Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 5)

Ситуація трохи скидається на те, як тварина виходить на арену і спокійно стоїть і сапає. Вона нічого не розуміє, стоїть у пітьмі, їй дали пашу, все йшло гаразд завдяки машинам, поштовхам і звичаям, усе тепер стало запахом, далеким звуком, повною відсутністю минулого, і раптом у кінці коридору з криками й піками постає гігантське кільце, повне барв і подвійних кроків, в очі світить призахідне сонце, а потім тупіт копита, що виписує на арені сам символ плутанини. «Паскуда, — думає тварина, бо, звичайно, вона іспанська, японці ще не опанували індустрію тавромахії, як уже опанували виробництво французьких устриць, — яка глупота». Я, скажімо, хотів би запитати про це Лонштайна або Маркоса, бо тепер вони вже зайшли до мене (не кажучи про Людмилу, що буде тут, тільки-но дограє свою роль у «Vieux Colombier»), але що я маю запитувати в них і навіщо, якщо плутанина більша за те, що можна вмістити в одне запитання, бо ж уже очевидно, що хитрощі Штокгаузена, Людмилин задок і венесуельський бард — це тільки фрагменти, лише кілька квадратиків смальти від мозаїки, але, гай-гай, отакої, яким правом ми вживаємо слово «смальта», яке нічого не скаже більшості людей, і якого біса не вживати його, якщо воно сповіщає мені необхідне, крім того, мені допомагає контекст, і тепер уже кожен знає, що таке смальта, але проблема полягає не в цьому, а в усвідомленні, що існує проблема, усвідомленні, якого я ніколи не мав раніше і яке мало-помалу ввійшло в моє життя й мою мову, як Лонштайн і Маркос — у мій дім, пізно й без попередження, трохи наче навскіс, цілком упевнені, що я прапсую багато, свято. І тому на додачу стали тепер теревенити, і це вже інший край проблеми, своєрідне парі проти неможливого, але їх понесло, тож спробуй зупинити їх. Про всяк випадок я зателефоную Патрісіо, якщо стануть надто набридливі, я неквапом спроваджу їх і знову слухатиму «Процесію», здається, я вже зробив свій вибір, програв венесуельський поет, бідолаха.

За тему дискусії править морг, як називає простолюд Інститут судової медицини, потопельники, Лонштайн цього вечора дав собі попуску, бо ще ніколи не розповідав про свою роботу, але Маркос за сигаретою повільно хитався на Людмилиному кріслі-гойдалці й уряди-годи куйовдив своє кучеряве волосся, закидав макітру назад і неквапливо випускав дим через ніздрі. Андрес ні про що не запитував Маркоса, немов не було нічого природнішого за опівнічний прихід разом з Лонштайном до нього додому, а Маркосові майже подобалася певна відчуженість Андреса, він чекав ще якусь мить, поки Лонштайн розводився про самогубства і графіки роботи, цілком збитий із пантелику, незважаючи на інструкції, отримані протягом восьми станцій метро і двох чарок грапи в кав’ярні. Сам Андрес, здається, усвідомив: щось не клеїться, слухав Лонштайна, проте дивився на Маркоса, немов запитуючи, якого біса і доки.

— Стули пельку, рабине молодший, — звелів Маркос, що, власне, насолоджувався тією сценою, — і притримай свого Едгара По в доступній для народу формі, поки прийдемо до Патрісіо, жінки тобі аж у рота заглядатимуть, ти ж бо знаєш, які вони некрофілки. Я, друже, прагнув скористатися з цього візиту, щоб поговорити про речі, трохи живіші, треба направити тебе і твою полячку на прискорений курс латиноамериканської інформатики, від якої ти, здається, дуже далекий. Ця талмудійна бестія мала створити атмосферу невимушеності, але ти взяв гору над нами від першого удару гонга, а мені страшенно набридають усі довгі та марні підготовчі заходи.

— Гаразд, розпускай халяву, — втомлено мовив я.

— Що ж, десь оце я й мав на увазі.

* * *

Зрештою я зрозумів, що однією з дуже важливих причин візиту Маркоса було прагнення скористатися моїм телефоном, бо своєму тієї пори він уже не довіряв. Я мав би запитати чому, але таке запитання змусило б Маркоса брехати, крім того, мені не дуже хотілося розпитувати його про справи, принаймні поки не прийдемо до Патрісіо, де політика і прямі та опосередковані дії були практично єдиною причиною розтуляти рота. Маркос знав мене і тому не нарікав на мій відсутній вигляд; із Лонштайном і мною він підтримував стосунки, наче з колишніми однокласниками (хоча ми не вчилися в одному класі), і такого контакту нам вистачало. З Людмилою він поводився розкутіше, розповідав про свої пригоди, але ті, про які можна розповідати і в яких брали участь він і Патрісіо; інколи поглядав на мене крізь сигаретний дим, немов прагнув дізнатись, які в мене настрої, чому я не ступлю невеличкого кроку вперед або не посунуся трохи вбік, щоб вийти на орбіту. Отже, поки він телефонував нескінченній низці типів і типуль французькою, іспанською, а інколи жаргонною італійською мовою (його співрозмовник звався Паскале і відповідав із Ґенуї, цього кварталу мої телефонні рахунки будуть довжелезні, не треба відпускати його, поки він не заплатить), ми з Лонштайном балакали, пили біле вино й пригадували, яке вино в пивничках нашого кварталу. Бідолашний Лонштайн, цього тижня йому підвищили платню, і він спохмурнів, думаючи, що все має свої мінуси і тепер він загнеться на роботі, це лихо зробило його напрочуд красномовним, і Маркос був змушений раз по раз зацитькувати його, щоб той дав йому змогу почути кого-небудь, що стояв де-небудь у телефонній будці в Будапешті або Уганді, і тоді рабинчик трохи стишував голос і знову розводився про потопельників, нічні зміни в морзі, про задушених, тих, що викидаються з вікон, про спалених, про зґвалтованих дівчат із попереднім (або одночасним) задушенням, так само й про хлопчиків, про самогубців, що скористалися отрутою, пустили собі кулю в голову, отруїлися побутовим газом, наковталися барбітуратів, перерізали лезом вени, про загиблих унаслідок нещасних випадків (у автомобілях, потягах, під час військових маневрів, пускання салютів, на будівництвах) і, last but yes least[17], про жебраків, що померли від холоду або алкогольної інтоксикації, коли намагались захиститися від холоду з допомогою алкоголю, на яких-небудь ґратах метро, що все-таки були тепліші за тротуари, де походжає, не зупиняючись, заклопотане й чесне дрібнобуржуазне та робітниче населення столиці. Не те що Лонштайн розповів про це все з такою точністю переліку: адже в тому, що стосується його праці, його версії — це передусім мовні екзерсиси, тож важко дізнатися, що належить кесареві, а що моргові, цього вечора Лонштайн перевершив сам себе в красномовності й розповідав своїм кордовським акцентом про такі речі, як голячки і кабапоцьки, і з поданого контексту я виснував, що це мешканці столів судово-медичної експертизи, потім нарікав, що зобов’язаний виконувати чорноздохлу роботу, коли між восьмою і дев’ятою годинами він підходить до свого холодіжчика, на нього вже чекає з півдесятка голячків, щоб він їх дездіорив і дезшанелив, мало-помалу постягував їхні лахи, а потім частина за частиною повбирав їх на горизонтальному мармурі, де п’ятки, сідниці, лопатки й потилиця більш-менш рівною мірою зазнають впливу закону тяжіння, бо вже нічого кращого статися з ними не може.

— Pascale, puoi dire a cuelolà que è un fesa[18], — казав Маркос. — Нехай дині пришлють мені просто до Червоної Шапочки.

«Ось як треба розшифрувати ці слова, — думав Андрес, — дині — це, певне, брошури або автомати, а Червона Шапочка — безперечно Ґомес, що голиться кожні дві години».

— Потім я змухоюшений обмивати, — пояснював далі Лонштайн, — і, якщо бодай трохи пощастить, починаю, скажімо, з дівчиська років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, напудреної і миленької, з луна-парку суботнього вечора, цілісінької, але на рівні дихала — чорно-синій обідок, а на спідниці — географічна карта, поряд з якою блідне томатна паста, далі я починаю знімати з неї покрови мрій, розрізаю резинки і опускаю липкі задні частини, аж поки бачу кожен листочок, кожну жилочку, сліди і травми життя. Інколи мені допомагає кульгавий Тергов, та якщо це гарненька кралечка, я наказую йому працювати за іншим столом, мені подобається обмивати її самому, звична праця самітника, я піклуюсь про неї, наче мати, розумієш, губкою проведу тут, потім тут, і лишаю, як у день першого причастя, натомість Тергов заливає їх відром води і якось відчужено розгладжує коси і ставить чотири кінцівки паралельно, зате я вивертаю їх, якщо вони того варті, не думай, щоб розглядати їх, але, звісно, й для цього, — а що, по-твоєму, робив Леонардо, й дивись, як його шанують, — інколи справді годі повірити, що в них уже не лишилося бажання злягатися, піти звідти з усієї повнотою життя в заду, і ти немов допомагаєш їм, хоча, зрозуміло, потім засмучуєшся, бо вони не йдуть на співпрацю. Скажімо, ота вчорашня, об одинадцятій годині, її привезли тоді, коли я вибіг до Марти ковтнути рому, я повернувся, і годі й казати, що на шостому столі мене знову чекало обмивання, не знаю чому, але на шостий стіл завжди кладуть найкокетливіших, я підняв рожеве і обрізав чорне, задер віскозу, і тут, я навіть повірити не міг, Тергов мав картонку з поліції, побутовий газ, про це можна було здогадатися, тільки-но поглянувши на її ніздрі та нігті, але повір, присягаюся, ще тепла, можливо, через фургон, вони тепер купили їх кілька, наче швейцарські шале, я залізав у них; заледве мала вісімнадцять років, двобарвні коси, а таких гладеньких колін я ще ніколи не бачив; я мав багато роботи, бо ж газ, не знаю, чи ти знаєш, згодом розповім; одне слово, півгодини на внутрішню очистку, загальне обмивання, фаза рукавички навиригіт, прибирання слизу, сподіваюся, ти не думаєш, що я стаю некрофілом.