирости й стати справжнім чоловіком, здатним торувати власний життєвий шлях.
Того відчуття я позбувся швидко. У мене був Череп, Фабрика, і до того ж я відчував компенсаторне чоловіче задоволення: я радів блискучим досягненням Еріка в зовнішньому світі, у той час як сам поволі ставав беззаперечним володарем острова й прилеглих територій. Ерік писав мені листи, у яких розповідав про свої успіхи, дзвонив додому, спілкувався зі мною й батьком і змушував мене сміятися під час наших телефонних розмов, як це вміють робити розумні дорослі, навіть якщо ти й не хочеш, щоб тебе смішили. Він ніколи не дозволяв мені відчути, що повністю покинув мене або острів.
А тоді стався нещасний випадок, який — про що ні мені, ні моєму батькові на той час не було відомо — наклався ще й на інші речі, і цього виявилося достатньо, щоб знищити навіть ту змінену, проте все ж відому мені людину. Ерік став таким, яким був раніше, але заразом перетворився на щось абсолютно інше — амальгаму зі свого колишнього «я» (по-сатанинськи вивернутого навспак) та особистості більш досвідченого чоловіка, дорослого, понівеченого, небезпечного, спантеличеного, жалюгідного й безумного водночас. Він нагадував мені розбиту голограму, повне зображення якої містилося в кожному її осколку, що був не лише уламком, але й воднораз окремим цілим.
Це трапилося під час його другого року навчання, коли він допомагав у великій клініці при університеті. Йому навіть не треба було постійно перебувати в надрах тієї лікарні поруч із відбракованими представниками людства; він допомагав у вільний час. Згодом ми з батьком дізналися, що в Еріка були проблеми, про які він нам не розповідав. Він покохав дівчину, але ця історія погано закінчилася — урешті-решт вона сказала, що не кохає його, і втекла до іншого. Якийсь час Еріка мучили особливо сильні мігрені й заважали йому навчатися. Як через це, так і через невдачу з дівчиною, він неофіційно влаштувався в лікарню неподалік від університету, де допомагав медсестрам під час нічних змін і скнів над своїми книжками в темряві палат, доки довкола стогнали й кашляли старі, молоді й хворі.
Так він робив і тієї ночі, коли трапився неприємний випадок. У палаті, де він допомагав, тримали немовлят і маленьких дітей, які були настільки скаліченими, що за стінами лікарні на них у будь-якому разі чекала смерть, хоча ніхто не розраховував, що навіть за наявності належної допомоги вони протягнуть набагато довше. Про всі тодішні події ми дізналися з листа медсестри, яка товаришувала з моїм братом, і з тону листа стало зрозуміло, що, на її думку, не дозволяти деяким із тих дітей померти було несправедливо; вочевидь, вони просто слугували експонатами, яких лікарі та консультанти демонстрували студентам.
Стояла спекотна, задушлива липнева ніч, а Ерік сидів у цьому мерзенному місці поряд із лікарняною котельнею та складськими приміщеннями. У нього цілий день боліла голова, і коли він потрапив до палати, його почала мучити жахлива мігрень. Система вентиляції вже протягом кількох тижнів працювала абияк, і попри те, що техніки намагалися її полагодити, тієї ночі було спекотно й парко, а за таких умов Ерікові мігрені завжди посилювалися. Приблизно за годину хтось мав його змінити, інакше, гадаю, навіть Ерік визнав би поразку, повернувся б до свого гуртожитку і вклався б у ліжко. Натомість він обходив палату, міняв пелюшки, заспокоював немовлят, які невпинно пхикали, робив перев’язки, ставив крапельниці і т. д., у той час як у нього самого розколювалась голова, а перед очима танцювали вогні та іскри.
Дитина, про яку він піклувався, коли це трапилося, була, так би мовити, овочем. Окрім решти вад вона страждала на абсолютне нетримання, не здатна була видавати жодних звуків, окрім булькання, не могла належним чином контролювати свої м’язи — навіть шию їй необхідно було підтримувати за допомогою спеціальної скоби, — а її голову накривала металева пластина, оскільки кістки черепа так і не зрослися й навіть шкіра над мозком була тонкою, мов папір.
Що кілька годин її необхідно було годувати особливою сумішшю. Ерік саме це й робив, коли помітив, що дитина поводиться дещо тихіше, ніж зазвичай, тобто просто безвільно сидить на своєму стільці, втупившись поглядом перед собою, ледве дихає, очі затуманені, а на її звично байдужому обличчі застигла майже блаженна усмішка. Схоже, дитина виявилась неспроможною харчуватись, хоча здебільшого це була одна з небагатьох діяльностей, яка їй подобалася і до якої вона навіть могла долучитись. Ерік був терплячим і довго тримав ложку перед розфокусованими очима дитяти; він підніс її дитині до губ, очікуючи, що та, як зазвичай, висолопить язика або ж спробує нахилитися й узяти ложку до рота, проте тієї ночі вона просто сиділа, не булькотіла, не хитала головою, не совалась, не вимахувала руками й не закочувала очі, а лишень незмінно дивилася перед собою з дивним виразом на обличчі, який можна було помилково сприйняти за вияв радості.
Ерік не здавався й підсів ближче, намагаючись не зважати на давкий біль, попри те що мігрень поступово посилювалась. Він заговорив до дитини лагідним голосом, у відповідь на що вона, як правило, починала крутити очима й розвертала голову до джерела звуку, однак цього разу геть ніяк не зреагувала. Ерік звірився з аркушем паперу, що висів біля стільця, щоб дізнатися, чи не давали дитині якихось додаткових ліків, але все було як завжди. Він підсунувся до дитини ще ближче й продовжив ласкаво її припрошувати, водячи в неї під носом ложкою й докладаючи всіх можливих зусиль, щоб приборкати хвилі болю, які перекочувались у його голові.
Аж раптом щось впало йому в око — немовби якесь ворушіння, заледве помітне на поголеному черепі усміхненої дитини. Що б то не було, воно здалося йому крихітним і повільним. Ерік кліпнув очима і струснув головою, намагаючись бодай у такий спосіб загасити тремкі спалахи мігрені. Усе ще тримаючи ложку з кашею в руці, він звівся на ноги. Нахилившись до черепа дитини ближче, Ерік придивився до її голови уважніше. Нічого не побачивши, він оглянув краї металевої шапочки й начебто помітив під нею щось дивне, а тому легко зняв її з голови дитини й зазирнув усередину, щоб перевірити, чи все там гаразд.
Працівник котельні почув крики Еріка й увірвався в палату, вимахуючи великим гайковим ключем; він знайшов Еріка в кутку, де той, затиснувши голову між колін, напівсидячи-напівлежачи, скорчився в позі ембріона на кахляній підлозі й верещав не своїм голосом. Перевернутий стілець із прив’язаною до нього дитиною, що й досі усміхалася, лежав за кілька ярдів від мого брата.
Чоловік потрусив Еріка за плечі, однак той ніяк не зреагував. Тоді він поглянув на дитину на стільці й рушив до неї, імовірно, збираючись поставити стілець як належить; зробивши кілька кроків уперед, він помчав до дверей, але зблював, так і не встигши добігти до виходу. Медсестра з горішнього поверху, зайшовши подивитися, з приводу чого тут зчинили такий ґвалт, натрапила на працівника котельні в коридорі, де той досі боровся зі спазмами нудоти. До того часу Ерік уже припинив кричати й затих. Дитина все ще усміхалася.
Медсестра підняла стілець. Не знаю, чи ковтала вона блювоту, яка підступала їй до горла, і чи паморочилось їй у голові, а чи, можливо, їй доводилося бачити й страшніші речі й вона просто поставилася до цього як до проблеми, яку необхідно було вирішити, але врешті-решт вона все залагодила, покликала по телефону на допомогу й рішуче підняла Еріка з кутка. Медсестра всадовила його на стілець, накрила голову дитини рушником і заспокоїла працівника котельні. Вона ж дістала з черепа усміхненої дитини ложку. Ймовірно, Ерік запхав її туди, вирішивши в першу мить безумства вичерпати те, що побачив усередині.
Вочевидь, під час попередніх перебоїв у роботі вентиляційної системи в палаті завелися мухи. Вони пролізли під іржостійку сталеву шапочку й відклали під нею яйця. Піднявши металеву пластину й відчуваючи завислий над ним тягар людських страждань, а також потужний тиск задушливого, спекотного й темного міста довкола, Ерік, у якого розколювався від болю череп, побачив перед собою клубок жирних личинок, що, повільно звиваючись і плаваючи в суміші своїх травних соків, пожирали мозок дитини.