Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 3)

— Слухай, тепер не пора кликати в гості, — відповів Патрісіо, — в мене важливі збори.

Ні, кретине, вчувалося в його голосі, в таких випадках віддих завжди трохи уривчастий.

— Певне, він сказав тобі якесь паскудство, — мовила Сусанна.

— Твоя правда, дівчинко. Що? Я розмовляв із Сусанною, а тут є чилієць, що приїхав десь тиждень тому, і ми розкриваємо йому очі на environment[5], якщо ти розумієш, про що йдеться. Хлопець і досі трохи дикий.

— Ідіть ви під три чорти, і ти, і хто розмовляє з тобою! — зробив висновок Фернандо.

— Маєш слушність, — схвалила Сусанна. — Поки ці двоє експлуатують винахід Грехема Белла, ходімо заваримо мате, яке Моніка вкрала у крамниці «Fauchon»[6].

— Гаразд, приходьте, — полагіднішав Патрісіо, — мої заперечення мали дисциплінарний характер, не забувай: я прожив у цій країні п’ятнадцять років, і це, мій друже, лишає свій відбиток. Це аргентинці, — пояснив він Фернандо, що вже й так здогадався. — Годиться, щоб зайшли, як кажуть тут, у Франції, бо Маркос має, напевне, свіжі новини з Ґренобля і Марселя, де вчора ввечері сталася сутичка між ґошистами[7] і поліцією.

— Гаучистами? — перепитав Фернандо, що мав проблеми зі слухом. — У Марселі є гаучо[8]?

— Зрозумій, якщо я перекладу слово «ґошисти» як «ліваки», це не дасть тобі точного уявлення про нього, бо в твоїй країні і в моїй ці слова означають дуже різні речі.

— Ти заплутуєш його, — озвалася Сусанна. — Як на мене, я не бачу такої великої різниці, річ у тому, що для тебе слово «лівак» — наче мате, що вичахнув і втратив силу внаслідок твоїх молодечих пригод у Народному домі та інших фортелів, тож бери оцей, ми щойно заварили його.

— Твоя правда, — замислився Патрісіо з тростинкою в роті, як і гаучо Мартін Фіерро за схожих обставин. — Слова «лівак», «пероніст»[9] чи хто там іще вже кілька років, як не сповіщають нічого ясного, та оскільки ми заговорили про них, переклади хлопцеві ще одну статтю на цій самій сторінці.

— Знову переклад? А хіба ти не чуєш, що Мануель уже прокинувся й вимагає поміняти пелюшки? Почекай, поки прийдуть Андрес і Людмила, під час перекладу вони й самі дізнаються що-небудь про сучасну історію.

— Гаразд, піклуйся про сина, хоча, як на мене, дитина просто голодна, принеси її й прихопи по дорозі пляшку грапи[10], вона трохи прибиває мате.

Фернандо зі шкури пнувся, силкуючись розшифрувати газетні заголовки, й Патрісіо дивився на нього із знудьгованою симпатією, запитуючи себе, чи не треба вигадати якийсь привід, щоб спровадити його куди-небудь, перше ніж прийдуть Маркос та інші, тієї пори Веремія дедалі тісніше закручувала гайки, а він мав небагато інформації про чилійця. «Але ж прийдуть ще Андрес і, безперечно, Людмила, — подумав він, — і розмовлятимуть про що завгодно, крім Веремії». Патрісіо простяг Фернандо ще один мате без ідеологічного змісту й чекав, поки подзвонять у двері.

* * *

Так, безперечно існує механізм, але як пояснити його і, зрештою, навіщо пояснювати, хто просить пояснити, — ось де питання, які ставить собі той, ти знаєш, щоразу, коли такі люди, як Ґомес або Люсьєн Верней, розглядають його, піднявши повіки, а одного вечора я сам, напевне, сказав йому, що нетерпіння — мати всіх, хто підводиться, йде та стукає в двері або в сторінку, а тим часом той, ти знаєш, потихеньку цмулив вино, дивився на нас якусь мить, а потім зволив сказати, або тільки подумати, що механізм трохи схожий на лампу, яка загорається в саду до того, як люди прийдуть вечеряти й насолодитися свіжістю та пахощами жасмину, ці пахощі були знайомі тому, ти знаєш, ще з містечка поблизу Буенос-Айреса, — як давно це було, — коли бабуся діставала білу скатертину і накривала стіл під плетивом виноградних лоз, коло кущів жасмину, хтось запалював лампу, чувся дзенькіт приборів і тарілок на тацях, із кухні долинали балачки, тітка йшла аж до доріжки з білою хвірткою і гукала дітей, які гралися з приятелями в садку перед домом або на тротуарі, стояли теплі літні ночі, бабуся поливала сад і город до того, як споночіє, й відчувався запах мокрої землі, пожадливого лігуструму[11] й жимолості, повної прозорих крапель, які безліч разів відображували лампу для кожної дитини з очима, створеними бачити такі речі. Це все майже не має спільного з тим, що відбувається сьогодні, — адже збігло стільки років доброго чи лихого життя, — але однаково добре піддатися асоціації, яка пов’язує опис механізму з лампою літнього вечора в саду, де минало дитинство, бо завдяки цьому той, ти знаєш, з особливою втіхою розповідав про лампу і механізм, не почуваючись надміру теоретичним, він просто пригадував минуле, щодня дедалі присутніше внаслідок склерозу, часу, здатного бігти у зворотному напрямі, й водночас міг довести: те, що трапляється з людиною, якій, напевне, уривається терпець, — це лампа в літньому саду, що загорається над столом серед навколишніх рослин. Пройшло двадцять секунд, сорок, може, хвилина, той, ти знаєш, пригадав комарів, богомолів, нетель, скарабеїв; порівняння вибудовувалось швидко: спершу лампа, світло голе й самотнє, потім починають з’являтися різні елементи, окремі деталі, клаптики, зелені Людмилині туфлі, бірюзовий пінгвін, хрущі, богомоли, кучеряве волосся Маркоса, білісінькі трусики Франсини, такий собі Оскар, що несе двох справжніх королівських броненосців, як не брати до уваги пінгвіна, Патрісіо і Сусанна, мурахи, скупчення, і танок, і еліпси, і схрещення, і зіткнення, і раптові укуси над тарілкою смальцю чи кукурудзяної каші, і крики матері, що запитує, чому не закрилися серветкою; слова, мовляв, вони не знали, що вночі повно всякої комашні, видаються брехнею, Андрес іноді називає комашкою і Франсину, але, мабуть, мало-помалу ми вже зрозуміли механізм, і тому немає потреби в тому, щоб нас передчасно забрав із собою ентомологічний вихор; як приємно, як приємно і сумно озирнутися на секунду назад, перше ніж іти звідти, поглянути ще раз на стіл і лампу, на сиві коси бабусі, що подає вечерю, на подвір’ї гавкає собака, бо зійшов місяць і все тремтить між кущами жасмину і лігуструму, тим часом той, ти знаєш, обертається до всього плечима і вказівним пальцем правої руки натискає клавішу, що надрукує непевну, майже несміливу точку наприкінці того, що починається, того, про що годилося б розповісти.

* * *

Зі свого боку й своїм способом Андрес теж намагався пояснити те, що не давалося йому під час прослухання «Процесії»[12]: той, ти знаєш, зрештою став насолоджуватися тим туманним схилянням перед наукою, перед еллінською спадщиною, перед зухвалим запитанням «Навіщо?», спрямованим до кожної речі, то було своєрідне повернення до філософії Сократа, страх перед таємничістю, з якою відбуваються і з якою сприймають події, бо так воно є і не треба багато навіщо; він підозрював вплив якоїсь надмогутньої технології, що спирається на більш легітимне бачення світу й використовує допомогу і лівої, і правої філософій, а водночас і захищається ударами богомолів і нещодавно политого жасмину, начебто поступаючись вимозі показати коліщатка і пружинки речей, але пропонуючи пояснення, яке мало кому з людей видасться вірогідним. У моєму випадку проблема — моя проблема сьогоднішнього вечора, до того, як прийдуть Маркос та Лонштайн і зіпсують його, кляті кордовці, — мала не такий вирішальний характер і полягала в намаганні зрозуміти: чому я не можу слухати запису «Процесії», не відволікаючись раз по раз, бо я щоразу знову був змушений зосереджуватися, і минуло чимало часу, поки я збагнув, що вся справа у фортепіано. Тож ось воно, досить ще раз прослухати той або той пасаж на платівці, щоб перевірити; поміж електронних звуків і традиційних, проте змінених унаслідок застосування фільтрів і мікрофонів, до якого вдався Штокгаузен, інколи можна вкрай виразно почути фортепіано, здається, ніби це його справжній звук. Власне, так просто: стара людина і нова людина, поєднані в одній людині, яка сіла в стратегічній точці, щоб замкнути трикутник стереофонії, це розрив припущеної єдності, що його німецький композитор розкриває опівночі в паризькій квартирі. Отак воно, незважаючи на довгі роки електронної або додекафонічної музики, а також free jazz[13] (прощавай, прощавай, мелодіє, прощавайте, давні визначені ритми, замкнені форми, прощавайте, сонати, прощавай, концертна музико, прощавайте, перуки, атмосфера tone poems[14], прощавай, передбачуване, прощавай, найдорожче у звичках), та сама стара людина живе далі й пригадує себе, в найзапаморочливіших внутрішніх пригодах завжди є фотель і Бетховенове тріо «Ерцгерцог», і тоді все одразу стає зрозумілим: звук фортепіано коагулює це вічне, ніколи не подолане життя серед звукового комплексу, в якому все є відкриттям, його колір і тембр проступають, неначе давні фото, з фортепіано може народитися менш піаністична серія нот чи акордів, але цей інструмент і далі можна впізнати, це фортепіано іншої музики, старої людськості, Атлантиди звуку в свіжісінькому новому світі. Й тепер ще простіше зрозуміти, як історія, темпоральна і культурна зумовленість неминуче закінчуються, бо всі пасажі, де домінує фортепіано, нагадують мені щось уже відоме, що зосереджує увагу, пробуджує гострішу чутливість до того, що й досі пов’язане зі мною завдяки цьому інструменту, який становить міст між минулим і майбутнім. Конфронтація, що не має нічого втішного, між старою людиною і новою людиною: музика, література, політика й космобачення, яке охоплює їх. У сучасників клавесина перша поява звуку фортепіано, мабуть, мало-помалу пробудила мутанта, що нині став традиційним перед лицем фільтрів, якими маніпулює цей німець, щоб укласти мені у вуха шиплячі звуки і блоки звукової матерії, ще ніколи не чуті в підмісячному світі аж до цього вечора. Висновок і мораль: отже, все мало б полягати в нівеляції уваги, в нейтралізації шантажу з боку втручань минулого у властивий людині новий спосіб насолоджуватися музикою. Атож, у новий спосіб буття, який намагається все поглинути — збір цукрової тростини на Кубі, любов до тіл, живопис, родину, деколонізацію і одяг. Цілком природно, що я знову запитую себе, як треба перекидати мости, шукати нових контактів — легітимних — понад люб’язним порозумінням різних поколінь і космобачень, між фортепіано і електронним підсилювачем, прагнути дискусій між католиками, буддистами і протестантами, відлиги між політичними блоками, мирного співіснування; оскільки про співіснування не йдеться, стара людина не може вижити як така в новій людині, хоча людина й далі є своєю власною спіраллю, новим поворотом нескінченного балету; вже не можна говорити про толерантність, усе прискорюється аж до нудоти, відстань між поколіннями зростає в геометричній пропорції, немає нічого спільного з двадцятими роками, сороковими, а дуже скоро й вісімдесятими. Першого разу, коли піаніст урвав своє виконання і провів пальцями по струнах, наче по струнах арфи, або тарабанив ними по корпусу, щоб увиразнити ритм або цезуру, на сцену полетіли черевики, а тепер молодь запитує себе, чи обмежується звукове використання фортепіано його клавіатурою. А книжки, ці викопні релікти, які потребують нещадної геронтології, і ліві ідеології, зіперті на мало не монастирський ідеал приватного й публічного життя, і праві ідеології, зашкарублі в своїй зневазі до мільйонів знедолених та відчужених? Нова людина — так: який ти далекий, Карлгайнце Штокгаузене, наймодерніший композиторе, що яскраво забарвлюєш ностальгійне фортепіано електронними веселками; це не докір, я звертаюся до тебе з глибин своєї душі, звертаюсь як твій супутник у дорозі. Ти теж маєш проблему мосту, тобі теж треба дібрати способу говорити збагненною мовою, тоді як, мабуть, твоя техніка і твоя найстабільніша реальність вимагають від тебе спалити фортепіано й замінити його якимсь іншим електронним фільтром (це робоча гіпотеза, бо ж не йдеться про те, щоб нищити задля нищення, фортепіано, напевне, служить Штокгаузенові не гірше, а то й краще за електронні засоби, але, гадаю, ми розуміємо одне одного). Отже, міст, очевидна річ! Як збудувати міст і якою мірою це будівництво служитиме чому-небудь? Інтелектуальна практика (sic)[15] стагнаційних соціалізмів вимагає тотального мосту: я пишу, а читач читає, тобто чув, що я пишу і будую міст на рівні читання. А якщо мене годі прочитати, друже, якщо немає читача, а отже, немає й мосту? Бо міст, дарма що ми прагнемо збудувати його, а кожен твір — це міст до чогось і від чогось, насправді не міст, якщо по ньому не ходять люди. Міст — це людина, що йде по мосту, атож.