Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 34)
З кущів дроку вигулькнуло щось чорне, услід за ним потягнувся шлейф диму. Істота мчала вкритим пожовклою травою схилом уздовж огорожі. Бінокль стрибав у руках, але я докладав усіх зусиль, аби не випустити тварину з виду. Повітря здригалося від пронизливого, високого й страшного виття. Звір сховався за кущами, однак невдовзі я знову його побачив — він тікав і палав, спершу мчав по траві, а тоді поскакав крізь очерет, здіймаючи за собою бризки. У горлі остаточно пересохло; я не міг навіть ковтнути, я задихався, однак не припиняв стежити за твариною, яка послизалася, розверталася, звискувала, високо підстрибувала, падала й, здавалося, борсалася на місці. Раптом звір зник — за кількасот метрів від мене й приблизно на такій само відстані від верхівки пагорба.
Я одразу ж навів бінокль на вершину, оглянув увесь хребет, повернувся на те ж місце, звідки почав, окинув поглядом підніжжя, затим верхівку, ще раз провів біноклем уздовж усього пасма, спинився, щоб уважно роздивитися один із кущів, похитав головою й знову перевірив усі пагорби. У якійсь недолугій частині моєї свідомості промайнула думка про те, що у фільмах, коли люди дивляться крізь бінокль і показується те, що вони мали би бачити, вам завжди демонструють щось на кшталт перевернутої набік «вісімки», але насправді переді мною в окулярах завжди поставало майже ідеальне коло. Я опустив бінокль, швидко роззирнувся навсібіч і, пересвідчившись, що довкола не було ні душі, вискочив із затінку будинку, перестрибнув через низький дротяний паркан садка та якомога швидше помчав до пагорбів.
Здершись на верхівку, я зігнувся навпіл, нахиливши голову до колін, і якийсь час постояв так, відновлюючи дихання та дозволяючи поту скрапувати з мого волосся на яскраво-зелену траву під ногами. Моя футболка геть прилипла до тіла. Спершись руками об коліна, я підвів голову й напружив зір, щоб оглянути зарості дроку та ряди дерев. Я окинув поглядом дальній схил і поля за ним аж до наступної череди кущів, у заглибині за якою пролягали залізничні колії. Роззираючись навсібіч, я помчав вершиною пагорба, доки не натрапив на невеличку ділянку землі, на якій горіла трава. Затоптавши полум’я, я пошукав і знайшов сліди. Побіг хутчіше, незважаючи на протести горла й легень, і дістався ще одного місця, де палала трава й уже починав займатися кущ дроку. Я збив вогонь і рушив далі.
У вузькій балці на протилежному від моря боці вершини деякі дерева мали майже нормальну форму, і лише їхні верхівки, що випиналися над пасмом пагорків, були викривлені вітром убік суходолу. Я спустився в зарослу травою улоговину й опинився серед рухливих тіней, утворених гілками й листям, які поволі гойдалися вгорі. На землі було викладене камінцями коло, у центрі якого чорніла вигоріла пляма. Озирнувшись навкруги, я помітив ділянку з притоптаною травою. Я зупинився, заспокоївся, ще раз роззирнувся навсібіч, окинув поглядом дерева, траву й папороть, проте більше нічого не побачив. Підійшовши до камінців, я торкнувся їх рукою й спробував на дотик попіл у центрі кола. Камінці й земля виявилися гарячими, надто гарячими, щоб притулити до них долоню, попри те що довкола був затінок. У повітрі відчувався запах бензину.
Я вибрався з балки й виліз на дерево, зручно влаштувався й уважно оглянув усю довколишню територію, за необхідності позираючи в бінокль. Анічогісінько.
Злізши на землю, я кілька секунд постояв на місці і, глибоко вдихнувши, збіг пагорбом по діагоналі до того місця, де мала бути тварина. Я відхилився від свого курсу лише раз, щоб затоптати ще одну невеличку пожежу. Натрапивши зненацька на вівцю, яка скубла на схилі траву, я перестрибнув просто через неї, а вона, мекнувши з переляку, поскакала геть.
Пес лежав у воді, там, де струмок витікав із болота. Він досі був живий, попри те що більша частина його чорної шерсті обгоріла, а шкіра збагряніла й сочилася кров’ю. Пса тіпало у воді, і через це мене також кинуло в дрож.
Я стояв на березі й дивився на нього. Піднімаючи тремтячу голову над водою, він міг поглянути на мене лише єдиним уцілілим оком. Довкола нього плавали грудкуваті жмути обгорілої шерсті. Я вловив запах горілої плоті й відчув, як мені під горло, трохи нижче адамового яблука, підкотився важкий клубок.
Діставши з-за пояса рогатку, я взяв із мішечка сталеву кульку, вклав її в шкіряне «сідло», відтягнув джгут, торкнувшись рукою спітнілої щоки, і вистрілив.
Голова пса смикнулась, шубовснула у воду й знову випірнула, через що тіло тварини відплило від мене й перевернулося набік. Тушу понесло течією, але невдовзі прибило до берега. З дірки, на місці якої було око, текла кров.
— Від Френка не втечеш, — прошепотів я.
Я витягнув пса зі струмка й за допомогою ножа вирив у торф’яному ґрунті трохи вище за течією яму, подекуди борючись із викликаними смородом трупа нападами блювоти. Поховавши тварину, я ще раз роззирнувся довкола і, вирахувавши напрямок бризу, який тепер трохи посилився, відійшов дещо вбік та підпалив траву. Полум’я охопило кінець вогняного шляху собаки, а також його могилу. Як я й розраховував, воно згасло, досягнувши струмка, але мені довелося затоптати ще кілька клаптиків землі, що зайнялися на протилежному березі, там, куди потрапили перекинуті вітром жаринки.
Завершивши з усім цим — приховавши докази й випаливши землю, — я розвернувся й побіг додому.
До будинку я дістався без пригод, вижлуктив дві пінти води й спробував розслабитися в холодній ванній, поставивши на бортик пакет апельсинового соку. Мене досі тіпало, і я довго вимивав сморід паленого зі свого волосся. З кухні, де мій батько готував вечерю, долинали запахи вегетаріанських страв.
Я був переконаний, що лишень трішечки розминувся з братом. Як на мене, він у тому місці не ночував, однак був там, хоча я його вже не застав. Я відчув певне полегшення, і попри те, що це важко було визнати, насправді так воно й було.
Пірнувши, я повністю опустився під воду.
На кухню я вийшов у халаті. Батько сидів на стільці в майці й шортах, спершись ліктями на стіл, і читав «Інвернесс кур’єр». Поставивши пакет з апельсиновим соком у холодильник, я підняв кришку каструлі, у якій охолоджувалося каррі. На столі стояли миски з салатом. Батько гортав сторінки газети й не звертав на мене уваги.
— Спекотно, еге ж? — мовив я, аби що-небудь сказати.
— Угу.
Я всівся з протилежного боку столу. Не підводячи голови, батько перегорнув чергову сторінку. Я відкашлявся.
— Біля нового будинку сталася пожежа. Я побачив її й загасив, — сказав я, щоб забезпечити собі прикриття.
— Погода така, — відказав батько, уп’явшись поглядом у газету. Я кивнув сам собі й обережно почухав крізь халат промежину.
— У прогнозі казали, що завтра ввечері має бути злива. Принаймні так вони сказали, — мовив я й стенув плечима.
— Ну побачимо, — відповів батько, знову перегорнув газету на першу сторінку й підвівся, щоб подивитися на каррі.
Я знову кивнув сам до себе, граючись із кінчиком пояса й мимохідь поглядаючи на газету. Батько схилився над каструлею й понюхав страву. Я ж не відривав погляду від сторінки.
Подивившись на батька, я підвівся, обійшов стілець, на якому він сидів, і став, немовби визираючи крізь відчинені двері надвір, проте насправді скосив погляд на газету. «ЗАГАДКОВА ПОЖЕЖА В ДАЧНОМУ БУДИНКУ» було написано в заголовку статті в лівому нижньому кутку першої шпальти. У дачному будинку, розташованому південніше Інвернесса, спалахнула пожежа незадовго до подання номера в друк. Поліція досі вела розслідування.
Я повернувся на свій бік столу й сів.
Урешті-решт ми взялися до каррі й салату, і я знову почав обливатися потом. Раніше я вважав дивним те, що на ранок, після того як повечеряю каррі, його запах лишався в мене під пахвами, але, дізнавшись, що в Джеймі буває так само, я заспокоївся. Каррі я їв разом із бананом та йогуртом, але так чи інакше було надто жарко; батько ж, який завжди вирізнявся доволі мазохістичним ставленням до цієї страви, цього разу не доїв майже половини своєї порції.
Коли задзвонив телефон, я, досі в халаті, сидів собі у вітальні й дивився телевізор. Я підхопився, однак почув, що батько вийшов із кабінету на дзвінок, тож зупинився біля дверей і прислухався. Мені майже нічого не було чути, проте на сходах загупали кроки, а тому я підбіг до крісла, гепнувся в нього, схилив голову набік, заплющив очі й відкрив рота. Батько прочинив двері.
— Френку! Кличуть тебе.
— Гм? — протягнув я, розліплюючи очі, поглянув на телевізор і невпевнено підвівся.
Батько лишив двері відчиненими й рушив назад до свого кабінету. Я піднявся сходами до телефону.
— Мм? Алло?
— Алло? Це Френк? — поцікавився хтось із помітним англійським акцентом.
— Так. Алло? — спантеличено відповів я.
— Гей-гей, Френкі, малий! — крикнув Ерік. — А я вже тут! У самій, так би мовити, грудній клітці ваших лісів! І досі харчуюся старими добрими
— Пес.
— Гав! Невже?
— Ага. А ти хто? — запитав я, слухняно підіграючи одному зі старих Ерікових жартів.
— Рак! — прокричав у відповідь він.
— Доброякісний чи злоякісний? — утомлено поцікавився я.
— Злоякісний! — проскрипів Ерік. — У мене мандавошки!