Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 11)
— C’est toi,Laurent?[39] —запитав Маркос, ще майже не почувши телефонного дзвінка.
— Ані до, ані після, — казав я, телепатично беручи участь у надиманні рум’яного омлету, а водночас накривав на стіл із похвальною швидкістю, розуміючи під столом паперову серветку з фіалковим малюнком і півпляшки червоного вина, крім того, щойно надрізаний буханець хліба, це ніжні й прості операції для тебе, Людлюд, для тебе, ти сидиш у фотелі, втомлена і невисока, таки невисока, а не середня на зріст, метр шістдесят дев’ять, хоч яка в тебе постава, невисока, бо я хочу, щоб ти була такою, коли я думаю про тебе, і навіть коли бачу тебе, цілую і, але це згодом, твої солом’яні коси, зеленаві очі, кирпатий носик, що інколи треться об моє обличчя й виповнює мене зіроньками солі та перцю, два листки латуку, післяобідні залишки, самотні й сумовиті, соус зів’ялив овочі, йди їсти, Людо, мерщій, комедіантко старого голубника, фрагмент східного неба, гарненький задок, тут, у цьому фотелі, а тепер я зроблю каву для
«Он як його понесло», — подумав той, ти знаєш.
— Чому ти не хочеш, щоб він пояснив мені, що він робить у Парижі?
— Після омлету, огидний некрофіле, — сказав я йому. — Це єдина частина психодрами, якої ви не змінюєте ніколи. Хіба ти не бачиш, що Маркос прагне описати мені до найменших подробиць протести
— Я хочу, щоб він розповів мені, що він робить у Парижі, — сказала Людмила.
— А ти будеш винен мені цілу купу грошей за свої дзвінки.
—
— Я хочу, щоб він розповів, — наполягала Людмила, та оскільки для Маркоса смерть, звичайно, важила набагато менше за життя, він майже одразу став розповідати про Ролана, що зайшов до крамнички й довго вибирав баклажан — натуральної величини («Гм, гм, пахне цибулею, гм, гм»),
мадам Бакальєр, дивлячись прямо на нього і сподіваючись, що він таки вибере, бачила, як він поклав баклажан, але невдовзі витяг другий,
— Ані слова. Йдіть зі мною!
— Таж я прийшов купити баклажанів! — виправдовувався Ролан і щосили смикнув мотузочок, він уже розмотався на чотири метри. Невже ви гадаєте, що можна безкарно перешкоджати роботі підприємства роздрібної торгівлі? Таж я тільки хотів. Жодного слова, тут усе видно як на долоні (пильніше придивляється до шматка мотузочка). А це що таке. Мотузочок, месьє. Ага. Отож негайно йдіть зі мною, бо інакше я заберу вас до поліційної машини. Таж я тільки хотів.
— Два кіло картоплі, — попросила жіночка, що прагнула відновити нормальний хід речей, бо ж у неї сама дитина на п’ятому поверсі.
— Бачите, — просторікував Патрісіо, потягши за мотузочок. — Неналежне порушення торговельної діяльності, а ви, здається, не усвідомлюєте, що суспільство споживання має, месьє, певний ритм, певну каденцію, месьє. Ці дами не можуть собі дозволити марнувати час, бо, якщо вони змарнують його і почнуть пильніше придивлятися до навколишнього, то що вони побачать?
— Не знаю, — відповів Ролан, і далі висотуючи мотузочок.
— Побачать, що кіло картоплі подорожчало на десять сантимів, а помідори коштують удвічі більше, ніж торік.
— Та вони змовились обидва, — раптом збагнув старигань із торбою порожніх пляшок і рясними слідами бойових ран на обличчі. — Вони збиткуються з нас.
— І що їх змушують платити за пластикову упаковку, вартості якої не віднімають, і побачать рекламу нового прального порошку, який щоразу пере не краще за старі, тому ніколи не треба перешкоджати ритмові продажу, треба, щоб люди мали змогу купувати й купувати, не дуже придивляючись до цін та упаковок; повір, що саме такий розвиток суспільства забезпечує насолоду.
— І ви влаштували цю комедію, щоб ми дізналися, що всюди страхітлива дорожнеча? — запитала дама з самотньою дитиною. — Ви б могли позбавити себе цього клопоту, ми й так несемо свій хрест, а нас ще й змушують марнувати час, дайте мені, будь ласка, два кіло картоплі середнього розміру.
— Вийдіть звідси, бо я викличу поліцію, — проказала мадам Бакальєр, що вже не вірила зеленим книжечкам.
— Гаразд, — кивнув Патрісіо, допомагаючи Роланові змотати мотузочок і покласти його до кишені. — Проте ви самі чули, що ця жіночка стала на наш бік.
— Аж ніяк, — занепокоїлася дама, — але, якщо ціни ростуть, то таки ростуть.
— Як добре, що ви протестуєте, — похвалив Патрісіо.
— Я не протестую, — заперечила жіночка, — я просто констатую, бо що тут удієш?
Отак минає хвилин десять, а пополудні вже Ґомес і Сусанна в крамниці «
ВИМІТАННЯ РОКУ
Ґомес сподівається, що на нижньому поверсі збереться якомога більше людей, і тоді начальника відділу в синьому, що скеровує матрон в усіх напрямах: взуття на третьому поверсі; міксери в підвалі, саме тоді його люб’язно запитують, чи справді в «
— Я нічого не вигадав, — відповів Ґомес. — Але якщо правда, що ви замітаєте щодня, як вимагає гігієна, я не розумію, як можна показувати плакат, на якому ви цинічно заявляєте, що здійснюєте вимітання року.
— Неймовірно! — озвалася й Сусанна, опускаючи пару панчіх у кошичок із черевиками, спеціальна пропозиція, двадцять франків. — Отож саме так цей дім бореться з ризиком поліомієліту? Бідолашні люди! Погляньте на цю дівчинку, що грається блискучими нейлоновими трусиками: таж вона заражається!
— Прошу вас, мадемуазель, — промовив начальник відділу, що не був ідіотом. — Якщо ви прийшли сюди влаштувати скандал, мені не лишається нічого іншого, як…
— Оце і є скандал, — промовив Ґомес, демагогічно звертаючись до матері дівчинки та інших приголомшених клієнтів. — Вони самі признаються, що замітають лише раз на рік. Ви порахували кількість бактерій, які нагромаджуються за рік? На кожному ліфчику, на кожній губній помаді! А ми заходимо сюди і КУПУЄМО ЇХ! КУПУЄМО! ОХ!
— Вийдіть звідси або ж я витурю вас копняками! — загорлав завідувач відділу.
— Ось погляньте! — сказала Сусанна, вимахуючи одним з черевиків спеціальної пропозиції за двадцять франків. — Наче не досить заражати нас хворобою, — погляньте на цю бідолашну дівчинку, як вона зблідла, певне, завтра прокинеться вже з симптомами, ох, та й ви теж, що тут казати!
* * *
Той, ти знаєш, Лонштайн і я теж нічого не казали, бо розповіді про оці мікрозаворушення аж ніяк не створювали в нас враження, ніби вони служать чомусь великому, і слід визнати, що й сам Маркос розповідав про них немов для розваги в паузах між окремими телефонними дзвінками, бо після Лорана йшли Люсьєн Верней, Ґомес — усі, для кого опівнічна пора видавалася найкращою для телефонних розмов, надто якщо телефон мій. Великою захисницею криків та інших збурень виявилася Людмила, що з величезною втіхою поглинала омлет і, мабуть, розвеселила й Маркоса, сказавши, що діяльність групи —
Ми ще балакали про ці речі, коли якийсь хлопець, нікому не відомий і, як виявилося, родом з Тальки, відчинив нам двері квартири Патрісіо, і ми всі одразу допалися до мате і грапи, передаючи Мануеля від рук до рук, бо цей маленький брахіцефал вирішив улаштувати свої протести й тепер верещав, о другій годині ночі, й таке інше, тож сідай, малий, на коника, / поїдемо до слоника, а тим часом Сусанна користалася з миті відпочинку, скачи, скачи завзято, / там завтра буде свято. Худий і похмурий, Патрісіо, здавалося, вважав за звичайну річ, що стільки люду приперлося до нього такої пізньої пори без ніякої очевидної причини, крім південноамериканських почувань та їхньої сили, я маю на увазі й Людмилу, що вигадала для Мануеля цілий театр, для Мануеля і, можливо, ще й для мене, бо цього вечора я не мав із нею іншого спілкування, крім омлету, я перетворив стіл у міст до Людмили й колотив омлет, міст, гм, гм, скільки цибулі, гм, хоча, хай там як, навіть на самоті ми розмовляли не дуже багато, однаково поставав сірий бетонний мур і, мабуть, ще вищий, ніж тепер, коли чувся Сусаннин сміх, діалог Лонштайна і Фернандо про отруйні гриби, а Маркос немов з далекої відстані спокійно споглядав нас, як, здається, завжди, коли намагався щось роздивитися, тобто крізь сигаретний дим, очі напівзаплющені, волосся спадає на обличчя. Отже, чому мені здавалося, ніби ігри Людмили з Мануелем (вона буцімто наслідувала механічного солов’я китайського імператора абощо) становили й для мене якусь зашифровану мову, останній поклик, так само як і ретельно збитий омлет теж якимсь чином правив за поклик, міст надії, жалюгідні речі, які й далі можуть лишитися в нас, дарма що ми вже будемо з іншими, які нейтралізують самотність удвох, прямий погляд, перше слово першої фрази першого, нескінченного прощання. Потім коліщатка механічного солов’я розлетілися на всі боки, Людмила вдає міма, паяца, розповідає про все з допомогою пальців, ліктів та інших хитрощів, які створюють у Мануеля чуття щастя, дедалі подібніше до сну, і Сусанна не може не скористатися цією нагодою, щоб потихеньку не підняти його з килима на підлозі й перенести в супроводі міма Людмили до спальні (процесія з китайськими ліхтариками, тріумф справжнього солов’я). Андрес дивиться їм услід і неквапом шукає сигарету; Патрісіо й Маркос розмовляють упівголоса, звичайно, про Веремію, не минає і двох хвилин, щоб хтось із них не брався за телефон, ці люди прагнуть зробити революцію на основі телефонних номерів, не забувай про мурах (вони тут дуже настирливі), скажи своєму братові, щоб він надсилав фрукти, ет, телефонні романтики, кібернетичні криптографи. Той, ти знаєш, теж перебував на довжині цієї досить іронічної хвилі й думав, що Андрес, як і завжди, трохи відстав, занадто поглинутий безпосередніми діями Людмили, хай там як, він дотримується варіанта світу, який інші, кордовці й телефонно-кібернетичні буеносайресці («скажи йому, нехай зателефонує Моніці о восьмій годині»), розуміють по-іншому, як і багато інших латиноамериканців, які по-своєму нарешті почали розуміти щось у світі. Бідолашний Андрес, невдача спіткала його ще покоління тому, він, здається, не ввійшов достатньою мірою в