Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 7)
— А ти певна, що це було в ліжку, а не на килимку у ванні? — запитав Патрісіо, схопивши Сусанну за плечі й піднявши, аж поки вона торкнулася головою стелі. То був вияв кохання, і Фернандо збентежився. На мить вони, здавалося, забули про нього, цілувалися й пестили одне одного, забули, здавалося, й про Мануеля, що збільшував свої хрипкі й засцяні децибели. І тут як на те, і то саме цієї миті, коли, власне, панував розгардіяш, пролунав дзвоник. Фернандо трохи зачекав, та оскільки Патрісіо зник разом із Сусанною й чулось, як вони заспокоюють Мануеля сміхом і настановами, які гучністю анітрохи не поступалися мовним виливам дитини, вирішив піти й самому відчинити двері, це завжди неприємна операція, коли прибувають друзі родини і бачать когось чужого й незнайомого, настає мить вагання, коли всі показують свою вихованість, але кожен запитує себе, що в біса діється, можливо, переплутали квартиру, о другій годині ночі це досить незатишна ситуація, а коли все з’ясовується і фаза цікавості та словесних пояснень поступається потискам рук і самопрезентаціям, завжди лишається немов присмак розладу, недоладного початку церемонії, що з позиції літургії позбавляє її значення, це облатка, що по дорозі натрапляє на напад кашлю і закінчується зливою печива, ці речі відбувалися серійно, як і випуск деяких авто, а на додачу й Лонштайн представив себе, сказавши: «Я незрівнянно розгалужуюсь», слова, що їх Фернандо безперечно сприйняв за французький зворот, але не стійте в дверях, будь ласка, і ми справді зайшли й бачимо, що не помилилися, ми таки в Сусанни й Патрісіо, бо вже коло самих дверей Мануель, і то як.
* * *
Можливо, безкінечна балаканина про заперечення, яке вони називали протестами, подіяла йому трохи на нерви, а можливо, Сарині листи зринули на поверхню свідомості завдяки словесній асоціації або простому бажанню зринути (хіба спогади не можуть мати власних примх, своїх припливів і відпливів, прагнення виявити або приховати що-небудь залежно від настрою і нинішніх чуток?), — хай там як, той, ти знаєш, якусь мить думав про ті листи, тимчасом як Маркос коментував або критикував найсвіжіші форми протестів у периметрі Парижа. Ті листи прибули за доби, коли один Сарин приятель мешкав у домі того, ти знаєш, де прожив цілий місяць, перше ніж повернувся до Аргентини; їдучи, він лишив ті листи, бо певною мірою вони були призначені й тому, ти знаєш, дарма що він уже років десять не бачив Сари, що ніколи не приїздила до Європи; останній її образ, збережений у його пам’яті, був такий: чайна ложечка і Сарина рука, яка повільно крутить ложечку, немов боїться нашкодити цукру або каві, о третій годині пополудні в кав’ярні на вулиці Майпу.
Тієї пори, коли Маркос, Патрісіо та інші члени гурту організовували Веремію, той, ти знаєш, здається, вважав, що принаймні Маркос заслуговує ознайомитися з Сариними листами, і одного вечора дав йому прочитати їх, коли вони чекали важливих телефонних повідомлень (чекав, власне, Маркос, а Лонштайн і той, ти знаєш, були такі, як і завжди: рабинчик нерозлучний і далекий, а той, ти знаєш, більш-менш; вони теж розмішували цукор у чашках, але недбало). Я прийшов, коли Маркос читав листи, і побачив, що той, ти знаєш, забирає листи, тільки-но їх прочитано, навіть не вибачаючись, що не втаємничує Лонштайна й мене, хоча якого біса вони мали цікавити нас (вони цікавили, але якого біса ми мали признаватись у цьому?). Авжеж, тут немає нічого нового, коментував Маркос, але ж це як нещасні випадки, вони більше вражають тебе, коли йдеться про твою тітку. Дай поглянути на почерк, мовив Лонштайн, на зміст мені просто начхати. Але той, ти знаєш, уже запхав їх до кишені і обмежився тим, що підтвердив Маркосів коментар. Не те що він не довіряв Лонштайну, але ті листи не мали стати об’єктом графологічних зацікавлень рабинчика, його радіоестетичного маятника і своєрідної досить тривожної психоспелеології, до якої він удавався, починаючи з використання паперу й чорнила, аналізу полів та пропусків і аж до способу наклеювання марок; щодо Андреса: хтозна, чому йому не дають листів, це своєрідна туманно прустівська недовіра, підозра, мовляв, Андрес зацікавиться ними з інших причин, ніж Маркос та Лонштайн, і захоче знати більше, втягнути якимсь чином образ та історію Сари до цієї кав’ярні на вулиці Бусі, що не мала нічого спільного з бістро на вулиці Майпу. Той, ти знаєш, був саме такий, мірою власних повноважень він по-своєму розподіляв гру й виявляв свою прихильність навіть тим, як порядкував листами, цього вечора листи були призначені тільки Маркосові, дарма що в них не було нічого прямо пов’язаного з Веремією. А він сам, хоч і викидав багато листів, Сарині не тільки зберіг, а й інколи перечитував, проте йому ніколи не спадало на думку відповісти на них. А втім, ті листи вимагали не так відповіді, як певної поведінки; крім того, йому хотілося б знову побачити Сару, овал її обличчя, що разом із голосом і чайною ложечкою був його найвиразнішим спогадом, а також її напружений і ясний погляд. 2 жовтня 1969 р. Capa писала з Манагуа: любі, я маю розповісти вам одну довгу бувальщину[25]. Довгу, плутану (можливо, навіть кумедну, хоча мені тепер вона такою не видається), а назвати її можна було б так: «Capa, або Злигодні чесноти в Центральній Америці». Зрозуміло, що спершу я мав би написати першу частину цієї розповіді: «Як Capa потрапила до Центральної Америки через Зону Панамського каналу». Але на саму думку, що треба писати про це все, я відчуваю таку втому, що хочу перейти одразу до фактів.
Перший шок я відчула в (…). Пепе, твої друзі, оті X, люди «серйозні». Ти не знаєш, що це означає? Означає не мати ліжка для вас, дорогенький мій, і не тому, що в них його немає або що вони лихі люди. Це просто чудові люди, але з іншого світу, з іншого покоління, мають іншу ментальність, інший спосіб буття,
Досить чого? Що люди глузують із нас на вулиці, тицяють у нас пальцями, ображають нас, і це правда, Джона закидали камінням, я вже навчилася роздавати ляпаси, Анхелес відповідає криком, тож ми даємо собі раду, як можемо. Це не трагедія, але інколи ми плачемо, і то лише через те, що вірили, ніби тут усе по-іншому, ніби ми будемо не дуже відрізнятися, а ще й через те, що не розуміємо, чому нас ненавидять.
Отже, сьогодні кожен з нас вирішив окремо, що озеро Манагуа,
Тепер я сама в автобусі. Вчора ввечері один аргентинець прийшов шукати мене в пансіоні «Коста-Рика», де ми зупинилися, і, хоч і по-дурному, зробив мені велику послугу. Він прийшов купувати одяг (ми продавали, але ніхто не мав грошей) і повів мене в свою групу, де було двоє швейцарців, один чилієць і подружжя з Канади. Спершу була недовіра, ми випробовували й перевіряли одне одного, щоб дізнатися, чи можна довіряти, один швейцарець розповів мені, яка ситуація на кордоні з Мексикою і яка на кордоні з Гватемалою. Я не вірила, і він показав мені свій паспорт і голомозу голову. Він мав візу, лист швейцарського консула і вісімдесят доларів. У Гватемалі в нього на три дні конфіскували гроші, але зрештою він зміг перетнути кордон (він теж ішов у США), але на кордоні з Мексикою вирішили, що він має надто довге волосся (в нього набагато коротше, ніж у тебе) й повинен показати сто доларів. Уяви собі почуття людини, яка прибуває до Мексики після кількох місяців подорожі, їй треба тільки покинути Мексику, і вона вже в США,