Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 47)

— Вони були страхітливі! — скаржилася Цабиня, — потягли нас до своєї машини, аж четверо, Бето не міг нічого вдіяти, а шофер мов заснув, певне, вкололи його стрілою з кураре абощо, я читала про це, зачекайте, дайте поясню, я маю тут одну річ, присягаюся, четверо, охоронець Бето збирався дістати пістолет, аж тут найхудіший із них приставив цівку йому до голови, ви ж не дасте себе вбити за сто тисяч франків на місяць, еге ж, але стривайте, я розповім про одну брутальність, із Бето майже здерли плащ, усередині сиділо ще двоє, коли ми з Бето отямилися, то сиділи в глибині машини, а ті бандити мало не вилізли на нас, присягаюся, а на поворотах упиралися в нас ліктями та коліньми, яке неподобство, скажіть мені, месьє, чи в Парижі, обшукали мою крокодилячу сумку, хтозна, чи не вкрали флакон із парфумами, я майже впевнена, що мала його, коли ми сиділи за столом, і лишили мене отак у кварталі, якого ніхто не знає, уявіть собі, що могло статися з самотньою дамою, як є така наволоч, що тільки й думає про це, якби принаймні мене лишили з Бето, Свята Діво, я йшла і йшла, ви ж бачили мене в тих вечірніх туфлях, а поліцай був такий грубий, що навіть не хотів мені вірити, його треба покарати, стривайте, вони поклали мені до сумки лише оці три конверти, щоб я відіслала їх, проте я вимагаю, щоб

— Лише оці три конверти, — обмежився у своєму перекладі перекладач, на превелику втіху комісаріату. Ну, а листи були написані досконалою французькою мовою, і вже на Ке д’Орсе відбулася одна з біганин і нарад, про які краще мовчати, вже не кажучи про те, що відбувалося в трьох або чотирьох центрально- і південноамериканських посольствах, бо це навіть не Данте в п’яти томах.

* * *

— Тобі краще не йти, — попередив Маркос, і Людмила відчула: він знає, що марно сказав ці слова, що Вер’єр і той гарненький лісок, де колись вона гуляла з Андресом, Вер’єр forever[147], блуп, Маркосе, я йду з тобою / Гаразд, я не можу тобі заборонити, бо решта божевільних підуть усі як одна, таж я знаю їх / Ми приготуємо вам обід і дбатимемо про гігієну і добрі звичаї / Люба, не думаю, що в нас буде час, це все станеться рівно за двадцять чотири години, тільки-но ми схопимо Цабе, тож ви якщо встигнете, то тільки приготувати сандвічі / Скажи, ти більше любиш із ковбасою чи паштетом / Мені байдуже, якщо Люсьєн не забуде прихопити кілька пляшок / Маркосе, ти ще не одужав після того копняка / Добре тобі, полячко, скидати провину на копняк після всього, що ти заподіяла мені / Ох / Це правда / А я, мені й досі передпліччя судомить, а оці синці, і на тілі, і під очима?

— Каналь, — сказав Ґомес, що по телефону називав свій псевдонім, наче його ім’я не захищало його не менш надійно.

— Кажи.

— Вони вбили Ламарку.

Вілла належала матері Люсьєна Вернея, мадам, що даної миті на півроку поїхала на води в Руан, тож Люсьєн мав досить часу, щоб підготувати все необхідне, Маркос упізнав місцевість серед глупої ночі, а Патрісіо покрутився трохи в околицях, щоб визначити параметри, як кажуть утаємничені. Найближчі сусіди вже мучилися на пенсії метрів за двісті від вілли, посередині росли кедри; з шосе, яке бігло з Парижа, повернули на другорядну дорогу, що вела до села, далі йшли путівці, які піднімались і опускалися, щоб обминути ліс, згодом стежина, де насилу поміщалася машина, поворот праворуч і вілла між соснами за дерев’яним парканом, і лише двоє дверей. Спершу змовники прагнули обмежити допомогу до мінімуму, бо боялися цікавості знудьгованих пенсіонерів, але невдовзі виявилося, що менади вимагають права, в якому ані Оскар, ані Ґомес, ані Патрісіо, ані тепер Маркос, що поволі вішав телефон і дивився на Людмилу, не могли їм відмовити, ба навіть не мали змоги перешкодити їм: у Веремії немає дискримінації, тож чому менадам не прийти й не готувати їм сандвічі, дарма що неодружені, які недурно були французами, всякчас демонстрували несхвалення, сприймане із загальною байдужістю. Нехай приходять, змирився зрештою Ролан, буде як на стадіоні в неділю. А тепер, звісно, ти, сказав Маркос, беручи ще одну сигарету, наче йому важило невпинно курити, а тепер ти, полячко.

— Що сталося? Чому в тебе таке обличчя?

— Я не раз мав таке за ці два роки і, мабуть, матиму і в майбутньому.

— Скажи мені, — просила Людмила. Так само й Оскар, і Ередіа, що закінчували у Вер’єрі останні готування й дивилися на Сусанну, що зайшла з газетою «Le Monde» в одній руці, мокрій, як і вона сама, засмученою ганчіркою.

— Вони вбили Ламарку, — проказала Сусанна, бодай раз схильна перекладати, не нарікаючи, — бразильська влада офіційно заявила про смерть революційного керівника.

— Вибач, якщо скажу, що не знаю, хто це, — мовила Людмила, — але я читаю відповідь на твоєму обличчі. Вибач, коханий.

— Не може бути, проклятуща курва їхня мати, — аж нетямився Ередіа, вирвавши в Сусанни газету і одразу повернувши її. — Читай далі, не може бути, але читай.

— «Він спав під деревом разом зі своїм помічником Жозе Кампосом Барретасом і своєю подругою Ярою Явельберґ, як раптом їх оточили зо два десятки агентів Центру операцій внутрішнього захисту».

— Внутрішній захист, — повторив Ередіа, відвернувшись і розглядаючи крізь фіранки сад і кедри.

— Ох, — зойкнула Людмила, шукаючи навпомацки пляшку поміж паперів і подушечок. — Вибач мені, Маркосе.

— «Згідно з офіційною версією, Жозе Кампос першим відкрив вогонь, але був убитий кулеметною чергою. Одразу після цього вбили Карлоса Ламарку. Знову-таки за повідомленням влади. Яра Явельберґ, побачивши, що немає змоги втекти, наклала на себе руки».

— Як ясно, як досконало, — зітхнув Оскар. — І більше нічого, справді.

— Як ти хочеш, щоб я знав його, полячко, Бразилія далеко від Кордови.

Ередіа й далі, обернувшись плечима, дививсь у садок. Оскар думав, що ніч буде довга. Сусанна вирізала статтю й поклала до портфеля. Але ніч виявилась недовгою, спершу подив Люсьєна Вернея, що побачив, як заходить Людмила, Ґладіс була спантеличена непрощенним браком мате в заміському французькому будинку, такого не повинно бути, Людмила все чекала, щоб Ґомес пояснив Люсьєнові Вернею накази Маркоса, партія в шахи між Оскаром і Ередіа, між Ередіа і Ґомесом, між Ґомесом і Монікою, менади на кухні, поки не споночіло, бо потім погасили світло в усьому домі, не годиться, щоб пенсіонери, мовчазний розподіл завдань і постів, мат Ередіа за вісімнадцять ходів, не пий одним духом, південноамериканські дикуни, моя бабуся подарувала це моїй матері на роковини, цим насолоджуються крапля за краплею, Господи, Ґомес і Моніка нічия. По стежині проїхав автомобіль, усі аж притислися до підлоги, і то абсолютно марно, бо ніхто не міг побачити їх, тієї миті вони запитали себе, чи мурахи не випередили їх, чи не стежить за ними поліція, починаючи від бірюзового пінгвіна і промов в Орлі, Люсьєн Верней пояснив, що це авто одного з пенсіонерів, о восьмій годині перший тур сандвічів із вином, це бургундське п’ять років спало в погребі, в тебе часом не важка рука, бо потім усе двоїтиметься / Все гаразд, заспокойся, тут усе походить із часів Піпіна Короткого, цікаво, чи ця салямі втратила свій смак після страху, якого зазнала під Ватерлоо / Добра салямі завжди має запах парфумів, але треба досягти певного рівня цивілізації, щоб відчути його / Отакої, для пояснень краще глянь у словник / Любий, я не мала б казати тобі цього, але, якщо ти не стежитимеш за цим слоном, тобі смерть / Дивися на свої фігури і дай мені програти самому / Гаразд, а тепер що ти робитимеш? / Хай йому грець! / Сигарети запалюйте далі од вікон, я не довіряю жалюзі, а зрештою, нікому / Він бачив усі фільми про Джеймса Бонда / Ходімо, сказала Сусанна Людмилі, ходімо на кухню.

Ґладіс і Моніка мимоволі пішли за Сусанною і Людмилою, що цілком пасувало до поведінки менад, але хтось їм сказав, що краще лишити їх самих. Оскар дививсь, як виходять жінки, потім запалив сигарету, далеко од вікна, але близько від Люсьєна Вернея, щоб показати свою дисципліну, а Ґладіс сіла навпроти нього на килим, узяла протягнену сигарету, вони розмовляли й дивились, як опускається ніч, крізь сто сорок сім просвітів жалюзі; говорили передусім про себе, тобто про наступний день, про приятеля Ґомеса, що переправить їх до Бельгії, якщо станеться яке лихо, потім про Макса, якого вони не знали, але це не мало значення, про ще одну зустріч і якийсь корабель, про постанови Маркоса і французів, російські ляльки, які треба відкривати послідовно, аж поки, можливо, якоїсь миті побачиш вогні Есейси або гавані, потім докладніше, ніж будь-коли, про цілковиту таємність, хіба, може, про щось геть відмінне, але завжди про російські ляльки, втечу, переховування, фальшиві документи, можливо, розлуку і, хай там як, завжди про ризик і пильність, мури, які треба перескакувати, побачивши, що немає змоги втекти, Яра Явельберґ наклала на себе руки, про другий, непередбачуваний бік мурів, руки, порізані скалками розбитих пляшок, Жозе Кампос відкрив вогонь, Ередіа, що добре знав Ламарку, довго сидів відвернувшись, Ередіа, що сьогодні програв Ґомесу на тридцять третьому ходу, Люсьєн навідувався і знову зникав, хатній пухнастопильний кіт, ніч, електрична лампа на підлозі між двох фотелів, маяк на кінці світу, щоб не дуже побити собі голову на всіх тих сходах та об меблі, успадковані від предків, Оскар раптом запитав себе, чому Ґладіс, як зрештою стало можливим, що Ґладіс таки тут із ними, в останній Веремії, він ніколи не думав, чи має він право втягувати її у Веремію, а Ґладіс така впевнена, ніби бере участь у party[148] під кедрами й сидить поміж келихів, Ґладіс тихо і твердо вирішила, хоч і знала, що її виженуть із компанії «Aerolíneas», що все пішло під три чорти, стрибок — і ти вгорі, дарма що руки трохи кривавляться, і Оскар сказав їй, ти незрівнянна, ти велике диво, а вона сміялася, ніби Париж справді був святом із Ґертрудою Стайн та іншими, наче розбиті пляшки не різали ляльок ще до чвалу поліцаїв і перших ударів батога. Він тихесенько розпитував її, цілував їй коси, Ґладіс пригорнулася до нього, і тільки згодом, після чотирьох майстерних ходів Ередіа проти Ґомеса, відповіла, що не знає, що зараз так добре, що боїться, що починає замерзати, що дуже кохає його. Крім того, добре, що не пішла за іншими менадами, бо на кухні говорили про інше, на рівні підлоги і між двома сутінковими кусаннями одного сандвіча на двох, Сусанна, керуючись чистим інстинктом і нічого не запитуючи, розповіла, що Мануеля доглядає Лонштайн, не дай Бог, щоб він дав йому підійти до гриба, та зараза, мабуть, отруйна, найгірше, що може статися, — той, ти знаєш, або Андрес завітають до рабинчика, загальне розпорошення уваги, і Мануель безперечно скористається цим, мов леопард, щоб проковтнути гриб або підпалити шафу, вони ще раз відкусили від уже щербатого сандвіча, і Сусанна, зітхнувши, передала його Людмилі, що доїла той припас швидше, ніж почали вимагати його повернення. Але той, ти знаєш, і в думці не мав допомагати Лонштайнові в baby-sitting[149], а щодо мене, то так, але не з цієї причини, а тому, що Лонштайн був єдиним, хто лишився мені наприкінці дня, тож я будь-якої миті міг заскочити до нього й запитати що-небудь.