Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 29)

— А, це ти, Джеймі. У мене все добре. А як у тебе?

— Я вихідний. Уранці впустив собі на ногу дошку, і та вся розпухла.

— Але ж нічого серйозного?

— Нє-а. Як пощастить, просиджу вдома ще тиждень. Завтра збираюся до лікаря по довідку. Просто подумав сказати тобі, що вдень я буду вдома. Якщо захочеш, можеш принести мені винограду.

— Добре. Можливо, завтра до тебе заскочу. Але заздалегідь зателефоную.

— Чудово. Чути щось нове від сам-знаєш-кого?

— Ні. Я думав, що це він телефонує.

— Ага. Я теж подумав, що тобі може спасти таке на думку. Не переймайся. Я не чув, щоб у місті відбувалося щось дивне, отже, найімовірніше, він досі сюди не дістався.

— Так, але мені кортить побачити його знову. Просто не хочу, щоб він почав робити всілякі божевільні речі, як раніше. Я розумію, що йому доведеться повернутися в дурдом, навіть якщо сам він цього й не розуміє, але мені все одно хочеться з ним побачитися. Я хочу і те, і інше, розумієш?

— Так, так. Усе буде добре. Гадаю, зрештою, усе буде гаразд. Не переймайся.

— А я й не переймаюсь.

— От і добре. Я зараз піду в «Армз» по кілька пінт знеболювального. Не хочеш зі мною?

— Ні, дякую. Я доволі стомлений. Із самого рання на ногах. Можливо, завтра побачимось.

— Чудово. Ну, бережи себе там. Побачимось, Френку.

— Щасти, Джеймі.

— Бувай, — відповів він.

Я поклав слухавку й рушив донизу, щоб перемкнути телевізор на щось більш притомне, але щойно дістався останньої сходинки, телефон задзвонив знову. Я повернувся. У мене одразу ж промайнула думка, що то міг виявитися Ерік, однак пищання в слухавці я не почув.

Я усміхнувся й запитав:

— Так? Ну і що ти забув?

— Забув? Я нічого не забув! Я все пам’ятаю! Усе! — заверещав на іншому кінці лінії знайомий голос.

Я вклякнув на місці, проковтнув застряглий у горлі клубок і проказав:

— Ер…

— Чому ти звинувачуєш мене в забудькуватості? Що, на твою думку, я міг забути? Що? Я нічого не забув, — сичав і захлинався Ерік.

— Вибач, Еріку! Я не думав, що це ти!

— Я — це я! — крикнув він. — Я не хтось інший! Я — це я! Я!

— Я думав, що це Джеймі! — заплющивши очі, простогнав я.

— Той карлик? Ах ти ж виродок!

— Вибач, я… — я раптово замовк і задумався. — Що ти маєш на увазі, говорячи «той карлик» таким тоном? Він — мій друг. І він не винен у тому, що низький на зріст.

— Та невже? — відказав Ерік. — А звідки тобі про це знати?

— Що значить, звідки мені про це знати? Він не винен, що таким народився! — доволі розлючено мовив я.

— Ти знаєш про це лише з його слів.

— Про що я знаю лише з його слів? — перепитав я.

— Про те, що він — карлик! — виплюнув Ерік.

— Що? — не вірячи своїм вухам, скрикнув я. — Ідіоте, я на власні очі бачу, що він карлик!

— Саме в цьому він і хоче тебе переконати! А що як насправді він — прибулець?! Що як решта з них ще менші за нього? Звідки тобі знати, що насправді він не гігантський прибулець із крихітної інопланетної раси? Га?

— Не мели дурниць! — крикнув я в слухавку, схопивши її попеченою рукою, від чого мені одразу ж стало боляче.

— Ну, не кажи потім, що я тебе не попереджав! — прокричав у відповідь Ерік.

— Не переймайся! — гаркнув я.

— У будь-якому разі, — мовив він настільки неочікувано спокійним голосом, що на якусь мить мені здалося, ніби до мене заговорив хтось інший, і мене геть збило з пантелику, коли Ерік так само рівним тоном поцікавився: — Як поживаєш?

— Га? — нічого не розуміючи, перепитав я. — А… я — чудово. Чудово. А ти як?

— О, не надто кепсько. Уже майже на місці.

— Що? Ти тут?

— Ні. Там. Господи, невже на такій відстані може бути поганий сигнал?

— На якій відстані? Га? Я насправді не знаю, — я приклав долоню до лоба, починаючи відчувати, що зовсім втрачаю нитку розмови.

— Я майже там, — спокійно зітхнувши, стомлено пояснив Ерік. — Не тут. Я й так тут. Як би інакше я зміг тобі звідси дзвонити?

— Але «тут» — це де? — запитав я.

— Ти що, знову не розумієш, де ти є? — недовірливо вигукнув Ерік. Я знову заплющив очі й застогнав. Він повів далі: — І ти ще звинувачуєш у забудькуватості мене! Ха!

— Слухай, ти, псих ненормальний! — прокричав я в зелену пластмасову слухавку, схопивши її так сильно, що аж скривився від болю в руці. — Мені вже набридло, що ти дзвониш мені сюди й навмисне все заплутуєш! Припини зі мною гратися! — Я схопив ротом повітря. — Ти збіса добре розумієш, що я маю на увазі, коли кажу «тут»! Я хочу знати, де ти, в біса, є! Я знаю, де я, і тобі також це відомо. Просто досить клеїти дурня, гаразд?

— Гм… Звісно, Френку, — байдуже проказав Ерік. — Вибач, якщо я тебе роздратував.

— Ну ти… — я знову зірвався на крик, але одразу ж узяв себе в руки, заспокоївся й глибоко видихнув. — Ну ти… просто… ти просто так не роби. Я лише хотів поцікавитися, де ти.

— Так, усе гаразд, Френку. Я розумію, — спокійним тоном відповів він. — Але я справді не можу тобі цього сказати, адже хтось може підслухати. Ти ж і сам розумієш, хіба ні?

— Добре. Добре, — мовив я. — Але ж ти дзвониш не з телефонної будки?

— Так, звісно, не з будки, — знову дещо роздратовано відказав Ерік, але одразу ж заспокоївся. — Саме так. Я дзвоню з чийогось будинку. Тобто з дачі, якщо точніше.

— Що? — перепитав я. — З чиєї? З чиєї дачі?

— Не знаю, — відповів Ерік, і я майже почув, як він стенув плечима. — Але якщо тебе це справді цікавить, то гадаю, що можу дізнатися. Тобі справді цікаво?

— Що? Ні. Так. Тобто ні. Яка різниця? Але де… я маю на увазі, як… до кого ти?..

— Послухай, Френку, — стомлено сказав він, — це просто чиясь дача або заміський будинок, ото й усе. Я не знаю, хто власник, але, як ти влучно зауважив, яка різниця.

— Тобто ти хочеш сказати, що увірвався до когось додому? — запитав я.

— Так, а що? Відверто кажучи, мені навіть вриватися не довелось. Я знайшов ключ до задніх дверей у ринві. Що в цьому такого? Тут дуже гарно й мило.

— Ти не боїшся, що тебе впіймають?

— Не надто. Я сиджу у вітальні, вікна якої виходять на під’їзну алею, і мені видно всю дорогу. Жодних проблем. Я маю їжу, тут є ванна й телефон, а холодильник такий, що й вівчарка влізе. Є ліжко й усе необхідне. Шик.

— Вівчарка?! — скрикнув я.

— Ну так, якби вона в мене була. У мене її нема, але якби була, то міг би її там тримати. Бо ж він…

— Припини, — перебив я, ще раз заплющивши очі й випроставши поперед себе руку, неначебто Ерік стояв поряд. — Не розповідай мені такого.

— Добре. Я просто подумав подзвонити тобі, сказати, що зі мною все гаразд, і дізнатися, як у тебе справи.