Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 36)

Обід добряче мене підбадьорив, і попри те, що день видався навіть спекотнішим, ніж ранок, я почувався сповненим сил. Далекі яскраві просвіти над морем зникли, з-за хмар полилося густе світло, в атмосфері накопичувалися електричні заряди, віяв легенький вітерець. Я вийшов надвір і жвавим підтюпцем оббіг острів; поспостерігав, як місіс Клемп поїхала до міста, рушив у тому ж напрямку, що й вона, здерся на високу дюну, розташовану на протилежному березі протоки за кількасот метрів від мосту, і взявся оглядати в бінокль виснажені спекою землі.

Щойно я завмер, з мене градом покотився піт і я відчув, як почала боліти голова. На щастя, я прихопив із собою флягу, тож, вижлуктивши з неї всю воду, набрав із найближчого струмка ще. Мій батько, безперечно, мав рацію, коли стверджував, що в наші струмки серуть вівці, однак я був переконаний, що за роки будування дамб у мене виробився імунітет до будь-якої зарази з місцевих річок, оскільки я повсякчас втамовував спрагу їхньою водою. Випивши трохи більше, ніж мені насправді хотілося, я повернувся на верхівку дюни. Віддалік на траві нерухомо лежали вівці. Навіть чайки кудись зникли, і тільки мухи завзято дзижчали довкола. Над звалищем досі звивався дим; іще один розмитий блакитний струмінь здіймався над видолинком серед пагорбів, де валили дерева для розташованого на березі затоки целюлозного заводу. Я напружив слух, намагаючись розчути звуки бензопил, але марно.

Оглядаючи в бінокль південні території, я побачив батька. Спершу я провів біноклем повз нього, але затим знову повернувся до його постаті. Він зник і з’явився переді мною знову. Батько простував стежкою до міста. Я навів бінокль на Трамплін і побачив, як він здирався на дюну, з якої мені подобалося з’їжджати на велосипеді; коли я помітив його вперше, він саме піднявся на Трамплін. Спостерігаючи за батьком, я зауважив, як він ледь не впав перед самісінькою вершиною пагорба, але втримався на ногах і рушив далі. Невдовзі його кашкет зник за дюною. Мені здалося, що тато похитувався, мов п’яний.

Я опустив бінокль і почухав підборіддя, яке потроху починало свербіти. Це видалося мені дивним. Він не попереджав, що збирається в місто. Цікаво, що це він собі надумав?

Я збіг дюною донизу, перемахнув через протоку й на крейсерській швидкості помчав до будинку. Зайшовши крізь чорний хід, я зачув запах віскі. Спробував підрахувати, скільки минуло часу, після того як ми пообідали й місіс Клемп поїхала в місто. Схоже, приблизно година, можливо, півтори. Я рушив на кухню, де запах алкоголю відчувався сильніше, і побачив на столі порожню півпінтову пляшку односолодового, поряд із якою лежала перевернута склянка. Пошукавши в раковині другу чарку, я не знайшов там нічого, окрім брудного посуду. Це мені не сподобалось.

Батько ніколи не лишав посуд брудним. Узявши до рук пляшку з-під віскі, я пошукав на етикетці відмітку, зроблену чорною кульковою ручкою, однак там її не виявилось. Це означало тільки те, що пляшка була новою. Я похитав головою й витер чоло кухонним рушником. Скинувши з себе жилет, я повісив його на спинку стільця.

Я вийшов у коридор і, поглянувши на сходи, помітив зняту з телефонного апарата слухавку. Підбіг і схопив її. Почув якийсь дивний шум. Поклавши слухавку на місце, я вичекав кілька секунд, а тоді знову притулив її до вуха. Звичні гудки й нічого більше. Я брязнув слухавкою по важелю, збіг сходами до кабінету, смикнув ручку дверей і навалився на них усією вагою. Хоч ти трісни!

— Чорт! — вилаявся я. Я вгадав, що сталося, і сподівався, що батько лишив кабінет незамкненим. Вочевидь, подзвонив Ерік. Тато відповів, був шокований, напився. Імовірно, рушив у місто, щоб випити ще. Купить десь на виніс — я поглянув на годинник, — хоча, можливо, на цих вихідних Роб Рой обслуговує цілодобово? Я похитав головою: яка різниця? Певно, подзвонив Ерік. І тоді батько напився. А тепер пішов у місто за добавкою або щоб побачитися з Діґґзом. Або ж із ним домовився про зустріч Ерік. Ні, навряд чи; звісно, спершу він би зв’язався зі мною.

Я поспіхом здерся на горище, відчинив слухове вікно, що виходило на протилежний берег, і оглянув підступи до острова в бінокль. Спустившись, замкнув будинок, вийшов надвір і пробіг стежкою до мосту, знову вилазячи на всі високі дюни на своєму шляху. Схоже, усе було гаразд. Я добіг до пагорба, з якого було видно Трамплін і з якого я побачив батька. Гнівно почухав промежину, вирішуючи, що ж його робити. Мені здавалося, що острів полишати не варто, однак я підозрював, що все почне відбуватися коло міста або ж десь поблизу. Я подумав потелефонувати Джеймі, але він, імовірно, був не в найкращому стані для того, щоб прочісувати Портеніл у пошуках мого батька й винюхувати палену псину.

Я всівся посеред стежки й спробував подумати. Який буде Еріків наступний крок? Можливо, він чекатиме на ніч, щоб підступитися до острова (я був упевнений, що брат збирається підійти ближче; інакше б він не перся аж сюди, хіба не так?), хоча в той же час він міг вирішити, що, телефонуючи до нас, він і так пішов на великий ризик, а отже, тепер йому варто рушити додому, не зволікаючи ані хвилини. Але, звісно ж, він міг зробити все це ще вчора, хоча в такому разі я ніяк не міг зрозуміти, що ж стало йому на заваді. Він щось планував. Або ж я надто грубо повівся з ним під час телефонної розмови. Навіщо я тоді кинув слухавку? Ідіот! А що як він збирався себе виказати? Або дати драла? І все через те, що від нього відмовився його власний брат!

Я сердито похитав головою й підвівся. Це мене ні до чого не приведе. Варто було визнати, що Ерік збирався вийти зі мною на зв’язок. Це означало лише те, що мені треба було повертатися додому, куди він зміг би мені додзвонитися або ж рано чи пізно просто прийти. Окрім того, це був осередок моєї сили й водночас місце, яке мені щонайбільше вартувало захищати. Щойно я дійшов до цього висновку, мені відлягло від серця, оскільки тепер я мав цілком визначений план — навіть якщо здебільшого я планував ні в що не втручатись; розвернувшись, я побіг назад до будинку.

Доки я був відсутній, удома стало ще задушливіше. Спершу я просто гепнувся в кухні на стілець, але згодом підвівся, помив склянку й викинув пляшку з-під віскі. Хильнувши апельсинового соку, я налив його в графин із льодом, прихопив із собою два яблука, півбуханки хліба, шматок сиру й поліз на горище. Пересунувши стілець, який зазвичай стояв посеред Фабрики, я підклав під нього кілька древніх енциклопедій, розчахнув слухове вікно, що виходило на бік суходолу, і замість подушки підклав собі під зад жмуток старих вицвілих штор. Умостившись на свій маленький трон, я почав оглядати довколишні території в бінокль. Через деякий час я дістав із коробки з іграшками старий бакелітовий ламповий радіоприймач і за допомогою перехідника ввімкнув його в другий патрон під стелею. Налаштувався на хвилю «Радіо Три» — вони саме крутили оперу Ваґнера. «Те, що треба», — подумав я й повернувся до слухового вікна.

Небо подекуди світлішало; поступово розвиднювалося й окремі ділянки землі займалися мідним сяйвом. Час від часу жовті промені осявали й будинок; я спостерігав, як тінь за моїм сараєм помалу сходила нанівець; вечоріло; серед пошарпаних хмар неспішно перекочувалося сонце. Поміж дерев зблискували вікна нової забудови, що височіла над старою частиною міста. Спершу світло торкалося одних вікон, затим інших — іноді відчинялось чи зачинялось якесь вікно, подеколи якась машина проїжджала центральними вулицями. Ковтнувши соку, я трохи потримав кубики льоду в роті, відчуваючи, як довкола мене згущується гарячий подих дому. Я продовжував оглядати довколишні землі в бінокль, роззираючись ліворуч і праворуч і водночас намагаючись не випасти з вікна. Опера скінчилась; натомість вони поставили якусь паскудну сучасну музику — чи то був крик розіп’ятого на дибі єретика, а чи виск підпаленого пса — я так і не зрозумів, проте, щоб раптом не заснути, усе-таки лишив радіо на обраній хвилі.

Десь після пів на сьому задзвонив телефон. Я підскочив, відчинив двері горища, збіг сходами й одним рухом підніс слухавку до вуха. Мене аж дрож пройняв від того, наскільки скоординовано я все це зробив.

— Так? — доволі спокійно мовив я.

— Френ’?.. — промимрив батько. — Френ’, т-ти мене ч-чуєш?

— Так, тату, це я. У чому справа? — не виказуючи свого презирства, впевнено відповів я.

— Я в м-місті, с-сину, — тихо, ледь не плачучи, проскиглив він. Затим глибоко зітхнув. — Френ’, з-знаєш, я з-завше т-тебе л-любив… я… ц-це дзвоню… дз-звоню… з м-міста, с-сину… Щоб ти п-приїхав… с-сюди… ц-це… С-сину… Еріка вже піймали…

Я аж укляк. Задивився на шпалери над столиком для телефону в кутку між прольотами сходів. Вони були зелено-білі; на зеленому тлі просвічувався решітчатий візерунок. Кривувато наклеєні. Треба ж таке — роками їх не помічав, і ось маєш! Жах та й годі! Яким же ідіотом треба бути, щоб обрати такі шпалери?!

— Френ’? — прокашлявся батько. — Френку… сину?

Останні слова він проказав майже чітко, але потім у нього знову почав заплітатися язик:

— Френ’… т-ти там?.. Ск-кажи щось… с-сину… я т-тобі х-хочу ск-казати, що… Еріка піймали… Ч-чуєш, с-сину? Френ’, ч-чуєш м-мене?