а от щодо Ґомеса, — вже ніхто не хотів нічого подарувати йому, і він уже прагнув випаруватись і випорснути на вулицю, проте його захищала пітьма, а також Бібі Андерсон, нарешті гола, а якщо вже виклали вісім франків, щоб побачити це, то не втрачатимуть їх через якогось більш-менш навіженого, хіба що
— А от в Опері було затишно, — розповідав далі Маркос.
— Ах, в Опері, — протягло мовив я, вирішивши вже нічому не дивуватися.
— Саме тієї миті, коли з’явився лебідь, ти, певне, бачив, — пояснив Маркос. — Це у Вагнера.
— Несправедливо, — обурився Лонштайн. — Скрутити в’язи лебедеві, коли в нас і досі є Качур Дональд! Гай-гай, ви плутаєте птахів.
І отак, із чималим галасом і численними криками, аж до заборони з тактичних міркувань протягом п’ятнадцяти днів повторювати ту або ту витівку, бо про них зрештою заговорили на вулицях, тож люди йшли в кіно з твердим наміром розбити писок кожному, хто розкриє його, щоб позіхнути: адже це люди, які платять податки, а тут таке неподобство, ні.
— Це ж успіх, — усміхнувся Маркос. — Навіщо й далі ходити в храми сьомого мистецтва, якщо є автобуси й кав’ярні. Кав’ярні не дуже вигідні, бо, по-перше, там усі галасують і дуже високий рівень децибелів, крім того, я не знаю, чому люди звертають меншу увагу, коли їм заважають під час споживання пива або чинзано, ніж серед кіносеансу, треба вивчити це питання. Натомість
— Я й досі маю три гіпогейні квітки, — погрожував Лонштайн, — одну з жовтого паперу, а другу з білого, але, признаюся, з такими плямами, що, як сказали б
на якомусь маршруті, скажімо, 94-му, який пишається, що в нього найвишуканіша дрібнобуржуазна клієнтура, Люсьєн Верней — справжній фахівець і вже навчив своєї техніки Патрісіо, Сусанну та інших, що протестують більш-менш усюди. Передусім дзвінок перед зупинкою, цілком коректно (вже не кажучи про те, що він ошатно вбраний і має книжку або портфель під пахвою, щоб справити враження інтелектуала), і коли буф-мастодонт гальмує, тручись об тротуар, Люсьєн Верней підступає до водія і простягає йому руку. Водій дивиться холодними очима або (варіант) робить жест, який можна перекласти як
Якого біса
Ет
Якийсь божевільний чи ідіот
Краще запхай свою руку
проте Люсьєн Верней має на обличчі майже пасторальну усмішку, щось на кшталт супу з літер для слухняної дитини, годі опиратися такій невинній усмішці, рука й далі протягнена і сподівається руки чесного водія, що починає (на вибір) червоніти, зеленіти, чорніти, сіріти, а потім
— Я хотів подякувати вам за приємну поїздку, — каже Люсьєн Верней. Не варто клопоту переказувати відповіді, бо навіть Маркос не хоче називати їх. Люсьєн Верней: «Ви ведете машину з таким чуттям відповідальності, яке цієї пори виявляють не всі водії». Або: «Я не можу вийти з автобуса, не засвідчивши вам своєї вдячності». Або: «Я б ніколи не дозволив собі закінчити цю поїздку, не заявивши публічно про насолоду, отриману під час поїздки з вами, і прошу вас передати цю вдячність управлінню громадського транспорту». Варіанти реакції: 1) кінець контакту, покинуте сидіння, катапультування на тротуар; 2) запінені вуста; 3) смертельна блідість і тетанічні корчі тіла й кінцівок. Підваріанти environment (надто літні дами й кавалери ордена Почесного легіону): Викличте поліцію / Уже немає поваги (підваріанти другого ступеня: …релігії) / Така нинішня молодь, побачимо, до чого ми дійдемо / Здається, ми запізнимось у контору (численні інфраваріанти) / Лайки й погрози. Побачивши це все, кондуктор виходить зі скляної кабінки позаду й суне вперед, і то саме тоді, коли Люсьєн Верней — з хронометром в очах — востаннє вкрай шанобливо вітає свого вірного служника і опускається на дві сходинки, де вже починається територія, на яку жоден функціонер з управління громадського транспорту не ступить і не тупотітиме ногами, бо його повноваження, й таке інше.
— Це все дуже добре, — сказав я Маркосу, — але позавчора в Ліллі один хлопець спалив себе живцем, протестуючи проти ситуації у Франції, і це вже другий у цій країні, але треба додати ще й тих, про кого ти знаєш із закордонних телеграм. Тобі не здається, що з огляду на такі речі…
— Звісно, здається, — погодився Маркос, — але, як сказано в японському гімні, крапля за краплею творять моря, піщинки зрештою вибудовують скелю, вкриту мохом чи як там, щоб стиль зберегти. Ян Палах був однією з них, але ж є й решта чеських студентів, і вони не сплять, уже не кажучи про чотирьох бонз. Як легко ти знаходиш причину, щоб не звертати уваги. А втім, почекай, я розповім тобі про іншу форму протестів, що вчора не одного змусила заскрипіти зубами в ресторані «Vagenande», наступного тижня цей номер повторять у багатьох інших місцях, якщо вистачить грошей, бо ще треба поглянути, скільки він коштує в таких ресторанах. Ми пішли туди з Ґомесом о першій годині пополудні, це пора панства з пухкими гаманцями, бачили б ви отой дух art nouveau, що панує там, і оту немов поточену міллю атмосферу, яка надає особливого шарму. Ми замовили цибулю-порей із соусом, яловичину з перцем, червоне вино й мінеральну воду, меню, як бачиш, гідне й відповідальне. Тільки-но принесли цибулю, Ґомес підвівся й почав їсти стоячи, стеблина за стеблиною, розмовляючи зі мною, немов нічого не сталося. Статистика поглядів: вісімдесят відсотків розлючених, десять — збентежених, три — втішених, ще три відсотки непроникних зацікавлених і чотири відсотки зацікавлених (невиліковний геморой, спинний параліч, дурна витівка?). Гарсон приніс іншого стільця, Ґомес сказав ні, дякую, я завжди їм отак. Але ж, месьє, стояти незручно. Навпаки, вкрай функціонально, сила тяжіння діє найефективніше, і цибуля опускається в шлунок, мов у криницю, це допомагає дванадцятипалій кишці. Ви глузуєте з мене. Аж ніяк, це ви прийшли набридати мені, не сумніваюся, що з похвальним наміром, але все-таки. Згодом підходить метрдотель, старий, з обличчям, що скидалося на голову несвіжої рибини. Месьє, вибачте мені, але тут. Що тут? Тут ми звикли до. Звісно, але не я. Так, але однаково. Месьє нікому не заважає, — втручаюся я, вичищаючи тарілку хлібним м’якушем, бо ж цибулька була смачненька. Він не тільки нікому не заважає, а їсть із найрафінованішою елегантністю та скромністю, а ви прийшли і пристаєте до нього, та ще й отой гарсон. Що за манери. У відповідь на це все створюється ситуація в дусі Ортеги-і-Ґасета, дами щось шепочуть на вухо іншим дамам, закочують очі, неподобство, сюди приходять посидіти й піти, нехай іде собі їсть у якусь забігайлівку. Потім Ґомес, присягаюся, витираючи собі вуста з витонченою делікатністю, каже: «Якщо я їм стоячи, це тому, що з травня 1968 р. я живу стоячи». Ну, друже, якщо хочеш знати, справжній бордель, хліб розкиданий по підлозі, касирка телефонує до Комісаріату, наша яловичина з перцем сохне на грилі, пляшка вина відкоркована, і це все без оплати, уявляєш собі, якби ми пішли, ті сучі виродки заплатили б за нас у складку, але саме тієї миті Ґомес сідає, мов граф, тримаючи в руці згорнуту серветку, й каже досить високим голосом: «Я зробив це задля свого ближнього і, сподіваюся, мій ближній навчиться жити стоячи». Глибока тиша, крім двох-трьох спалахів сміху, спричинених нечистим сумлінням, сподіваюся, що хоч декому пощастить перетравити той обід. Завтра повторимо цей номер у бістро на площі Бастилії, можливо, нам натовчуть пику, там інша атмосфера, але хіба можна знати наперед.
Enter[38] Людмила
зі своїм обличчям з третього акту і ще загримована, вона сіла у свій «сітроен» мало не раніше, як опустилася завіса, вмирає з голоду, і тепер п’є вино, а я смажу їй омлет, а Лонштайн, із ритуальною затятістю намагаючись дати Людмилі найбільшу насолоду, починає бозна-вкотре інший театр: тож ви росіянка? Ні, донька поляків. Але ж, певне, працюєте в театрі «Vieux Colombier»? Так, звичайно, ох, я запитував, бо той театр поганючий, і Людмила в захваті, бо рабинчик завжди вигадував нові варіанти, річ, незвичайна у «Vieux Colombier», а полячка обстоює театральну свободу й таке інше. «З трьох яєць і цибулею?» — запитує Андрес, щоб побачити, чи він уже перевів її трохи на цей бік, авжеж, авжеж, щоб усього було багато, відповідає Людмила, падає у фотель і дозволяє рабинчику запалити їй сигарету «Gitane», він наливає їй повну склянку вина й починає розповідати новий варіант своєї подорожі до Польщі два роки тому, мабуть, вигадка, думає Маркос, що чекає останнього крику на далеку дистанцію і немов на відстані бере участь у плануванні омлету і краківського майдану, ввечері він набуває фіалкової барви / Радше жовтогарячої, каже Людмила, зрозуміло, я тоді була ще мала / Квітникарки й кав’ярня в підземеллі башти, де ми пили або мед, або щось гостре, або щось гаряче з корицею, миром і алое, це добряче б’є в голову / Останнього разу ти казав, що то було якесь давнє пиво, заперечила Людмила, що визнавала варіанти тільки в межах досить потаємної системи / Ми розмовляли на ви, обурився ображений рабинчик, проте Людмилі було так добре, та ще й вино після нескінченного третього акту, запах омлету, що линув з іншої кімнати, як увечері в Кракові, треба зробити Лонштайнові щось приємне, ритуалів треба дотримуватися, зараз побачимо, а ви, месьє, звідки, я тутешній, мадемуазель, і що ви робите в Парижі, я, гаразд, це досить складно поясни-лічити до омлету, якщо хочете, після
