Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 4)

Один з розв’язків: поставити фортепіано на цей міст, і потім станеться зустріч. Інший розв’язок: збудувати, хай там що, той міст і лишити його: з дівчинки, що лежить на руках у матері і ссе грудь, коли-небудь виросте жінка, що сама перетне той міст, пригортаючи, можливо, до себе іншу дівчинку, що ссатиме грудь. І вже не буде потреби у фортепіано, а буде міст і люди, які ходять по ньому. Але спробуй скажи таке отим усім надміру задоволеним собою інженерам шляхів, мостів і п’ятирічних планів.

* * *

— Хто дзвонив? — запитав Фернандо.

— Та отой, що менше згадувати його, то краще, — відповів Патрісіо з відчутною ніжністю. — Ти побачиш його хвилин за десять, це Андрес, аргентинець, яких тут так багато і які не знають, чому вони живуть у Парижі, хоча він має свою теорію про обрані місця і, хай там як, здобув право на свій куток. Сусанна знала його ще до мене й може розповісти тобі про нього, можливо, навіть скаже, що спала з ним.

— У кутку, бо ж ти сказав, що він здобув право на нього, — озвалася Сусанна. — Фернандо, не звертай на нього уваги, це справжній турок, кожного латиноамериканця, якого мені траплялося бачити до цього монстра, він автоматично заносить до свого списку ревнивих ретроспектив. Добре, що бодай переконаний, що Мануель — його син, бо інакше цей бідолашний хлопець був би увесь укритий прустівськими синцями.

— А що робить Андрес? — заманулося знати Фернандо, розповіді про особисте видавалися йому нудними.

— Слухає варварську додекафонічну музику, а ще більше читає, путається з жінками і, мабуть, чекає години.

— Якої години?

— Та це…

— Твоя правда, — погодилася Сусанна, — Андрес немов чекає слушної години, але казна-якої, в усякому разі не нашої.

— А яка ж ваша година — революція й таке інше?

— Що за манера запитувати, він, напевне, з аргентинської розвідки, — зауважив Патрісіо, подаючи Фернандо мате. — Люба, дай мені свого сина: адже ти щойно запевнила, що він не ретроспективний, а сама переклади хлопцеві статтю про Надін, цей чилієць повинен ознайомитися з місцевою політичною культурою, і так у нього складеться точне уявлення, чому коли-небудь у нього розірветься душа, тільки-но він пильніше придивиться до того, що відбувається, а це вже багато.

— А хто прийде з Андресом?

— Якщо, голодранцю, трохи почекаєш, то й сам побачиш і замовкнеш, бо, якщо вони забіжать, то лише на хвилину. Зрештою, прийдуть Маркос і Лонштайн, теж аргентинці, але, розумієш, із провінції Кордова, можливо, прийде й Людмила, якщо переживе російські заметілі, що лютують у театрі «Vieux Colombier», три акти з самим самоваром і нагайкою, якщо не зважати, що можуть подзвонити вп’яте і до нас заскочить той, ти знаєш, але, на щастя, він ніколи не з’являється без пляшки коньяку або принаймні шоколадки для Мануеля, поглянь, як у малого блищать очі на згадку про цю дрібничку, йдіть зі своїм батьком, ви, мій сину, виправдаєте мене перед історією.

— Ще одна річ, якої я не дуже добре зрозумів, — твої слова про мате, яке вкрав невідомо хто й невідомо де.

— Матір Божа, — зітхнув заскочений Патрісіо.

— Це означає, що ти ніколи не читав про пригоди Робіна Гуда, — мовила Сусанна. — Слухай, Моніка пише працю не про кого, як про Інку Ґарсиласо, і ще вона вся вкрита ластовинням. Отже, з групою маоїстів вона вчинила напад на склад Фошона, це своєрідний Крістіан Діор у сфері харчів. То був символічний акт, спрямований проти буржуазії, що платить десять франків за паршиве авокадо, імпортоване літаком. Ця ідея не нова, бо ж немає нових ідей, здається, в твоїй країні вже пробували здійснити щось таке, тож і тут хотіли набрати дві-три машини харчів і роздати їх жителям бідонвілів[16] на півночі Парижа. Моніка побачила пачку мате й запхала її невідомо куди, щоб принести мені, операція не передбачала цієї досить-таки хибної дії, та коли взяти до уваги події сьогоднішнього вечора, слід сказати, що її вчинок чудовий.

— Це добрий вступ до статті, яку ми перекладемо тобі для твоєї освіти, — сказав Патрісіо. — Знаєш, щось не вийшло, й перехожі мало не лінчували хлопців, зауваж, то були просто випадкові перехожі, які, звичайно, ніколи не заходили до крамниці «Fauchon», бо там досить поглянути на вітрини, щоб збагнути: треба гарувати три місяці, щоб купити десяток абрикосів або шматок смаженини, але ж, голодранцю, така тут ситуація, ідею порядку й приватної власності шанують навіть ті, хто не має нічого. Моніка вчасно втекла в одній з машин, але поліція схопила іншу дівчину і, хоча, здається, не могла звинуватити її в крадіжці, бо група поширила листівки, пояснивши свої наміри, суддя засудив її до тринадцяти місяців в’язниці, розумієш, і без… без чого?

— Без відстрочки або чогось такого, — додала Сусанна. — Ви, сеньйорито, розумієте: рік і місяць життя взаперті, щоб це стало наукою для тих, хто планує нові зазіхання на чуже добро, хоч якими були причини, що на них покликаються. До речі, в цій газетній статті йдеться про іншу дівчину, яка теж знала Моніку.

— Скільки жінок! — захоплено вигукнув Фернандо.

— Слухай: «Напад на мерію Мелана. Мадемуазель Надін Ренґар випустили попередньо на свободу». Це все заголовки. «Мадемуазель Надін Ренґар, заарештовану 17 березня за участь у нападі на відділ робочої сили мерії в Мелані (Івлін), попередньо звільнив з ув’язнення месьє Анжевен, слідчий Суду у справах державної безпеки. Дівчину, студентку факультету соціології в Сорбонні, звинувачують у насильстві щодо поліції, навмисних насильних діях із попереднім наміром, порушенні недоторканності житла і паплюженні публічних монументів». Крапка.

— Скільки насильства! — задоволено протягнув Фернандо. — Якщо вірити газеті, ця дівчинка ще дасть фору Каламіті Джейн і отій Агаті Крісті, ні, Агаті Ґаліффі, як кажуть в Аргентині. Поки читав, я думав, що ця стаття — якийсь жарт: просто уявіть собі її в газеті років п’ять тому. З такою помпою пишуть про порушення недоторканності житла, навмисні насильні дії і приписують їх студентці соціології з Сорбонни. Це все і справді скидається на глум.

— Нобелівська премія з теології розрубала його дружину на кавалки, — мовив Патрісіо. — А ми й далі сидітимемо тихо, як і тепер, коли вони вже двічі на тиждень сідають на Місяць. Гаразд, що мені до цього.

— Не заводь, як моя тітка, — проказала Сусанна, що знай заколисувала Мануеля, який дедалі більше прокидався та усміхався. — Є речі, до яких я ніколи не звикну, і тому я взяла на себе обов’язок перекладати ці повідомлення, щоб відчути ступінь їхньої незвичайності і зрозуміти, що нам робити далі.

— Гаразд, саме про це ми й скажемо нашому заандському товаришеві, але це не причина накривати його з порога мокрим рядном.

— Яка таємниця, — протяг Фернандо.

— І скільки людей у дранті, — зітхнув Патрісіо.

* * *

Певне, для самозахисту, думав Андрес, Лонштайн удається до характерної мови, яку зрештою почали розуміти геть усі, хоч інколи здавалося, ніби йому самому це не дуже подобається. Була пора (взимку шістдесятого або шістдесят першого року ми жили вдвох у дешевій кімнаті на вулиці Томб-Ісуар), коли він висловлювався ясніше й інколи навіть зволив казати: слухай, усю реальність, варту згадки, передають слова, все інше облиш мавпам і герані. Він став циніком і реакціонером, казав: якби про це не написали, то цього й не було б, ця газета — світ, й іншого немає, атож, ця війна існує, бо надходять телеграми, напиши про неї своїй старій, і так ти даси їй трохи життя. Згодом ми бачилися рідко, я познайомився з Людмилою, ганявся тут і там, і ганяли й мене, з’явилася Франсина, одного разу в Женеві я отримав листівку від Лонштайна, він повідомив про свою працю в Інституті судової медицини, підкреслив цю назву й поставив численні знаки оклику й запитання, а в кінці написав одну зі своїх фраз: «Не прапсуй багато, свято; пиши, подай звістку, кістку». Я теж послав йому листівку із зображенням фонтана на березі Женевського озера й вигадав йому послання з допомогою всіх знаків електричної IBM, певне, воно не сподобалося йому, бо минуло чотири роки, але це не має значення, слід лише визнати, що оті слова made in Lonstein ніколи не були грою, хоча ніхто не здогадався б, про що йдеться — захист чи напад, як на мене, вони певною мірою сповіщали правду про Лонштайна, про те, ким був цей дрібний і досить мерзенний кордовський пастух і, як сам признавався, гранд-онаніст і любитель псевдонаукових досліджень, несамовитий єврей і креол, фатально підсліпий, неначе можна бути таким, як Лонштайн, і не бути підсліпим і миршавим, а тепер він знову тут, примісяцився хвилин двадцять тому в моїй квартирі, не попередивши, як і всі південноамериканці, і, звичайно, прийшов із Маркосом, що теж не пасе задніх у сфері візитів без попереджень, курва ж їх породила.

Ці чолов’яги приперлися невчасно, заскочили мене в повному розпачі, бо ж після десятої години вечора настає північ (година, звичайно, цілком природна для таких, як Маркос і Лонштайн), я шпортався і чіплявся геть за все, що траплялося мені по дорозі, тобто був не здатний вирішити раз і назавжди, чи якраз зараз слушна мить знову поставити платівку з «Процесією», а чи краще відповісти двома рядками венесуельському поету, що прислав мені книжку, де все наче підкреслене або вже прочитане, слова відшліфовані, мов дверні ручки установ, запатентовані метафори й метонімії, добрі наміри, такі очевидні результати, кепська, нібито революційна поезія, але якщо є тільки це — Штокгаузен і венесуелець, найгіршим є питання про мости, що зупиняє мій час, плутані зв’язки з Франсиною і Людмилою, а надто плутанина через мости, які втомлюють мене на рівні, на якому інші вже посилають їх під три чорти, бажання не поступитися ані п’яддю (навіщо оцей загальник про п’ядь, якщо в нас десяткова метрична система? Пастки, пастки на кожній лінії, рабинчик мав слушність, реальність іде до тебе через слова, отже, моя реальність облудніша за реальність астурійського парафіяльного священика; пиши, подай звістку, кістку), бажання не поступатися навіть сантиметром, ця поправка майже нічого не впорядковує, проте ми дотримуємося метричної системи, й водночас я знаю, що я поділяю, сприяю, компенсую, перетворюю, підтримую, та аж ніяк не становлю, і саме тут починається плутанина, а чому б не казати страх, зі мною ще ніколи не траплялося такого, речі приходили до мене, і я маніпулював ними, повертав їх назад і кидав, мов бумеранг, не покидаючи своєї шкаралущі, аж поки одного дня, саме тоді, коли я глибше забився в шкаралущу, ніж будь-якої іншої пори, бо не тільки плутанина наповнює твою попільничку гіркими недопалками, а все: кохання, сновиддя, смак кави, метро, картини та мітинги — це все починає крутитися, змішуватись, путатися, Людмилин задок і промова П’єра Ґоннара на конференції соціального руху взаємодопомоги «Mutualité», хіба що та промова — цей задок, про який я не хочу тепер згадувати, а на додачу — Лонштайн і Маркос такої пізньої пори, жахіття та й годі.