Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 8)

Отже, вчора ввечері ми всі ще раз вирішили розлучитися, ще в Коста-Риці ми з’ясували, що так набагато легше перетнути кордон, і тепер я сама їду в Сальвадор, щоб спробувати знову [нерозбірливе слово]. Розповім вам про одну деталь. Джон допоміг мені нести валізи. Мені треба було сісти на автобус о п’ятій годині ранку, тож ми спали з запаленим світлом, бо в пансіоні ніхто не хотів ані розбудити нас, ані позичити будильника: адже вони бачили рюкзаки, а грінго (мало-помалу вже й аргентинців називають грінго) небезпечні. Ми з Анхелес обмотали Джонові голову, перше ніж вийти, але всі були дуже сонні. Ми поділили гроші Анхелес, бо і я, і Джон мали лише по кілька доларів, і вирушили: я — на автобус о п’ятій годині, Анхелес — на свій автобус о шостій до Коста-Рики, а Джон лишився ще на один день, щоб спробувати знайти роботу на кораблі й потрапити таким чином до США. На вокзалі одна жінка прийняла Анхелес за нікарагуанку й запитала її: «А ти не думаєш, що цей хлопець — один з тих хіпі? Мені здається, що в нього з отого боку вилізло довге волосся!»

Анхелес розповіла нам про це англійською мовою, і ми вийшли з вокзалу. Джона вже почали ображати. Анхелес один тип став розповідати жахіття, а на мене всі в тому автобусі поглядали з погордою і щоразу, коли хтось проходив повз мене, я чула, як шепочуть слова на кшталт: мерзота, [нерозбірливе слово], паскуда, darling[27] і т. ін. Прибувши до Коста-Рики, ми, поки ще не знали, подорожували разом, не варто й згадувати про те, коли-небудь я розповім вам про ці злигодні. Крім того, я з’ясувала, що в автобусі є ще один аргентинець. Дуже рідко трапляється почути акцент буенос-айреських передмість між Манагуа і Гондурасом. Чоловік був симпатичним і розповідав про Яна Кіпуру[28] і Паліто Ортеґу[29]. Дорога — справжнє болото, і тванюка чвиркала на всі боки. Але краєвиди гарні, над горами пролітали хмари, нарешті зійшло сонце, і я витратила свої останні кордоби на [нерозбірливе слово] з солодощами. Життя — це мішанина і goes on, sometimes too much for me to take. I iove you both[30], справді, великою любов’ю і скучила за вами.

Сарита

3.10.69

Сан-Сальвадор.

Зараз я сиджу ввечері на ліжку (розкладачці), яку мені дав директор телевізійних новин у Сан-Сальвадорі. Я поїла. Тепер спатиму, тут є навіть ванна. Крім того, цей сеньйор [нерозбірливе слово) розповів мені, що захищав хіпі в одній дискусії, що йому не видається поганим, що я вдягаю штани, і що він любить людей. Goes on, ні? Цілую, цілую, Сарита.

6 жовтня 1969 р.

Сан-Сальвадор, Сальвадор

…………….а це зовсім не просто з огляду на складну емоційно-фізично-психічно-духовну ситуацію, в якій я опинилася. Я нічого не досягла, нічого не маю, мені не щастить, я так і не можу зрозуміти світ. Тобто це не проблема метафізичної реальності. Це проблема надмірних злиднів і розпаду. Як-небудь я напишу Люсіо, і то тільки для розповіді, що я тепер у таборі сальвадорських утікачів, вигнаних із Гондурасу, я напишу, як приймає їх рідна країна, і про різноманітні хвороби, якими можна заразитися в тих таборах. Я працюю як доброволець у Міжнародному Червоному Хресті, і не тому, що вірю в індивідуальну допомогу, а тому, що, коли ніхто нічого не робить, хтось повинен допомагати робити дублікати перепису, правда? Я мимохідь заприязнилася геть з усіма, і співчуття та страждання, любов і відчай, які я відчуваю, виповнили мене, як тут кажуть, до краю. Це більше, ніж я здатна витримати. Я не розумію, але про це я вже казала в інших листах. Я закінчую виготовляти маскувальний костюм, який допоможе мені подорожувати далі, і хочу використати для нього частину твоїх доларів. Я маю повний список звинувачень, через які мене мало не запроторили до в’язниці в Коста-Риці, і повинна уважно придивитися до них, щоб виправити силу помилок: передусім позбутися рюкзака, викинути книжки, насамперед книжки англійською мовою. Не знаю, чи розповідала я тобі, що мені довелося вдатися до словника «Appleton Guyás», якого я взяла з собою в дорогу, щоб переконати одного капітана, що був добряче напідпитку і чоловік на всі сто, що «Alice in Wonderland»[31] — аж ніяк не комуністична пропаганда, проте ніщо, навіть англо-іспанський словник «Appleton», не могло переконати його, що вона не становить елемента властивого хіпі розпусного життя. Гаразд, відмовитися від штанів, носити спідниці нижче колін, зібрати коси на голові, ніяких прикрас, але навіть отак я завжди буду під підозрою, тільки не знаю чому: або тому, що я схожа на грінго, або тому, що маю звичай стукати в двері, перше ніж заходити. Але отак мене принаймні вже не ображатимуть на вулицях і не кидатимуть навздогін каміння та інші речі. Дехто вважає, ніби я агент компанії «United Fruit»[32], дехто — ніби я емісар Кастро (який жах), а ще дехто — ніби я везу партію марихуани. Хай там як, а твій переказ урятує мені життя, бо я вже майже нічого не маю на продаж і не маю грошей, і тепер чекання, поки я отримаю його, — це солодка надія, яка не має нічого спільного з потребою зібрати досить грошей, щоб перетнути кордон, хоча я наперед знаю, що ні, нічого не вдієш… Господи, я згадую вас усіх, мені здається, ніби я чвалаю по грузькому дну бака з покидьками, поки що минає добре, невдовзі я виберуся, виберуся…

* * *

З огляду на таке той, ти знаєш, аж ніяк не здивувався, що тієї самої пори, коли він дав прочитати Маркосу Сарині листи, найцивілізованіша газета «Monde» опублікувала два повідомлення, які він без коментарів додав до нагромаджуваного загального досьє і які Сусанна… (проте не забігаймо вперед, як казав Дюма-батько в критичні миті).

Тридцять п’ять єпископів Центральної Америки засудили «постійне порушення прав людини в Центральній Америці» в документі, який поширив у Мексиці Національний центр соціальної комунікації (НАЦСОК). Цей документ, що став результатом засідання ради єпископів Центральної Америки, підписали зокрема архієпископи Гватемали, Сальвадору, Нікарагуа і Панами.

Жан-П’єр Сук, дев’ятнадцятирічний юнак, що жив на вулиці Моріс-Берто в Мюро (Івлін), під час своєї недавньої поїздки до Англії перейняв «філософію хіпі». Відпустив собі волосся і вдягав звичайний для хіпі одяг. Він одразу став об’єктом глуму з боку своїх товаришів і дорослих. А проте й далі працював у компанії «Mingory», розмішеній на бульварі Шарон, № 128, в Парижі, де він почав працювати помічником куховара, закінчивши школу готельного господарства.

Але минулої середи власник компанії зробив йому зауваження щодо одягу… і в суботу вранці батько повів його до перукаря. Жан-П’єр терпів стрижку без протестів.

Але пополудні… вийшов із батьківського дому й купив газойлю. Потім малолюдною дорогою пішов у напрямі ферми поряд із заводом «Рено» у Фленсі. Саме там, на тому путівцеві, й знайшов його мертвого і наполовину обгорілого робітник заводу, що повертався додому. В мішку, в якому юнак ховав бідон із газойлем, знайшли шматок картону, на якому він написав: «Відповідь лежить у поштовій скриньці». В ній знайшли лист, у якому він пояснив, що не може змиритися з цим «моральним зреченням». І зокрема додав: «Ви, дорослі, не розумієте. Ви накидаєте свій досвід і судите своїх ближніх». У своєму довгому листі юнак, крім того, заявив, що хотів наслідувати бонз, які воліли краще заподіяти собі смерть, ніж визнати «диктатуру суспільства».

* * *

Що ж, можливо, той, ти знаєш, не дав мені прочитати тих листів, бо прагнув немов подати мені якийсь туманний знак, байдуже, збагнуть його чи ні; я вже віддавна запідозрив його в схильності дорікати мені Франсиною, якимсь чином він був союзник Людмили (бідолашка, вона і сном, і духом не знала про цей союз, а якби знала, то послала б його під три чорти), як і вона, він не хотів розуміти того, чого, зрештою, ніхто не розумів, починаючи з мене самого. Прийти до кав’ярні й бачити, як той, ти знаєш, тримає листи перед собою тією самою рукою, яку недавно потискав рабинчик, — це все становило частину знака; мені знову не лишилося нічого іншого, як стенути плечима і думати, що все гаразд, що Людмила, або Франсина, або той, ти знаєш, мають усю можливу слушність перед лицем ситуації, яка з огляду на певну поведінку, що… і таке інше. Згодом з’явилася й Людмила, ще сповнена російської душі (три акти, насичені степами і відчаєм, кінець кінцем лишили свій відбиток навіть на такій відважній і сповненій життя полячці, як вона), і в її присутності я відчув немов присутність Франсини, так само як удвох із Франсиною я відчував щоразу незаперечну присутність Людмили, той, ти знаєш, не дуже цінував ці моменти, і то слушно, вони, здавалося, безпосередньо походять із російської п’єси театру «Vieux Colombier», хоча, якби кому-небудь заманулося почути мою думку, я б знову сказав (скільки разів я вже казав тобі це, Людмило?), що такого не мало б статися, такого не мало б статися, хай йому біс, усе мало статися не так.

Гаразд, а тимчасом як відреагувати на зневажливе ставлення до мене того, ти знаєш: адже він тримав листи в кишені, щоб дати мені відчути, мовляв, мої уявлення про життя — чистий дрібнобуржуазний анахронізм, так само як скривджена доброта Франсини — це ще й властивий їй спосіб не давати мені того, чого я б справді хотів від неї, а притаманна Людмилі бездоганна дружба будувала між нами щоразу вищий сірий бетонний мур. Що мені лишалося, крім музики і книжок, як не довести ситуацію до прикрих і ще й як передбачуваних крайніх наслідків; хіба, може, станеться щось інше, з’явиться якийсь шлях навпрошки, якесь перехрестя, останній вихід, який дасть мені те, що належить мені, не занапастивши того, що належить іншим. Інколи мені здавалося, ніби Маркос простягає мені палець, щоб за нього вчепився папужка, милий Педро, їж кашку, але Маркос був не дуже схильний до доброчинства, він глибоко погруз у Веремії, у світі, що резонував телеграмами, бомбардуваннями, стратами, лейтенантами Келлі і генералами Кі, і все-таки Маркос, атож, інколи Маркос випростував палець, Веремія для Педро, так? Як-от тепер у моєму домі, приперся разом із Лонштайном пізньої аж непристойної години, телефонує в Жужуй або в Реджо-ді-Калабрію, рабинчик сидить зі своїми голячками і закривавленими паперовими квітами, а на сходах уже лунають Людмилині кроки. Яке має значення моя приватна сфера, моє затяте прагнення жити Франсиною, жити Людмилою і «Процесією», врятувати фортепіано від електронного свисту? Сарині листи мають більше значення, і кривавий ореол навколо лейтенанта Келлі, і злива повідомлень, якими Патрісіо (той, ти знаєш, завжди намагався охопити всі обставини, мета трохи безглузда) засипав Фернандо, що нещодавно приїхав зі своєї рідної Тальки, тієї миті, коли Оскар і Ґладіс сідали на літак аргентинської компанії «Aerolíneas», щоб улити у Веремію молодої крові в сенат, уже не кажучи про такого собі Ередіа, що в Лондоні сів на літак компанії «ВЕА», а також Ґомеса й Моніку. Але Маркос не належав до тих, які наполягають, тільки-но випростав палець, мине частка секунди, і він переходить до іншого; як і той, ти знаєш, що ховає листи, він заледве подає знак. А рабинчик раптом зітхає й думає про збільшення своєї платні, сходами, зрештою, піднімалася не Людмила, можна ще трохи поговорити.